Із спроб «ЕСТЕТИЧНИХ КОМЕНТАРІВ» до «КОБЗАРЯ»
Попід горою, яром, долом,
Мов ті діди високочолі,
Дуби з гетьманщини стоять.
У яру гребля, верби вряд,
Ставок під кригою в неволі
І ополонка – воду брать…
Мов покотьоло червоніє,
Крізь хмару сонце зайнялось.
Надувся вітер; як повіє –
Нема нічого: скрізь біліє…
Та тільки лісом загуло.
Не так багато у Шевченка, маляра й поета, зимових пейзажів. «Зимовим», принаймні в моїй дитячій уяві, поставав сам поет, дарма що автор «Садка вишневого». Франко ж, автор «Безмежного поля в сніжному завої…», навпаки – «весняним»: у батьківській хаті під рушниками висіли два портрети – Шевченка, що в кожусі, смушковій шапці, Франка – у вишиванці (в обох же в очах – однакова журба за долю України)…
Серед пейзажних творів Шевченка особливу увагу привертає чомусь саме цей пасаж із «Катерини» (рядки 544–554). Можливо, тому, що вже перший його рядок відлунює у знаній пісні «Гей на горі там женці жнуть, / А попід горою, долом долиною / Козаки йдуть» (її залюбки співала кіннота Української галицької армії); озивається в ній ще й інший зачин Шевченкової поезії: «Ой по горі роман цвіте, / Долиною козак іде…»
Але повернімося до зими. На обрії, «Попід горою, яром, долом, / Мов ті діди високочолі, / Дуби з гетьманщини стоять»… Далі – «яр», «гребля», «верби в ряд», «крига», «ставок під кригою в неволі», а далі – глибина, що прозирає з «ополонки»… «Поезія – як картина», – вкотре згадуємо Горація; відчитуємо цю картину, переводячи погляд зверху вниз – наче уступами чи то сходами спускаємось. У центрі – могутні «дуби з гетьманщини», подібні в зимовій паморозі до «дідів високочолих». Гетьманщина, «золотий вік» України… Контрастом до нього – крига, що поневолює ставок, загалом зима, яку цей же Горацій називає «інертною», тобто, на відміну від майстрині весни, «не творчою»…
Над усім цим у тьмяній, холодній білості – «крізь хмару сонце зайнялось»… Наче вітер. Та перш ніж подути – «надувся». Бачимо його з надутими щоками (бурлеск), готового ось-ось, потужно війнувши, забрати з-перед очей геть усе – і війнув, повіяв…
Була картина («tabula picta» – мальована таблиця), яку ми озирали, а тепер ця таблиця (дошка для малювання) – чиста, зітерта («tabula rasa»), вибілена: «Нема нічого: скрізь біліє…» Вітер затирає, змітає, зіскрібує все на своєму шляху. Латиною це дієслово («стирати», «зчищувати», «зіскрібувати») – «radere» (звідси, вже забуте, – «рáдерка», ґумка для стирання написаного на папері). Тією «радеркою», що стирає «писане» на землі, – вітер («aquilo radit terras» – у Горація).
Затерла ця радерка все, що було змальоване словом, навіть – сонце, що «зайнялось» (сонце-«покотьоло» нагадує нам дитячу загадку про сонце: «Котилася тарілочка / По крутій горі…»)… Нема нічого, окрім тьмяної білості, радше блідості (сонця ж немає). Така блідість латиною – «pállor» («mors pallida» – смерть бліда); протилежне – «cándor», осяяна сонцем білість («toga cándida» – білосніжна тога, якою під яскравим сонцем свого краю пишався виключно римський громадянин)…
«Нема нічого»… залишається – настрій. Дивний настрій саме такої, тьмяної, білості… І цей настрій несподівано приводить нас до «Безмежного поля в сніжному завої…», до завивання сніжного вихору, чий голос – у звукописі Франкової мініатюри, до прагнення людини вихопитися з того блідого, що тугою сковує душу, холодного простору…
Долучається – й Верлен. Та в нього – не безмежне засніжене поле, а безмежна нудьга поля (внутрішній пейзаж): «Dans l’interminable ennui de la plaine…»… Бо це – «Романси без слів», «tabula rasa», чиста дошка; на ній – нічого для ока, лише голос, щось таке, що й словом не вловити, хіба що – музикою слів, бо ж саме вона, музика, – передусім (de la musique avant toute chose).
У Шевченка – це голос вітру, що затер усе, вимів, вибілив: «Нема нічого: скрізь біліє… / Та тільки лісом загуло»…
