За шкільною бібліотекою
серед буйної зелені,
коли наставала осінь,
жовті квіти цвіли.
Їхньої назви досі не знаю.
Ісікава Такубоку
(спогад)
В іще високі передсерпневі дні низький поклін відважують перші провісниці ледь чутного дихáння осені довгостеблі, що тісними сім’ями квітнуть під жовтим сонцем, – жовті осінні квіти. Безіменні. Для декого – «золоті кулі»: таким уже щирим золотом ясніють до сонця кругленькі суцвіття-голівки.
Низький їхній уклін – зігрітій палким сонцем чорній землі, з якої, подекуди ще промерзлої, із залишками ніздрюватого снігу, пробивались вони ранньої весни націленим у ще холодну синяву цупким зеленим поростом…
Ті з них, що виструнчені – стебло до стебла – посеред золотоголової громадки, ще тягнуться по сонячне золото, а по краях, без підтримки й опори, – вже хиляться в поклоні, в безмовній журбі… Ніхто ж бо, хай які вони сонячні, не назве їх веселими, ніхто й не дарує їх… Хіба що, зібрані у вазі на Спаса, й аж до сивих ранкових заморозків, вони виповнюють хату тихим і м’яким, як і їхня душа, світінням …
Так, щороку, йно дихне теплом, з глибин землі, що була колись молодою, черпають вони, крапля по краплі, спогади – солодкі й водночас гіркі (хто ж, спогадуючи, – веселий?..) Спогади про той далекий вік, чию назву, чию душу перейняли вони, – про Золотий вік. Той, що «вперше був посіяний»; так про нього, – в золотій легенді античності, Овідієвих «Метаморфозах»: «…Чесність і Правду / Всюди без примусу, з власної волі люд мав у шані.. / Без обробітку земля, що не відала ран од заліза, / Щедро, по волі своїй, усіляку приносила живність… / Вічна стояла весна…»
Але і їй, дарма що вічній, довелося відступити. Наспіли інші, покликані людом іншої душі, похмуріші віки: від Срібного – й до Залізного. Тоді й викували жахного меча, що так часто багриться людською кров’ю… А далі, по Залізнім, прийшли іще інші, що досі й назв їм не придумано, поквапні до меча, тривожні віки…
Сумнішають у своїй сонячній барві перші квіти осені… З глибин глибоко зраненої залізом землі проростають вони дедалі щемливішим спогадом про той такий уже далекий весняний вік, у якому найвищу ціну мало одне лиш золото – золото душі…
