«У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, надро слова…»
(Богдан Ігор Антонич)
«Уточнюйте значення слів – і ви позбавите світ половини його помилок» (Декарт, вслід за стоїками)… Номінал монети, її вартість, з обігом затирається, а значення слова, його «внутрішня форма», образ, із часом – не прочитується, та не тому, що затирається (слово ж не матеріальне), а наче на дно западає.
Тож не лише у книгу, а й у слово можна «пірнати» й «виносити» його форму (лат. «forma» – краса) або те, що навіює ця форма. Вона й веде нас цікавими стежками – до глибшого розуміння і відчування слова… Тож не лише чути, а й бачити слово – важливо…
К О Н Т Р А К Ц І Я
Цей латинізм («contráhere» – стягувати, морщити, насуплюватися; звідси – й «contractio», стягнення, зморщення, деформація) поданий в словниках іноземних запозичень лише як науковий термін, скажімо, в геології чи медицині (деформація земної кори, скорочення м’язів людини).
Втім, «деформується» й душа, коли, мов загнана в кут, вона зіщулюється, замикається в собі: «В трамваї переповненім / щовечора / в кутку тулюся. / Який-бо жалюгідний / я тоді!» (Ісікава Такубоку); так у своїй тілесній оселі, «в кутку», тулиться та вразлива, подібна до подиху чи зітхання загадкова субстанція – душа (anima, psyche); жалюгідна або – жалю гідна, яку хочеться пожаліти.
Тоді й приходить їй на допомогу дух (що тіло рве до бою) – animus, thymos, подібна до вогню вертикаль; тоді й звучать, виражені словами, імперативи: «Тримайся!», «Тримаймося!», «Будьмо!», «Перемагаймо!»… Тоді знову ж спадає на думку: прапорові, щоби був прапором, щоб являв свої кольори, потрібен вітер; воїнові, щоб мужність свою являв – дух потрібен.
*
«Жахлива негода, – починає Горацій свій тринадцятий епод, – стягнула (contraxit) небо, що спадає на землю снігом і дощем; то море, то ліси гудуть-стогнуть під північним Аквілоном»… У «Книзі Буття» – «обличчя безодні»; тут – страхітливої негоди, що своїм грізним видом, мовби в образі збуреного Юпітера, нависає над усім видимим світом…
Але чоловік хай і крихта світу, на те й чоловік, щоби протистояти й самому Громовержцю: цей – володіє світом, а той – своєї душі господар. Тож і владний розвіяти хмари, що обсіли його чоло, – протистояти. Радше – протидіяти: «Спроможімося, друзі, / Вхопити й нині втіхи мить!» – голос Горація. Саме «вхопити»: «rapere» (звідси raptor, хижак, що хапає жертву кігтями, пазурами – поет усіляко акцентує активну позицію людини щодо часу, «крилатого» дня, в якого треба вихопити кожну мить і сповнити її життя, а не існуванням, тобто триванням у житті, але – без життя).
«Піснею там і вином усіляке ти горе полегшуй, / Бесíдним милим словом / – Тугу потворну жени». А це вже голос мудрого кентавра Хірона, вихователя Ахілла, якому була рокована загибель у боях під Троєю (міфічною паралеллю поет додає ваги своєму слову), Туга – «потворна» (de—formis): вона «деформує», тобто позбавляє краси («forma» – краса) не лише тіло, а й душу: деформує її, охмурює, охмарює. Про красу тіла – дбаємо. Та ще більше, нагадували античні, мали б ми про душу дбати, про її красу, про її погоду, бути їй приятелем; навіть у темряві – світло для неї виборювати.
Врешті, до тих далеких голосів, уже вкотре згадуємо, долучається й наш, пісенний: «Пиймо, друзі, грай, музико, нам вже все одно, / Бо правдиве тільки в світі музика й вино»… Не одному з тих, хто співав цю пісню, теж, як і грецькому воївникові, було забрано «день повороту», але – не світло душі.
Те світло (гляньмо на давні світлини) так осяває обличчя наших січовиків, повстанців; сьогодні ж – усіх тих, найхоробріших, синів і дочок своєї Вітчизни, що несхитно стоять в її обороні, в обороні світла й самого життя.