Анна Багряна: «Саме життя для мене є мотивацією жити і творити»

0
609

Анна Багряна — поет, прозаїк, драматург, перекладач. Творча, натхненна, зі своєю життєвою позицією. Вона черпає сили з рідної землі та бере потужний заряд енергії, обіймаючи столітні дуби.

Слово — Анні.

Писати вірші й казки я пробувала ще в першому класі. Змалку мала добре розвинену уяву. Деякі образи, ідеї та сюжети хотілося зафіксувати, для цього в мене був спеціальний зошит, де я писала й малювала.

У власній творчості люблю недоговорювати, залишаючи читачам трохи простору для уяви. Також надаю перевагу внутрішньому над зовнішнім — почуттям та емоціям над описами, фактами й подіями.

Своїй письменницькій кар’єрі я завдячую саме конкурсу «Коронація слова». Бо коли 2008 року здобула третє місце за роман «Етимологія крові» і потім підписала угоду з видавництвом «Факт» на видання цього твору, відчула впевненість у своїх письменницьких силах. До того часу я писала переважно поезію й трохи — п’єси.Перемога в «Коронації» стала для мене певним стартом, новим творчим відліком і стимулом не зупинятися на досягнутому.

Коли я пишу свої драматичні твори, намагаюся уявляти їх уже втіленими на сцені. Так легше писати. Звісно, мої уявлення не завжди збігаються з уявленнями режисерів. Але вважаю, що кожен повинен займатися своєю справою: драматург — писати п’єси, режисер — робити постановки, актор — утілюватися в героїв, яких грає. Я довіряю режисерам та акторам, із якими співпрацюю. Мені завжди цікаве їхнє бачення моїх творів.

Художніми перекладами займаюся вже 13-14 років. За цей час вийшло друком понад 30 книжок у моєму перекладі з болгарської, македонської, польської та інших мов. Переважно це твори сучасних авторів, хоча з болгарської перекладала і класиків. Жанри теж найрізноманітніші: поезія, проза, драматургія, твори для дітей, публіцистика. Зазвичай перекладаю те, що мені самій цікаво, адже маю можливість обирати твори для перекладу.

Зараз перекладаю збірку поезій македонського автора Науме Радіческі «Часопил», також працюю над новим романом для підлітків.

Маю досвід співпраці приблизно із 30-ма різними видавництвами — українськими та іноземними. Ідеться про видання авторських книжок, перекладів та різних колективних збірок. В Україні мої книжки виходили у видавництвах «Факт», «Просвіта», «Нора-друк», «Каменяр», «Грані-Т», «Софія», «КМ-Букс» та інших, але найбільш плідною виявилася співпраця з луцьким видавництвом «Твердиня» — за 10 років там вийшло 4 мої різножанрові книжки, а також близько 25 перекладів із македонської та болгарської мов.Одначе, попри все, продовжую залишатися відкритою для співпраці з іншими видавництвами.

У Болгарії час від часу виходять друком твори українських авторів — і класиків, і сучасних. На філологічному факультеті Софійського університету є спеціальність «українська мова та література», відповідно, щороку університет випускає нових перекладачів. Добре й те, що існують різні ґрантові програми, які фінансово підтримують такі видання, зокрема — програма «Translate Ukraine» від Українського інституту книги. Але, звісно, працювати ще є над чим. Адже, на жаль, навіть сучасні болгарські письменники майже нічого не знають про своїх українських колег та їхню творчість. З іншого боку, а хіба в Україні поширена болгарська література? Теж ні. Тому потрібно активно працювати в обох напрямках.

Особисто для мене літературне життя в Україні є значно цікавішим, жвавішим і креативнішим, бо в нас проводиться значно більше літературних фестивалів, семінарів, конкурсів, творчих зустрічей для авторів різного віку.

У Болгарії є кілька літературних спілок і товариств. Іноді члени цих організацій співпрацюють, але часто й ворогують між собою через ідеологічні й політичні розбіжності. Наприклад, переважна більшість членів Спілки болгарських письменників є відвертими русофілами. Також мене здивувало те, що там не ведеться жодної роботи на підтримку молодих авторів, відповідно, молодь туди і не ходить. У результаті існує величезна прірва між літературними поколіннями.Письменники час від часу проводять творчі зустрічі, презентують свої книжки, які в Болгарії насправді продаються досить важко.

Як українка й українська письменниця, звісно, я почуваюся комфортніше в себе на Батьківщині, бо там — мої рідні, друзі, колеги, читачі. Тому щороку приїжджаю на 3–4 місяці в Україну (як правило, з кінця травня до початку вересня), де беру активну участь у культурному та громадському житті своєї країни, виступаю на різних літературно-мистецьких фестивалях, проводжу зустрічі з читачами по різних містах. Решту часу я теж постійно на зв’язку з Україною, до деяких заходів долучаюся з відстані, адже в наш час є достатньо можливостей для цього. Україна — завжди зі мною. І я теж завжди з нею. Але Болгарію теж по-своєму люблю. Зрештою, тут мені добре твориться і працюється.

У моєму житті було багато різних цікавих подорожей Україною і світом. Кожна з них залишає свої враження і цікаві спогади. Але важливо і те, із ким ти мандруєш. До заміжжя я мандрувала з рідними, друзями, колегами, часто й сама. Коли познайомилася зі своїм чоловіком, ми почали мандрувати разом. Найчастіше це були творчі поїздки Балканами, ми їздили на різні літературні й театральні фестивалі, зустрічі з читачами. Такі подорожі запам’ятовуються яскравіше, бо тоді можеш побачити й почути набагато більше, ніж звичайний турист, і відповідно — отримати купу цікавого матеріалу для своїх творів. Власне, більшість оповідань із моєї книжки «Македонські оповідки» — про наші мандри Північною Македонією. А щоліта я активно мандрую Україною, і це теж переважно творчі поїздки. Вони залишають не менше вражень, аніж поїздки іншими країнами світу. Адже в Україні так багато цікавезних місць!

Мій чоловік — болгарський поет, драматург, бард і перекладач Димитр Христов. Восени 2007 року ми разом брали участь в одному літературному фестивалі в Києві, але тоді не встигли познайомитися. А влітку 2008 року ми з подругою відпочивали в Болгарії, і ще в першу ніч мені там наснився Димитр, через кілька тижнів я несподівано потрапила на Струзькі вечори поезії в Македонію, де Димитр тоді представляв Болгарію. Там і познайомилися. Почали листуватися, я саме перекладала збірку поезій болгарської поетеси Елисавети Багряної, мову ще знала дуже погано, тому зверталася за консультаціями до Димитра. Восени ми знову зустрілися в Києві, Новий рік я поїхала святкувати в Болгарію, а влітку ми разом переїхали жити до Македонії. Я одразу відчула, що Димитр — моя людина, інакше б нізащо не зважилася так кардинально змінити своє життя, та ще й за такий короткий термін.

Нашій доньці Оксані зараз 7 років і вона має досить бурхливу творчу уяву, дуже любить малювати й вигадувати казки. Вже має і власну збірочку казок, які надиктувала мені рік тому, коли сама ще не вміла писати. Я не хочу їй нічого нав’язувати, але готова всіляко підтримувати її в тому занятті, яке вона сама собі обере.

Щастя ніколи не ототожнювалось у мене з чимось конкретним, а тим паче — із чимось матеріальним. Я ніколи не мріяла про дорогі речі, бо не відчувала в них потреби. А щасливою почуваюся тоді, коли займаюся творчістю і поринаю у творчий процес із головою. Коли маю можливість побути наодинці з природою й відчути себе її маленькою часточкою. Коли черпаю сили з рідної землі. Коли зустрічаюся з друзями, однодумцями, зі своїми читачами, із цікавими для мене людьми. Коли мандрую. Коли відчуваю свою потрібність цьому світу. Коли насолоджуюся теперішнім — тим, що маю тут і зараз. Коли слухаю музику, яка звучить у моєму серці. Коли люблю.

Я вірю в Бога, але уявляю його поза всіма релігіями — як Абсолютну Любов, що дає сенс усьому живому. Найкращий храм для мене — це ліс, особливо — той, у якому я виросла. Люблю обіймати столітні дуби, це дає потужний заряд енергії. Із вісімнадцяти років я — свідома вегетаріанка, це дає моєму тілу й моїй душі відчуття легкості.

Обожнюю ходити пішки на великі відстані й кататися на велосипеді. Поняття «рух» і «щастя» для мене є взаємопов’язаними. Причому, рух не лише фізичний, а й духовний. Не лише вперед, а й угору. Бо коли підіймаєшся над буденністю й дріб’язковістю, над різними образами, ревнощами, заздрощами й інтригами, починаєш дихати вільніше, відчуваєш безмежну свободу духу. А свобода — це ж, по-суті, і є синонім щастя. Це той стан, коли тобі хочеться літати.

Чи вірю в дива? Звісно, вірю! І дива постійно трапляються зі мною. Без них життя було б нецікавим і нудним. І як це не тавтологічно звучатиме, але саме життя для мене є мотивацією жити і творити.

*  *  *
До  схожості  подихів  явлена  близькість  —
Як  входження  в  сон  без  потреби,
І  всоте  —  тринадцяте  небо.
То  зовсім  занизько
Для  вільних  польотів.
 
Зима  промайне  божевільним  факіром,
І  шкіра  взуття  задихнеться  без  солі…
Це  зовсім  дурні  не  втрачатимуть  віри,
А  трохи  дурні  —  не  втрачатимуть  волі…
 
Ми  ще  серед  тих,  хто  ширяє  непевно,
Напевно,  не  нам  вибирати  висоти.
Тринадцяте  небо. 
—  Та,  Господи,  де  воно?..  —
Чується  всоте…
 
 *  *  *
Ніками, знімками, знаками…
Знаєш, мені однаково:
Хочеш ти, чи не хочеш
Ставити просто прочерк
В наших перипетіях  —
Це не моя стихія.
Втілено,  втішено, стишено…
Не вийшло вийти раніше,
Ніж обіцяла вчора…
Вибач, я, певно, хвора.
Не  зачіпай  цю  тему
І  не  роби  проблему
З того, чого немає.
Я ж тебе не тримаю.
Можеш піти під вечір,
Може, так і доречно.
Тільки облиш ілюзії,
Що ми залишимось друзями.
Всьому вина — вино.
Знову сюжет для кіно:
Хід  конем, де на кін —
Королівство і кінь,
Королева і вірш…
Коли важко, облиш.
 
Ніяк не мине обурення,
Хочеться в когось пожбурити
Клаптиком латаних тіней.
Тільки коні невинні.
 
  *  *  *
У житті кожного з нас є люди,
відсутність яких нам дуже болить,
але ми маскуємо свій біль
удаваною радістю.
У житті кожного з нас є люди,
відсутність яких нас дуже тішить,
але ми маскуємо свою радість
удаваною прикрістю.
Так і живемо —
без людей, у масках.
 
Підготувала Лідія Половко

спеціально для «Кабінету молодого автора НСПУ»

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я