«Ми вже ніколи не станемо такими, як були до 24 лютого», — мабуть, так зараз думає кожен. І має рацію. Поезія як нерв, що реагує на глобальні імпульси, хоч і є глибоко індивідуальною, все ж резонує із найзагальнішим колективним. Особливо поезія, котра має за домінанту саме соціальну складову. І в цю переломну пору, коли новітня країна народжується на наших очах, приходять такі ж переломні вірші. І деякі з цих поезій поєднані під однією палітуркою.
«Поезія без укриття», — так символічно і містко називається антологія новітньої поезії про війну. Ідея, упорядництво та передмова – Надії Гармазій, до видання увійшли твори 70-ти українських письменників. Вийшла антологія у видавництві «Discursus», видавець Василь Карп’юк.
Як відомо, у кожного своя правда, правда українців зараз кричить на увесь світ, аби не бути перекрученою. «Метою цієї антології є фіксація вражень першого місяця війни, коли індивідуальне ставало колективним і водночас висловлювалися важливі для кожного автора сенси. Це твори, які справді писалися на межі. Так не писалося до, і так не писатиметься після», — каже у передньому слові Надія Гармазій.
Вірші-сповіді, вірші-репортажі, вірші-молитви, вірші-прокляття і вірші-дороговкази – в антології «Поезія без укриття» ви знайдете їх, і вони промовлятимуть сміливим і надірваним голосом очевидця. Це смілива антологія, у якій автори відважуються говорити про особистий досвід переживання суспільного катаклізму. Василь Клічак, Юлія Бережко-Камінська, Ігор Павлюк, Олександр Ірванець, Катерина Калитко, Василь Карп’юк, Таня П’янкова, Василь Кузан, Наталка Фурса – ці та інші відомі письменники відважилися писати по живому, саме тому, що опісля вже так не напишеться.
У часи глобального лихоліття людина шукає в природі прихистку, або хоча би доброго знаку. На таку думку наштовхує поезія Юлії Бережко-Камінської, свідченням цій думці рядки: «Бачиш веселку? От і жени жалі..», або ж:
«Мамо, готуй насіння, а не труну!
Квіти висаджуй, принаджуючи весну,
Молися – землі за дощі,
А небу – за тишину»..
Людина напроти буревію маленька, всі її вчорашні буденні потреби – вже наче і непотрібні, але так важливо зберегти ниточку зв’язку з зовнішнім світом, як-ось сережки чи ранкова кава.
«Любити серед війни – це
попри все, носити сережки,
аби не позаростали вуха»,
— читаємо у Катерини Калитко і розуміємо: це навіть не про естетику, це про чесну любов до світу і себе в світі. Бо важливо зберегти отой шлях до власного переродження, а страх-катарсис оновить любов до чеснішої і сильнішої.
Поезія Василя Клічака («Слово пророче», «Нещеплені», «Нація») больовою експресією вимальовує колективний образ ворога – незмінного насправді ось яке століття. А відтак читаємо про народжену в муках новітню Україну, якій судилося боротися за своє життя із втіленням колективного зла сучасності :
«Нація, обпалена вогнем,
хрещена у купелі із крові,
з першим, другим, п’ятим, сьомим днем
употужнюється гонорово».
А солдатську вечерю Василь Клічак змальовує особливо драматично. На ній мають слово не всі – лише ті, що повернулися…
Поезії Тані П’янкової, які до війни могли виношувати біль, але «сміятися на кутні зуби», у війну завили прокльоном відчаю і небаченої досі сили – інакшої цілком, як до війни. І ці поезії нагадують вогняні стріли з трутою для адресата:
«Наших Чугайстрів більшає!
Рук і набоїв більшає!
Вашої крові більшає –
Соняхи проростатимуть!»
Але в антології – не лише біль, у ній і оновлене світло. Скільки нас – тих, що не вміли досі так любити, так ненавидіти? Скільки нас – тих, що задихаючись від темряви – ділилися світлом?
Не про антологію, але дотичне. Коли Київ, Буча, Гостомель, Ірпінь уже відчули на своїй шкірі синці від перших вибухів і цілі квартали городян спустилися у сховища – письменниця з Бучі Юлія Бережко-Камінська просто з підвалу для всіх далеких і близьких записувала відео у режимі прямої трансляції «Поезія з підвалу» — вона читала вірші, написані ще до війни, і кожним зі своїх виступів мов би промовляла глядачеві: «Тримаймося». Вона пережила страх окупації, вимушену еміграцію і ще багато чого. І все ж залишилася вірна своєму внутрішньому світлу.
Письменник і видавець, очільник видавничого центру «Просвіта» і видавництва «Український письменник» Василь Клічак з уважністю літописця фіксував обличчя війни з перших її хвилин. Нагадуючи тим самим свого земляка Марка Черемшину, котрий нотував обличчя Першої світової за кількасот метрів від лінії фронту, дивлячись їй в чорне обличчя. І побачене вибухнуло новими творами – такими, які не писалися до і не напишуться після, бо це світоглядний Рубікон.
У кожного з нас, хто читає ці роздуми над книжкою – свої власні спогади – хтось присвятив себе волонтерству, хтось пішов до війська, хтось мусів виїхати в іншу область чи навіть країну… Але ми точно не забудемо телефонний дзвінок 24 лютого вранці, де в слухавку прозвучало: «Ти вже знаєш, що сталося?..».
Антологія «Поезія без укриття» надто болюча і надто чесна, аби вистоятися до переосмислення. Мабуть, упорядниця Надія Гармазій та видавець Василь Карп’юк зумисне і чи не вперше видали твори у повній авторській редакції – саме тому, аби не порушити її пульс, її голос. Бо відтак писатиметься інакше. То будуть вірші перемоги, вірші-спомини про війну. А це вірші-крики, вірші-молитви, вірші-прокляття. А іноді – молитви і прокляття одночасно, бо у цій світоглядній битві Любов і Ненависть заплелися аж до основ.
Іванна СТЕФ’ЮК – письменниця, кандидатка філологічних наук, належить до Національної спілки письменників України, старша наукова співробітниця Снятинського літературно-меморіального музею Марка Черемшини
Прокоментуєте?
