13 квітня цього року виповнюється 65 років відтоді, як у далекому Казахстані на засланні помер Арсен Річинський (1892–1956) – висококваліфікований лікар-спеціаліст і водночас філософ, релігієзнавець, культуролог, мистецтвознавець, церковний композитор, фольклорист. Ця людина активно трудилася на громадській ниві, змагаючись за незалежну Українську державу й за незалежну православну українську церкву, зазнаючи репресій із боку польської та більшовицької влади.
Не можна сказати, щоб про Арсена Річинського не знали в Україні. За часів незалежної України почали проводитися Річинські читання, організаторами яких були Відділення релігієзнавства Інституту філософії Національної академії наук, Кременецьке медичне училище (зараз – коледж), Тернопільська медична академія та деякі інші інституції.
1999 року ім’я Арсена Річинського було присвоєно Кременецькому медичному училищу. Там же відкритий музей, присвячений цьому діячеві.
2009 року Архієрейський собор Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) ухвалив рішення зарахувати сповідника віри Арсена Річинського до місцешанованих святих.
У 2016 році в місті Ізяславі з’явилася вулиця Річинського. Однак, на жаль, про цього діяча знають не так багато. Особливо про його філософські й культурологічні погляди, які, безперечно, заслуговують на увагу.
Борець за українську церкву
Життя Річинського не було простим. Народився він 12 червня за старим стилем (25 за новим) 1892 року в селі Тетильківці Кременецького повіту Волинської губернії. Батько його, Василь Федорович, належав до духовного стану, був православним священником у цьому селі.
Народження в священницькій родині закономірно породжувало в Річинського зацікавлення релігійним життям. І хоча Арсен вибрав світську кар’єру, він добре орієнтувався в питаннях церковної обрядовості й догматики. Особливою сферою його зацікавлень була церковна народна культура.
Початкову освіту Річинський здобув у своєму селі. Далі навчався в Клеванській духовній школі та Кременецькій гімназії. Проте, очевидно, за наполяганням батька, поступив до Житомирської духовної семінарії.
Після закінчення семінарії Річинський поступив на медичний факультет Варшавського університету. У зв’язку з початком Першої світової війни змушений був евакуюватися. Весною 1917 року склав державні іспити при Київському університеті й отримав посаду лікаря в Ізяславській повітовій лікарні, де й працював до березня 1920 року. У цей час Річинський брав активну участь у громадському житті. В Ізяславі організовував концерти, вистави, займався видавничою діяльністю. Зокрема, редагував часопис «Нові дороги».
Навесні 1920 року Річинський виїхав у село Тростянець Луцького повіту, яке опинилося в складі Польщі. А в 1922 році перебрався до міста Володимира-Волинського, де став головним лікарем міської лікарні. На цій посаді був до серпня 1925 року. Цього ж року Річинського заарештували, фактично звинувативши в активній проукраїнській діяльності. Проте довести якихось порушень законів із його боку не вдалося. Тому Річинського скоро звільнили.
Зрозуміло, отримавши «печать неблагонадійності», Арсену Річинському не було сенсу працювати на державній службі. Маючи відповідну освіту й досвід, він міг забезпечити себе й свою родину, працюючи лікарем, який би займався вільною практикою. Таким, власне, і працював до 1939 року.
Його високий фах і авторитет забезпечували велику кількість клієнтів й робили Річинського відносно незалежним та фінансово самостійним. До речі, у міжвоєнний період у Володимирі-Волинському серед 17 лікарів, що мали вільну практику, було лише двоє українців, включаючи Річинського.
Річинський, працюючи лікарем, не полишав активної громадської діяльності. Ще з 1924 року видавав власним коштом «незалежний місячник українського церковного відродження» – «На варті». Протягом 10 років виходив цей часопис, назву якого, щоправда, Річинський через певні причини змушений був змінювати (інші назви – «Наше братство», «Наша церква»). При цьому часописі Арсен Річинський організував власне видавництво, де видав розвідки, присвячені проблемам незалежної української православної церкви.
1925 року Річинський уклав збірку загальнодоступних церковних співів для сільських хорів під назвою «Всенародні співи в українській церкві». Вона, за словами самого автора, мала полегшити «богослужіння в церкві українською мовою, показати перевагу й красу Служби Божої рідною мовою».
З часом вийшли укладені ним збірники «Українська відправа вечірня та рання», «Українські колядки», «Скорбна мати» (збірка пісень із богогласника). Сам же Річинський дотримувався думки, що справжня релігійність виражається в народній церковній культурі, важливим складником якої є музика. Зокрема, про це він писав у книзі «Проблеми української релігійної свідомості».
Річинський брав участь в діяльності низки українських громадських і політичних організацій. Був активістом Володимир-Волинської «Просвіти» та «Рідної хати». Під його керівництвом у Володимирі-Волинському та на Волині були організовані структури молодіжної організації «Пласт».
При його ж допомозі дружина Ніна Річинсьска (Прокопович) організовувала філію «Союзу українок».
Брав участь і в кооперативному русі. Наприкінці 1929 року Річинський уступив до легальної організації «Українське Волинське об’єднання». Приблизно в той час став членом підпільної Організації українських націоналістів (ОУН).
Проте найголовнішою ділянкою громадської роботи Річинського була боротьба за українізацію православної церкви на Волині. У 1927 році за його ініціативою був зорганізований у Луцьку з’їзд православних мирян, який виступив за українізацію православ’я, а в 1933 році Річинський та його прихильники зорганізували в Почаєві велику маніфестацію, де теж порушувалося це питання.
У другій половині 20-х – на початку 30-х років Річинський публікує чимало статей в українській пресі, присвячених церковним питанням. Випускає низку брошур на цю тему – «Походження єпископату. У зв’язку з питанням про благодатність ієрархії Української Православної Автокефальної Церкви» (Володимир-Волинський, 1926), «Критичний розгляд постанови Св. Синоду про заборону Українського Церковного з’їзду» (Варшава, 1927), «Сучасний стан церковно-релігійного життя української людності в Польщі» (Варшава, 1927), «Два плебісцити на Волині у справі богослужбової мови» (Володимир, 1927), «Моя відповідь Св. Синодові Православної Церкви в Польщі» (1929).
У 1930 році у Львові вийшла його брошура «До щастя, слави і свободи!» (про пластове виховання).
З’явилися роботи, де він розглядав близькі до його фаху проблеми, – «Кілька уваг про біологічне значення світу», «Єдність природи», «Посмертні духи людей». Усе це свідчить про різноманітні зацікавлення й воістину енциклопедичні знання Річинського.
У цей же час він починає писати працю «Проблеми української релігійної свідомості». Уважається, що роботу над нею розпочав 1929 року, а завершив у 1933 році. Це глибокий релігієзнавчий і водночас блискучий культурологічний твір. Перші чотири розділи цієї книжки були опубліковані в 1930-1931 роках у «Літературно-науковому віснику» у Львові.
У передмові до «Проблем української релігійної свідомості» Річинський так обґрунтовував актуальність цього твору: «Книжка про релігійні справи в добі масового поширення атеїзму або зовсім не на часі, або дуже на часі. Аналіз українського народного світогляду доводить, що безрелігійність у нас – явище привнесене, із народним світоглядом незгідне. Це – симптом духовного полону, небезпечного для самого існування нації. Духовна самостійність, створення власної релігійно-національної ідеології завжди додає народові певності своїх сил і своєї гідності, віру у свою правоту і в своє майбутнє. Навпаки, рабське перейняття чужих ідей і чужих поглядів підриває духовні сили й відпорність народу, затягує його на службу чужим божкам. Тоді надходить смерть народу».
Книга була надрукована в Тернополі у 1933 році, хоча місцем видання вважався Володимир-Волинський. Вийшла вона зі значними цензурними правками. Окрім того, автор був свідомий того, що не все йому вдалося зробити, як він хотів. Дійсно, у книзі немає чіткої послідовності у викладенні матеріалу, деякі розділи мають теоретичний характер, інші – практичну спрямованість.
Незважаючи на значну часову відстань, а також на певні її недоліки книга «Проблеми української релігійної свідомості» навіть сьогодні не втратила для українців своєї актуальності. А чимало авторитетних українських дослідників уважають, що це одна з кращих (якщо не найкраща) робота в українському релігієзнавстві. Варто відзначити тут ерудицію автора. Він вільно оперує не лише біблійними і специфічно релігійними та релігійно-філософськими текстами, а й творами представників німецької класичної й російської релігійної філософії, творами класиків української, російської, польської та чеської художньої літератури, науковими працями в різних галузях знань. Не останню роль у даному випадку відіграли й медичні знання. Вони допомагали йому осмислювати важливі проблеми.
На жаль, книга «Проблеми української релігійної свідомості» у 1933 році вийшла малим накладом. До того ж, коли на Волинь прийшла радянська влада, багато її примірників було знищено.
Звісно, діяльність Річинського не проходила повз увагу польської влади. Він перебував під пильним наглядом карально-репресивних органів. У його найближче оточення були заслані таємні співробітники поліції, які повідомляли про кожен крок Річинського. У переліку активістів ОУН по Володимир-Волинському повіту, складеному воєводським відділом безпеки у 1934 році, його ім’я стоїть на першому місці.
Річинського неодноразово затримували, побував він і у «славнозвісному» концтаборі «Береза Картузька». Уперше він туди потрапив іще 1935 року. Удруге в Березі Картузькій Річинський опинився у травні 1939 року. Удалося йому визволитися лише у вересні, коли почалася Друга світова війна і на заході Польщу займали німецькі війська, а на сході – радянські. Польська охорона покинула тюрми, а в’язні втікали з них. 16 вересня Річинський прибув до Володимира-Волинського.
Небезпечний для радянської влади
Проте на свободі він був недовго. Його скоро заарештували енкаведисти. У вину Річинському ставили громадську діяльність і зв’язки з Організацією українських націоналістів. Кілька років його тримали без суду. Лише 5 травня 1942 року так званий «особий совєт» при НКВС СРСР виніс вирок, засудивши Річинського на 10 років позбавлення волі.
Також репресована була сім’я Річинського – його дружина та дві дочки. Старшій Мирославі тоді було 15 років, а молодшій – лише 6 тижнів.
Річинський покарання відбував у Уктлазі. Звідси переписувався з сім’єю. Навіть посилав складені ним вірші, щоб розважити дітей. На жаль, вони не збереглися. У 1949 році Річинського звільнили. Проте перед звільненням на нього напали кримінальники й завдали сім ножових ударів.
Така «добра традиція» існувала в радянських таборах. Табірне начальство спеціально налаштовувало кримінальних злочинців проти політичних в’язнів. І коли останні мали звільнятися, на них нападали кримінальники й убивали. Річинському все-таки вдалося вижити. Але влада не дала йому повернутися на батьківщину. Дозволили поселитися у Казахстані в місті Казалінськ, де він працював лікарем. Навіть у цих умовах Річинський знаходив час для наукової праці. У 1952–1953 роках його статті на медичну тему друкувалися в часописі «Здоровье Казахстана».
Помер Річинський 13 квітня 1956 року в результаті крововиливу. Поховали його на цвинтарі станції Джусали Кизил-Ординської області. Зараз його тіло перепоховане в Україні.
Річинському не вдалося зреалізувати багато чого такого, що він хотів зробити. Ув’язнення «за Польщі» й довготривале ув’язнення «за совітів» не лише підірвали здоров’я, а й не давали нормально працювати. Можна лише уявити, скільки б ще міг зробити Річинський. Та навіть далеко не все з його творчої спадщини зібрано й осмислено.
Петро Кралюк – голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія», професор, заслужений діяч науки і техніки України
Чільна світлина — Зображення святого сповідника Арсена Річинського в Церкві Різдва Христового (місто Тернопіль) Фото: Автор фото: Czcau0 / Wikipedia (Creative Commons)
Прокоментуєте?
