Білі птахи з білими крилами у книзі Ірини Мостепан

0
598

Ласкавий хліб / І. Мостепан. — К : Друкарський двір Олега Федорова, 2021. — 56 с.

Рік тому ініціативна група «Etterna event agency» у співпраці з «Кабінетом молодого автора НСПУ» та видавництвом «Друкарський двір Олега Федорова» запросила молодих поетів до участі у тематичному всеукраїнському фестивалі «Здорові вірші». Переможницею стала поетеса з Ірпеня (Київська область) Ірина Мостепан. За умовами фестивалю у видавництві «Друкарський двір Олега Федорова» опублікована її книга «Ласкавий хліб». Про що це видання, чим воно цікаве та особливе, які символи авторка заклала у твір — в огляді письменниці та журналістки Валентини Семеняк.

Ірина Мостепан

Такої книги в руках ще не тримала. Не тому, що вражає багатством малярських ілюстрацій (це окрема тема). Унікальність її в тому, що має тільки… один вірш! Передбачаю у декого непідробний подив, мовляв, як так? А я ще і ще раз переконуюсь: можна написати безліч творів і не залишитись в інформаційному просторі — розчинитись у його безпам’ятстві. А можна лише один, але який і як!

«Ласкавий хліб» — книга одного вірша, який перекладений білоруською (Микола Адам) та англійською (Марта Госовська) мовами. Іншими словами — книга трилінгва, у якій гармонійно поєднуються тексти одразу трьома мовами.

Відтак твір нагадує божественне триквіття, бо кожна мова, яку створив Небесний Отець, струменіє особливими вібраціями, прийнятними там, де вона «живе». У цьому випадку одна підсилює іншу і книга лише збагачується від того, наповнюється особливою таємничістю, яку звичайній людині не те що не розгадати, — не осягнути. Неспроста епіграфом до видання авторка обрала біблійний рядок: «Милости хочу, а не жертви» (Мт. 9613). І йдеться тут не про милостиню, як декому може видатись на перший погляд, а про милосердя. Це дивовижне слово, адже ховає у своїх схронах два інших, не менш важливих: божу милість та осердя.

Як важливо прожити так, щоб на оте внутрішнє «осердя» нанизати впродовж життя не гнів і злість, заздрість і хіть, а, власне, добрі помисли, думки, дії, вчинки, доброчесність. Навчитись приносити у жертву власний час, а саме: вислухати самотнього старенького (матір, батька, донечку, сина чи онучатко). Навчитись співчувати ближньому, бо саме так народжуються перші «паростки» тієї всеблагої любові, яка має стати для кожного з нас «насущним хлібом», сповненим особливої духовної ласки, про що читаємо у СвятомуПисьмі: «Любов довго терпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого,не радіє з неправди, але тішиться правдою,усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить! Ніколи любов не перестає!» (до коринтян 13:4-8). 

Понад світом, понад Часом

Любов — агапе (грецькою, основа всього сущого, Божа любов) як метафізична величина, вона — понад світом, понад Часом. До цієї думки спонукають рядки згаданого вірша: «І коли Він, всерозуміючий, вповільнює німу ходу — вони, з простягнутими долонями, просять каміння хоч би, а Він повнить їхні цистерни зерном і леліє їхні хліби». Вчитель… Його присутністю пронизана кожна сторінка книги, так само, як і серце авторки, Ірини Мостепан, яка у сповідальній формі ділиться з нами найсокровеннішим — внутрішніми переживаннями. Це особливий стан, який не має часових ознак і просторів.

Мене завжди хвилював саме «такий» Час, але не в значенні годинникового механізму, а як філософська величина, з усіма його барвами і відтінками. Так, він невловимий і проминальний, але має одну важливу унікальність — залишати після себе своєрідні позначки скрізь, до чого торкається: сивину на волоссі людини (та й не тільки), старезну кору на могутніх деревах, замулені озера, перекошені хати… 

До речі. Сучасне людство втратило здатність «смакувати миті» просто так, спостерігаючи за творінням тих «зарубок-міток», а саме: як ховається за обрій сонце, як брунькуються навесні дерева, як цокає годинник, збиваючи з ритму… тишу і багато-багато інших «як». А «миті» ці мають бути звичними і повсякденними так само, як хліб на столі й вода у криниці, настояна на досвітніх зорях і багряних світанках.

Тож недарма поетеса нагадує нам про основу основ — Любов, яка понад Часом, і про Час, який у ній розчинився, бо все це разом — (хочете вірте, хочете — ні) Божі ліки від повсякденної рутини, клопотів, неспокою… Це те, що зрештою і дарує нам ті миті.

Любов пронизана Часом і навпаки. Божественна присутність у всьому, у найдрібніших проявах. Але відчути дотик до світу Божественного можна за однієї умови, якщо прийняти себе самого таким, яким ти є, відтак знайти дорогу до себе самого і, зрештою, відкрити у собі ту Любов, ту Всевишню непроминальність, назва якої Вчитель духовний і… з великої літери.

Спочатку авторка вивершує слова в окремі рядки, далі формує їх окремо від інших рядків і кожний поселяє на окремих сторінках. Так, мимоволі, вони стають рядками-птахами, вивільненими від звичаєвих усталених канонічних форм. Себто білими птахами, із білими крилами, які не перелітають на наступну сторінку, а вільно ширяють в означеному тільки для них просторі.

«Докупи» рядки-птахи «злітаються» наприкінці книги (50 ст.) і стають отим самим цілісним, єдиним і неповторним «Ласкавим хлібом». Тією інтелектуальною поживою не лише для розуму, а насамперед для осердя духу, для душі й серця. («А Він повнить рибою їхні човни і колиски — Людьми, і колиски — Людьми…»). 

Тотальне занурення у Всесвіт Любові

Серця багатьох сучасних людей наповнені негативними почуттями і надмірними світськими бажаннями, які дуже часто виходять із-під контролю і стають негідними вчинками, що згодом породжує гнів, ненависть, жадібність, заздрість, гординю і хвалькуватість. І лише за допомогою Любові-агапе можна позбутися цих поганих якостей. Бо чим наповнене серце, те воно й породжуватиме. І лише Любов здатна розчинити будь-який негатив, адже вона —істинний фундамент усього сущого, вона — в основі самого Творіння.

«Ласкавий хліб» — вірш-медитація, внутрішній діалог із вищим «Я», де кожний порив-імпульс духовного аспекту, який виринає з найпотаємніших глибин підсвідомості, дарує шанс пізнати самого себе, прийняти думку про те, що кожна людина (незалежно від нації чи раси) таїть у собі глибинні колодязі знань. Інша річ, що треба зробити для того, аби їх «видобути»?…

Тому недарма авторка вдається до давньої символіки, одночасно згадує про серце, рибу, воду і сонце: «Лютий. А вона стоїть по серце в сизій густій ріці, / тримає сизооку рибу в нутрі, /тримає сизощоке сонце в руці, / сиза, як хмара, повна води». Серце — це особливий всесвіт любові. Ріка життя — плинність Часу. Народжуючись — сідаємо в човен на початку одного її кінця і пливемо до іншого, туди, де стаємо причетними до Переходу в інше просторове буття. І яке це щастя, коли біля нас (та й усередині нас) сяє сонце, бо воно — символ світла.

Риба — плодючість, життя, друге народження. У християнстві — ще й символ віри. Чи ж це не натяк нам із вами — зупинитися і замислитися: а чи живу я згідно з космічними законами? Чи можу стати досконалим (досконалою), знаючи, що в основі побудови світу є потужний звук і сила Слова? Хто я? Куди йду? Питання Вічності, які, безумовно, рано чи пізно схвилюють (стривожать) кожну душу.

Добре, коли обрана дорога веде в октави Світла… і не змусить боятися цією «водою» «… причинити Йому біль, боїться, що спис під ребром заболить від її прохань і від її хвиль». Навчитись радіти успіхам інших, співчувати горю інших і не «лайками» в коментарях, а в конкретних справах — це і є служіння. Тоді й не «болітиме Йому спис під ребром», бо тоді й світ довколишній зміниться, адже й ми змінимось. Дуже хочеться у це вірити! Менше емоцій, більше тиші, це священна мить.

У тиші можна почути Бога… Бог промовляє до нас тишею, як Він радіє, коли ми її творимо (не галасуємо, не дратуємось, повсякчас занурюємось у роздуми), а ще краще — прагнемо зупинити отой «свавільний» потік думок, модератором якого виступає розум.

Не всім це вдається — розчинитись у самому собі, розчинитись у Часі, бо: «…навіть якщо вона не просить чи й просить, але якось не так, Він все одно знаходить її в найглибших річках, у найтяжчих гріхах, і виносить її сухою з води на руках, ось так… і завше виправдає її, на якім би вона не була суді, і щораз учитиме її, ніби ніколи раніше й не вчив, іти по землі, як по воді».

Слово у сяйві октав Світла.  Тлом стало сяйво художніх картин Ігоря Мікули.

 «Ласкавий хліб» — особливе поєднання, а тому — звучання і слухання серцем невидимих вібрацій Слова, підсилених гармонійним поєднанням світлоносних барв. Це важлива деталь, бо додає виняткової чарівності згаданій мистецькій книзі і… Слову. Бо «Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було — Бог. Із Богом було воно споконвіку. Ним постало все…». (Євангелія від Йоана 1:1-17).

Звістку про те, що Слова мають величезну силу, Ірина Мостепан намагається донести всіма мистецькими засобами. І це їй до снаги. Справді, передусім може здатися, що самі собою слова нічого не варті, та водночас вони безцінні. Після «Ласкавого хліба» з’являється незбориме бажання стежити за своєю мовою і використовувати слова з великою обережністю: для шляхетних і доброчесних цілей, а не для пліткування й образ. А ще — більше пізнати власний внутрішній світ і відкрити дорогу до самого себе, ім’я якої — всепроникна і вічна Любов.

«Кабінет молодого автора НСПУ»

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я