Ти впевнений, що знаєш все
про пам’ять
Героїв, які йшли за нас на смерть?!
Чи хоч на крихту серце
твоє тямить,
Що це — життя, зруйноване
ущерть!..
Тобі — то лиш той день,
як їх шануєш,
Несеш свічки і квіти до могил,
Коли, згадавши, навіть
засумуєш
І затамуєш сльози з усіх сил.
Але ж це буде мить якась,
не більше,
Бо ще за мить майнеш до своїх
справ!..
І добре, коли щось про них
напишеш
Чи хоч не скажеш, що «не посилав»…
Чи хоч коли молитвою згадаєш
Або й даси у храм «за упокой».
Або про них онукам прочитаєш,
Коли спитають, хто такий Герой.
Але ж є ті, кому та пам’ять —
вічна:
Кохані, діти, внуки і батьки…
І це не день, не дань одного віча –
Це туга, що до скону й на віки!
Це дім, що завше пахне
корвалолом,
Порожнє крісло на усі свята…
Це порожнеча назавжди
довкола,
Й поміж мільйонів люду —
самота…
Це дні і ночі, що сплелись докупи,
І розрізнити їх вже не снага…
Це коли всьОго є у тебе купа,
Але твоя душа така нага!..
Це стежка, що протоптана
на цвинтар,
Не тільки в День Героїв, а щодня!
І стільки квітів — Боже, скільки
квітів! —
Несе туди їм любляча рідня.
Це усмішка — для всіх,
а вдома — туга,
І звичний запах воскових
свічок…
Це коли ти ревеш, немов білуга,
Вдивляючись у марево зірок.
А знаєш, що в них коїться
на серці,
Коли воно від пам’яті болить?!
Бо ще стоять у хаті рідні берці
І однострій у шафі ще висить…
Оце й зоветься пам’яттю
Героїв –
Не день, який для неї відвели!
Надіюсь, ти цю істину засвоїв:
Вони ЖИТТЯ за тебе віддали!..
Валентина МАТВІЇВ
Прокоментуєте?
