Микола Петренко. Адамові брати. Поезії. – К.: Український пріоритет, 2020. – 200 с.: іл.
…Боже, і змучився я…
Як – життя вдалося? Не вдалося?
Ще б хоч трішки… Трішки так… Чогось…
Трішки весняного стоголосся?
Щему половіючих колось?
Трішки ще – мандрівки до Синаю?
З безвісті щемливого листа?
Трішки ще – чогось. Чого – не знаю…
Може – доторкнутись до хреста!..
Микола Петренко (6.11.1925 – 10.10.2020)
Але тієї «Трішки ще – мандрівки…» не судилося нашому поетові. На 95-му році життя патріарх української літератури Микола Петренко відійшов за межу вічності…
Кожна епоха народжує поетів, які своїм життям відображають її історичне тло. До таких митців належить Микола Петренко, а в цій книжці зібрані крихти доробку, опубліковані до його 95-річчя. Він залишив нам своє вічне слово і думку, які не зітруться з пам’яті прийдешніх поколінь. Поет своїм життям таки «доторкнувся до хреста»: прийняв і зніс неабиякі тягарі. І все це, що не сумісне з розумом, – витвори ХХ-го століття:
Ось так воно було, що й зрозуміти годі –
Бо це уже мої, не божеські труди:
Я вибрав свій народ поміж усіх народів,
Я матір попросив: – Ось тут мене вроди!
…………………………………………………………………
Щоб долю вистраждать, щоб вірить і любить!
Поезія Миколи Петренка спонукає до роздумів, бо він упродовж свого життя був собою, не лукавив (не хитрував, приховуючи правду)… Чому сьогодні важливо бути собою і чому це складно? Згадуються фрагменти лекції Андрія Баумейстера «Роль особистості в історії» (переказую своїми словами). Сьогодні історія завершила свій хід. У сучасному світі зникають ідеї, людство втрачає здатність мислити. Сучасні технології не уможливлюють велику політику. Знання існує в публічному просторі, щоб його сприймати, розуміти – народ потрібно вчити. Ніхто цим не займається. Народ не думає про завтрашній день, про майбутнє – історія не розвивається. Як ми бачимо себе в майбутньому? Яскраво уявляти і здійснювати. Людство втрачає здатність критично мислити…
Поміркуймо, бо ж «Ми нізвідки прийшли»:
Ми нізвідки прийшли –
Ми прийшли із дороги в нікуди,
Ми нізвідки прийшли –
Ні, ми з гіршого – з царства облуд;
Ми із лісу прийшли,
Де з осик висне зашморг Іуди:
Їх багато було –
Тих дерев, тих офір для Іуд.
Що тут ще сказати? Якщо людство не навчиться критично мислити, то приречене задихатися в зашморгу – жити в «царстві облуд». Думка без життя, життя без думки – мертві. Думки – це не просто пульсування свідомості, що спонукає до мисленневого діяння, а й згусток енергії слова, рідного слова, рідної мови, дарованої нам Богом, тож негоже засмучувати нашого небесного Отця непошануванням Його дару: «Мова – це необхідне удосконалення мислення і природний розвиток властивих тільки людині здібностей» (Олександр Потебня). Тут чимало приводів для застанови: «О. Потебня у праці “Думка і мова” стверджував, що мова не є засобом вираження готової думки. Мова – це насамперед діяльність, адже слово може модифікувати думку: “Коли створюється слово, тоді в мовцеві відбувається певна зміна того стану думки, яка існувала до свідомості”… Тому мовець не передає своєї думки іншому, а лише дає імпульси до пробудження власних думок співрозмовника:
“Внутрішня форма слова, яке вимовляє той, хто говорить, дає напрям думці того, хто слухає, але лише збуджує цього останнього, дає тільки спосіб розвитку в ньому значень, не визначаючи меж його розуміння слова”» (Микола Ільницький, Мар’яна Гірняк, «Співзвучності і дисонанси, або діалог О. Потебні та Ф. Де Сосюра». У кн. Миколи Ільницького «Знаки доби і грані таланту»).
Слово, думка, мова… Поет жив ними і для них: «Я б хотів трудитись і творити, / Я б хотів страждати від невдач; / Потім знову мучитись при слові…»
Із розмови Дмитра Чекалкіна на Ютюб-каналі виснував такі його міркування: не варто поспішати на небеса (ми ще почекаємо), а намагатися крихточку небесного перенести в свою душу, щоб краще пізнати себе. Пориньмо серцем у зацитований фрагмент тематичного вірша з книжки Миколи Петренка, з якого відчуємо мудрість і глибину авторського розуміння сутності речей сьогодення…
АДАМОВІ БРАТИ
……………………………………………..
Господи, зліпи нас! Ми Адами!
Ми брати, і нам не треба раю,
Господи, змахни сльозу із віч:
Світ який – ані кінця, ні краю,
Тільки ж ми – на Хортицю, на Січ!
Ми на Січ! Іржать нетямні коні,
Зваги шал нам в очі загляда:
Там біда на дальньому кордоні,
Там в степах клубочиться орда.
Книжка «Адамові брати» вийшла ще за життя поета. Тоді ж відбулася і її презентація – це зібрані крихточки з написаного. Назви розділів у ній хронологічно відображають фрагменти життя у слові поета: «Картата карта України», «Сухарі для стражденних», «Камчатська пастораль», «Дзвони з лаври», «Простягала вона руку свою», «Свіча на Чернечій горі», «Звабні крила куліс», «Палітра львівського бруку», «Небесний прихисток», «З давнішого і дорогого».
Останніми роками поет заглиблювався в осмислення текстів Святого Письма. Ставив собі питання і не в змозі був їх осилити. Світ надто складний і суперечливий. Людина не розуміє того, що Бог безпосередньо не втручається в процеси співжиття землян. Він наділив людину свободою вибору. Про ці ж речі пише і Любомир Сеник у своєму романі «Райський світ»: «Бо так склалося, що наша цивілізація обрала саме технологічний напрям розвитку. Був інший, духовний, відсунутий десь там далі… Тому людина загубила особливі свої здатности і можливости. Так і йдемо… Зазвичай виникає питання: Куди йдемо? Що нас чекає в майбутньому? Чи не варто змінити напрям цивілізаційного процесу?» В тестах Святого Письма багато символічних і метафоричних текстів, проте чи здатні ми зрозуміти зміст закладених там думок?
НЕ ДОПУСТИТЬ ГОСПОДЬ ГОЛОДУВАТИ
ДУШУ ПРАВЕДНОГО*
Із приповісток Соломона
Це тридцять третій: ніч густа,
Безвинна страждуща провина,
А над стернею – тінь хреста,
А на хресті – хлопча… Дитина…
Стражданням скрючене лице,
Голодний скрик: – Я гину, гину!..
Оце вже, Господи, оце!..
Зітри з очей бодай сльозину…
*Очевидно, що тут мовиться про духовний голод…
«Іди до мурашки, лінюху, поглянь на дороги її –
й помудрій» (Приповісті 6:6).
Боляче згадувати, що в минулому столітті наш народ жив бездумним життям: «Ховайте розум! О, ховайте розум! / Бо то така немисляча доба…» Працюймо, борімося, щоб не повторилася «немисляча доба»: «Ще літ тобі жменька від роду, / … / Вже чуєш: “С вєщамі!.. Пошлі!..”»
У книжці Миколи Петренка багато гарних, теплих і щирих віршів, присвячених побратимам по перу, колегам, митцям української культури. Не міг оминути поет своєю увагою і любов’ю Ліну Костенко: «Львів руку простягне назустріч тобі / З маленькою чашкою чорної кави» – просто, ніжно і з любов’ю несу тобі своїми руками малюсіньку чашку чорної кави…
Про кохання писано-переписано, але в пам’яті збереглися зблиски життя поета за його молодості. Давно, дуже давно в «Літературній Україні» читав гарну історичну оповідь із небуття про оте перше, юне кохання поета за колючим дротом концтабору. Хоча згодом пан Микола одружився і зазнав у шлюбі щастя – понад 58 років укупі… В житті було й таке:
Ця жінка так боялася мене,
Що навіть не хотіла відпускати.
Вона сказала: «Підеш – я помру!..»
…………………………………………………..
Я часом бачу обрис у вікні –
Неначе й досі жінка виглядає.
Вона не вмерла – вмерло щось в мені,
Таке, без чого щастя не буває…
Боже! «Вона не вмерла – вмерло щось в мені…» – просльозилося гіркотою моє серце…
Життєве кредо, сродна праця, сентенція поета виразна й довершена: «В усіх науках пізнавать себе». Жага пізнання – в насолоді від писаного слова: «Моя любове й нелюбове, / Моя розрадо в скрутну мить, / Моя трояндо паперова…» Дехто вважає, що нема потреби надто нагромаджувати знання. Хибна думка. Мозок – модель Всесвіту, й немає обмеження щодо накопичення знань, бо їх ніколи забагато не буває. Добра книга – розмова з Богом… Коли читаємо, роздумуємо – будуємо своє «я»: «А моя пам’ять, той нерозлучний секретар мій, уже записує…» (Михайло Коцюбинський, «Цвіт яблуні»). Силкуймося… Читаймо, роздумуймо, споглядаймо багатство довкілля, впиваймося його красою – іншого способу пошуку істини, пізнання мудрості й духовного вдосконалення світ не знає…
…Ось і перегорнув останню сторінку поетичної історії земного життя людини, МИТЦЯ мудрого й думного слова класичної ясності: «ПРОЩЕННЯ» (останній вірш книжки). Цар Соломон у своїх Приповістях, які поет останніми роками особливо любив читати-перечитувати, осмислювати, творив свою поезію вершинної мислі й правди: «Розум людини припиняє гнів її, а величність її – перейти над провиною» (Приповісті 19:11). Але чи так воно стається в історії людства, у житті окремої людини? Пам’ять поета взиває до нас із небес: «Послухай, мій сину, напучення батька свого, і не відкидай науки матері своєї…» (Приповісті 1:8). Не кожну провину годиться забути й прощати – прощене зло помножує устократ більше ЗЛО:
Не прощу за царство крижане,
За оті страшні для батька ґрати…
…………………………………………….
Бог мене осудить: я грішу!..
Що казати – я поет,
та й тільки…
«Я ПОЕТ»!.. ЯКЕ ГЛИБИННЕ УСВІДОМЛЕННЯ СУТНОСТІ РЕЧЕЙ!..
Джерело: zolotapektoral.te.ua.
Прокоментуєте?
