Богдан Мельничук, Ігор Фарина. Побачити незвичайність квітування

0
60

Кичинський Анатолій. Сотворіння цвіту: поезія, проза. — К.: Український пріоритет. 2020. — 256 с.

Як пише zolotapektoral.te.ua, є літератори, книжки яких ніколи не розчаровують. І часто-густо таке думається тоді, коли натрапляєш на твори письменників, доробок яких полюбився здавен. Чи не тому, що в нових виданнях вони не опускаються нижче досягнутого рівня і пропонують читачам не повторні кола, а вглиблення у тему.
До таких неординарників художнього мислення належить і Анатолій Кичинський, який недавно прийшов до поціновувачів мистецтва з новою книжкою «Сотворіння цвіту», що увібрала в себе вірші, поеми, прозу і репродукції його картин. І цей творчий комплект підтвердив правильність міркування, висловленого у попередньому абзаці.
Уже перший вірш нового видання агітує за це: «Так трава проривається крізь пострадянський залізобетон». Вчитуємося у цей твір, і приходить на гадку вірш Володимира Сосюри «Так ніхто не кохав», бо інтонації однакові. В класика української поезії панує романтичність сприймання, що є характерною для епохи, коли творилася ця поезія. Відсвіт романтизму є і в рядках Анатолія Кичинського, але він приправлений непростістю сьогочасся. «Через тисячу літ цей сосюрреалізм опромінить любов’ю злоякіснохворий, занедбаний світ».
Що й хто б не казав, а таки приваблюють образні висловлювання на кшталт «несе терористка в букеті троянд вибуховий бутон», «донором книги стаю». І ця словесна неординарність приваблює, жбурляючи уяву сприймачів у неперебутність літературних тропів, що є характерними для автора, творчість якого знаємо ще зі збірок «Вулиця закоханих дерев», «Землі зелена кров», «Жива і скошена тече в мені трава»…
Почнемо з метафор, якими послуговується автор, бо саме тут існують цікавинки, які не залишаються поза увагою: «Впала ніч на землю круком», «Горіли квіти на спідниці», «Ниточка голосу тягнеться, тягнеться, тягнеться». До цих словесних чарівностей припадаєш ще й тому, що вони є непоодинокими. «Читаю напам’ять повільний у лампі вогонь», «Душа, вогню торкнувшись, обпеклась», «Стоїть у степу скам’янілий мій час».
Говоримо про метафори, а щоразу натрапляємо на рясне співіснування з епітетами на взір: «ниточка голосу», «скам’янілий час». Цей перелік словесних дивнощів можна продовжити: «голос води», «чорнозем неба нічного», «килим трави», «крила підошов», «пам’ять мови», «книга дороги». Коли вчитатися у рядки з цими дивнющими слівцями, то усвідомлюєш, що вони є такими органічними для поетичної справжності. «…А дороги спіраль, начебто вуж на трипільській посудині».
Ніхто не заперечить образність цього висловлювання, як і вмілого використання порівнянь, які в поетиці Анатолія Кичинського є не однорідними. Скажімо, часто знаходимо зразки порівняльності зі сполучниками (частиною мови) на зразок «як», «мов», «наче», «ніби». «Вечірнього сонця наждачний диск обрій вигострює, наче ножаку», «Душа пролітає над світом, немов над Парижем фанера», «Жовтітиме пісок, як вигоріле фото». Погодьмося, що у таких висловлюваннях превалює простість. Але вона пасує перед нами через призму незвичайності. Як і у порівняннях, де немає вищезгаданих сполучників. «Тож продовжуй мажорний свій танець — босий танець на битому склі», «Найменша сестро лісу — лісосмуго», «Вже бабине літо — пора молодого вина».
Маємо підстави говорити не тільки про ці види порівняльності. Бо нерідко натрапляємо на рядки, де суміщено те, про що йшлося раніше. «Кожен корінчик — неначе оголений нерв», «Як дим багаття — все минає», «Згори неначе колесо лелече».
Та всі ці літературні тропи, напевно, не так позитивно діяли б на сприймання поціновувачів поетичного слова, якби вони не були наявні у згадках про «населення» книги, до якої належать рослини і дерева, звірі та птахи, зорі й небесні світила. «І забрели у сиву пам’ять ковили», «Твої сливи, черешні та вишні проростуть, ніби з горла пісні», «Виє, піску наковтавшись, шакал з пеклом у животі», «І ворон зловіщо закряче. І в серці поглибшає щем», «Чорні зорі в порожньому небі вітчизни», «Мов на злодієві шапка, місяць, вийшовши, горить»…
Але не тільки ці споминання повертають до теми про літературні тропи. Адже нерідко цю функцію беруть на себе кольорові екстраполяції: «…червона зоря семафора — мов крапка остання в романі», «Принеси в мою зиму оте наше літо зелене», «…чорні діри в кишенях долі», «По залізних дахах в голубім перегоні продзвеніли дощі, мов підковами коні». Особливого шарму барвистості поетичних висловів додає поєднуваність: «Чорні, аж сині, ворони грають на білім снігу», «Таки дочекались тебе і мене за білою хатою чорні черешні».
Напевно, усі наші згадки про виражальність (попри необхідність) були б далеко не повними, якби не акценти ще на кількох моментах. Автор вдало експлуатує фразеологізми: «…сон рябої кобили розповідати», «…Вона тобі світ зав’язала». Віршник шанує алітераційність своїх висловлювань: «…Червень червінь чара чар», «Літо в Літині літує». Причаровують і слововияви: «небочко», «зорілиць». Впадає у вічі й деяка іронічність поетового взорування в колишність: «Жаль, що Вітчизна Кичинського Толю все-таки любить не так, як жінки». Чимало про виражальність говорять богошукальницькі мотиви, культурологічні акценти, різноформ’я викладу думок. Можна було б говорити про тематичні нюанси, розділивши окремі твори на громадянські, філософські, пейзажні та любовні. Та не бачимо потреби у такому розграниченні через сув’язь мотивів. «І згинається раб у неславі, і брати продаються братві, і царює в неримській державі лжепророк без царя в голові». Хіба не поєднуються тут громадянськість, філософічність? «Що з тобою? Ти ж така ще молода, завжди вільна, а тепер — і поготів. Але що це в тебе в косах осіда? Та це ж попіл від місточків і мостів…» (переплетення пейзажності та інтимності).
Не сумніваємося, що існують й інші аспекти погляду на цю лірику, бо в коротких нотатках неможливо їх охопити. Радіємо тільки, що образність мислення, яка була характерною для віршів, пронизує і поеми. Їх у цій книжці є дві — «Вишивання хрестиком» та «Пісня про зубра». Коли читаєш їх, то передусім впадає у вічі тематична різність. Воно й зрозуміло. Перше торкається почуттів людини у непростості сучасного світу. А друга, як стверджує версифікатор, є українською версією твору найвідомішого слов’янського поета епохи Відродження Миколи Гусовського, який був написаний латиною. (Щодо неї, то далекі від того, щоб йменувати цей текст перекладом чи переспівом через наявність поетичних екскурсів у сьогодення, хоча, безумовно, це завуальовано минувшиною («поки ще Марс не втопив у кривавих купелях світ християнства, що й так розколовся давно вже»).
Тому й вважаємо за доцільне вести мову про виражальні засоби з арсеналу віршникаря у цих поемах. І знову починаємо з переліку метафор: «Як вечірня зоря, сходить пісня нехитра», «Гостра голка іржання прохромлює тишу», «Доля сіє себе й кожне зерно своє поливає сльозою». Це лише дещиця цікавинок з поеми «Вишивання хрестиком». Є зблиски метафоричного і в «Пісні про зубра»: «Страх оселився в душі», «Несе тебе думка», «Коні на луках аж тонуть у хвилях зелених». Як бачимо, в обох випадках автор мислить про необхідність читацької уяви, хоча у другому творі метафори нерідко є приземленими.
Щось подібне стосується й епітетів. Чимало їх знаходимо у «Вишиванні хрестиком»: «сніг полотна», «хрестик жайворонка», «вузлик вікна», «нитка чекання», «пектораль опівнічного неба», «срібний місяць підкови». Не менше вдатностей носить у собі й «Пісня про зубра»: «криниця натхнення», «помело бороди пелехате», «каравела держави», «музика нашої пущі», «мости між князівствами», «овече руно красномовства». Не заперечуємо, що цей літературний троп стає ще зримішим у єдності з метафорою «Зелен-нитка тече — під хрещатим зелом тане сніг полотна» («Вишивання хрестиком»), «Зубрам не всім затуманює очі ненависть — більшість із них не втрача гостроти свого зору» («Пісня про зубра»).
Але не тільки метафори й епітети «примагнічують» до поем, бо багатьом (у цьому не сумніваємося) припаде до вподоби різноманітність порівнянь. Наведемо кілька для підтвердження цієї думки. Зосібно, в поемі «Вишивання хрестиком» виділимо наступні рядки: «на глибокій стіні спогадання висять, мов картини без рам», «сива нитка чекання терпінням зоветься: снується — не рветься», «колихання двох тіней на стінах — колиски і маятника». Порівняльні вдатності знаходимо також і в «Пісні про зубра»: «спогад за спогадом — наче за хвилею хвиля», «ця заборона збагачує нашу скарбівню — нашого краю криницю безодню».
Говорячи про виражальність поем через багатство літературних тропів, розуміємо важливість інших питань для сприймання текстів. І тут, безперечно, маємо на увазі згадки про «населення» творів, кольорові екстраполяції, слововживання, богошукальницькі мотиви та афористичність. І можна навести чимало прикладів, які підтверджують цю думку. Але не робитимемо цього. Бо переконані, що персональне прочитання текстів спроможне угледіти ці цікавинки. Бо в кожного є свої підходи і смаки. Зрештою, деталізації цих питань не сприяє обсяг газетної публікації.
Ствердимо, що для «Сотворіння цвіту» характерною є проза. Та в конкретному випадку це — не етюди, новели чи оповідання. Поет Анатолій Кичинський віддає данину споминальності. Та ці спогади (всі вони стосуються письменницьких буднів) не є однорідними за своєю суттю. Якщо, приміром, тексти про Миколу Вінграновського та Володимира Забаштанського наповнені ліризмом, то про Булата Окуджаву, рідні пенати і випадок під час навчання на вищих літературних курсах у Москві пронизані гумористичністю. І шкода лишень, що маємо всього-на-всього шість творів, хоч, напевно, цікавих випадків було набагато більше. Чому б не зібрати воєдино всі тексти такого спрямування?
І ще один момент. Елементом цієї книжки є репродукції живописних робіт Анатолія Кичинського. Їх — 16. Пейзажі та натюрморт дають уявлення про коло малярських шукань. Варто звернути увагу на одну деталь: за зримістю барв нерідко приховуються кольори, які допомагають глибше збагнути замисел.
І це все разом узяте по-своєму агітує за потрібність вглиблення у книгу.

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я