Рудик Дана. Сон про Фернандо Ботеро / Дана Рудик. – Львів : ЛА «Піраміда», 2018. – 116 с.
Завжди цікаво дивитися на те, що відбувається на дальніх лініях літературного процесу, подалі від галасу та крикливих імен. Саме там, в обертанні віддалених планет, зріє жага до тихого споглядання над світом, у розпростертості над ним, у тихому леті. Усе найцікавіше завжди відбувається на околицях, бо саме там люди живуть без режиму «на показ». Звісно, це не прямопропорційна залежність, але неторкнутий ходою край може мати більше несподіванок, аніж витолочена земля, якою вже пройшлися шукачі красивого слова. Про це пише zbruc.eu.
Розмова точитиметься про жінку-поета, яка, очевидно, не включена в тусовочну поетичну рать. Це можна пояснити тим, що пише вона на теми, які ось уже кілька років випадають із нашої поезії. Це теми, у яких бачимо чітке виокремлення бінарних опозицій, котрі призводять до рельєфного поділу на частини: чоловіче-жіноче, верх-низ, біле-чорне. Це та поезія, у якій промовляє традиція, та лінія смислів, яка то зникає з очей, то з’являється, аби нагадати, що світ стоїть на протиставленнях, на відокремленнях. Він так поставав, так створювався Творцем, коли той «розлучав» світло з темрявою, сушу з водою, чоловіка із жінкою.
Мова йде про поета Дану Рудик, про її збірку «Сон про Фернандо Ботеро». Омовлюся одразу – це не моя поезія, не та, яку мені хотілося б зимовими вечорами витягати з-під крісла та прогортувати її ще й ще. Але я свідомий того, що такий поетичний настрой буде сприйнятий багатьма як добра поживна страва. Я ж дивлюся на неї скоріше як на сходинку, що веде далі, чи то пак – як на добриво для самої Дани Рудик, котра у майбутньому, напевно, виростатиме з цих образів. Це дуже настроєва поезія, яка кружляє в емоційному шалі людини, що оглядає довкола себе світ, що прагне його зрозуміти через мову, поставити його у своїй мові для себе. Але заразом засмучує те, що ці вірші позбавлені ризикованих експериментів, котрі ведуть до розсипання мовних структур, що робить поезію неочікуваною, із постійним пошуковим зарядом, який тримає у формі поета та читача. Іноді поет тут скочується на банальщину, як от у фінальному уривку з вірша «Гостролист і омела»: «Як непросто / кохати тебе… / І любити мене, / норовисту… / Лиш в вінку / поєднала зима / омелу / із кущем / гостролисту…».
Але слід справедливо зауважити, що Дана Рудик уловлює конструювання метафори, уміє зводити ознаки різних предметів ув одному явищі, що відкриває нову перспективу погляду на ту чи іншу річ, явище, феномен: «Завершить час сумну свою роботу. / Лиш пам’ять – вічно п’яний богомаз – / на спогади наліпить позолоту». У спогадах завжди залишається найкраще, у спогадах постає «позолочена» колишня реальність.
Та найбільш удалі тексти поету вдаються, коли вона все ж пробує відвернутися від звичайної силабо-тоніки та вийти в простір вільного густого нанизування слів: «…помираючи уві сні чужому без причастя і без хреста, ув останню свою хвилину спрагло витягнувши вуста, як прочанин святого Граалю, ти торкнешся її бедра…». Ще однією доброю прикметою цієї збірки можна назвати вміння автора говорити про ті прості речі, що ми їх постійно забуваємо в побутовому часоплині, про дитинство, дружбу, довіру, віру та любов, про те, що витискається постійно із сучасного життя, про те, що заважає людині опановувати цей світ звихнених на побуті цінностей. І це поетичне проговорення вражає з одного боку щирістю, а з іншого – умінням плекати просту та невибагливу мову, таку, що без дулі в кишені, з вірша «Дитинство»:
– Тільки-но спробуй мені
знову встрягти у бійку…
Здерті коліна святої мучениці.
Невинна усмішка шельми
і ластовиння з копійку.
Смішний бант – на півголови,
штанята короткі, строкаті.
Правий сандалик геть стертий,
а лівий зовсім новий –
від перегонів шалених
на самокаті.
Руки – у подряпинках.
І навіть ніс…
От кіт дурний,
в гагаріни не захотів…
Сидів би собі тепер
у відрі-зорельоті
й серед зірок летів!..
На вітрі, що пахне
родзинками і ваніллю,
пастою до підлоги
й підвальною цвіллю,
простирадла льняні
напинають вітрила…
Квочки-наволочки
розгортають
крохмалені крила…
І лине з «Ригонди»,
з кам’яного двору нутра,
архангельський голос
Карела Ґотта…
За вікном зеленою хвилею
шумить Кайзервальд…
Сонце. Полудень. Субота.
Дана Рудик, авторка збірки поезій «Сон про Фернандо Ботеро»
У тих поетичних випадках, у яких поет огортає наче звичайну картину сакральним прозорим покривалом, ці поезії нагадують вірші раннього Павла Вольвача, коли той іще не почав пробувати наслідувати Київську школу поетів, ламати та ущільнювати рядок. У цьому плані окрасою збірки Дани Рудик я назвав би два тексти «Цьотка Якубовська» та «Електричка Львів-Здолбунів», у яких поет виходить на вершину свого вміння оглядатися довкола та виформовувати в мові свій світ. Натомість редакторові цієї збірки я порадив би мати трохи більшу селективність, аби в книжку не потрапляли вірші на кшталт «Танґо», який не підсилює загальне звучання збірки банальними темпами інтимної лірики, а якраз навпаки.
Також слід сказати про тематичний блок, безпосередньо пов’язаний із професійною діяльністю Дани Рудик, із мистецтвознавством. У цих поезіях вона прописує складні життєві кидання Сергія Параджанова, його таборове вкрай складне життя, чи розважається описом вражень від картин Шаґала. Так чи так, ці вірші дають можливість сказати про її вправність ліпити слово.
У цій книжці є також переклади Єжи Фіцовського, але це тема на інший раз.
Висновки про цю збірку вже проговорені частково на старті цього відгуку, тому додам, що викинута в люди метафора завжди знайде свого читача, останньому слід лиш стрибнути їй назустріч. І звісно ж, потрібно її шукати, шукати не в ерзацному центрі, а на околотах. Як кажуть, – дівчата з околиці завжди більш відкриті, більш справжні та щиріші.
01.03.2021
