«Який же поет без любові?» Для неї творчість — то дихання й вода, її глибинна суть. Вона свідомо обрала свій шлях і впевнено йде ним. Богдана Гайворонська — поетка, що пише в авангардистському стилі, грає на кількох інструментах та співає, є організаторкою фестивалів та різних творчих заходів, а також — майстриня з бісероплетіння й журналістка у четвертому поколінні розповідає про те, як бути поетом у суспільстві, де все вимірюється грошима, і про що вона ніколи не напише.
Богдані 36 і живе вона в Ірпені. Вищу освіту (спеціальність «Літературна творчість») здобула на факультеті української філології Луганського національного університету ім. Т. Шевченка. Працювала в редакції Луганського обласного радіо «Пульс», в місцевій пресі містечка Красний Луч, журналістом луганської «Нашої газети».
У 2014-му через бойові дії виїхала Харків, а згодом — у передмістя Києва (Ірпінь).
У 2016-му її обрали головою Луганської обласної організації Національної спілки письменників України. Три роки була секретарем Всеукраїнської приймальної комісії та секретарем НСПУ по роботі з молодими авторами. Зараз працює в Публічній бібліотеці ім. Лесі Українки в Києві.
Авторка книг поезій: «Тоненькі промені моїх весняних віршів» (2000), «Геніальні твори» (2005), «Люди на Урані» (2017).
У 2019 р. — стипендінтка Президента України.
Останнім часом я пишу в дорозі. Вдома чомусь не виходить це робити — завжди знайду собі купу справ. А в метро можна або читати книгу або писати вірші. Тому в мене вже натренована Муза — як тільки заходжу в метро — з’являються поетичні рядки.
Спочатку мені дуже подобаються мої вірші. Потім до них байдужію, здається, що вони невдалі й нецікаві, тож забуваю про них. А коли років через десять знаходжу щось зі своєї творчості, то думаю, що на той час писала доволі непогано як для того віку. Але є твори, особливо пісні, які виконую роками і вони не набридають. Наприклад, пісня «Небо станеться словом», яку співаю вже 20 років.
Ніколи не мала кумирів і ні кого в поезії не наслідувала, принаймні свідомо. Порівнюю тільки якість своїх творів із потоком сучасного поетичного контенту, щоб зрозуміти своє місце в літературному процесі. Чітко розумію, що я не графоман, але до звання «видатної письменниці» ще не доросла.
Саме мама навчила мене писати вірші. Але починаючи з підліткового віку, я категорично відмовилася давати їй тексти на редагування і дослухатися до порад. Я обрала свій шлях, який кардинально відрізняється від маминого, і продовжую ним іти. Мені подобається авангард, я люблю все незвичне в творчості — картини Сальвадора Далі, чудернацькі ідеї Велемира Хлєбникова та філософію супрематизму Казимира Малевича. Авангард — це напрямок моєї душі, і мені потрібно було в якийсь момент вийти з-під материнської опіки і стати самостійною літературною одиницею зі своїми поглядами. Хоча такий несхожий стиль — це просто моя сутність, а не спроба протесту чи демонстрація своєї індивідуальності.
Я співаю свої пісні під гітару. Це авторський фольк, але точного визначення своєму стилю не зможу дати. У мене багато жартівливих пісень, і люди їх із задоволенням на концертах слухають, тому здебільшого виконую саме жарти. Але виступаю з гітарою рідко, записів на Ютубі маю мало і не займалася розвитком цього напрямку, бо він для мене не основний. Здебільшого працюю як музикант в інших гуртах, граю на різних інструментах і співаю.
Лише один раз писала пісню на твір іншого автора — вірш Міхи Невідомського «Бути жінкою». Він презентував книгу, і я вирішила зробити йому сюрприз. Пісня вийшла доволі цікава, тому залишилася в моєму репертуарі. А взагалі в мене багато власного текстового матеріалу, тому немає потреби звертатися до творчості інших авторів.
Пишу про те, що думаю, — про любов, дерева, осінь, коронавірус, електрички, війну, метро, котів… Моя тематика настільки пістрява, що важко знайти в ній щось основне. Хіба що любов, але є думка, що взагалі вся творчість — про любов. Адже саме вона надихає нас творити, навіть якщо це просто вірш про небо або якусь життєву філософію. Релігійну лірику не пишу, бо я — не релігійна людина. Але про Бога згадую, вважаю, що він є. Не пишу плакатних віршів, не пишу аби написати, не пишу на «хайпові» теми, якщо вони мене не зачіпають чи мені немає що сказати нового. Я багато про що не пишу і не напишу. Поет пише тільки про те, що для нього важливо. Все на світі не може бути важливим, у кожного — свій фокус.
Червоною ниткою пронизує більшість віршів… мабуть, любов, як і в більшості поетів. Який же поет без любові? Хоча я пишу «головою», стараюся рости як інтелектуальний поет, але відчуваю, що навіть у віршах, далеких від лірики, може промайнути то еротичний натяк, то легка жіноча замріяність… Любов для поезії — як вода для чаю. Вона на ній замішана. А смаку надає вже все інше — досвід, начитаність, уміння використовувати поетичний інструментарій, власний світогляд…
Суспільне визнання важливе для всіх творчих людей. Власне, є така психологічна теорія, що творчістю починають займатися саме ті, кому не вистачає уваги. Але можна казати про те, наскільки широкого визнання вони б хотіли. Комусь достатньо того, що їх читають друзі, а хтось прагне всесвітньої відомості та Нобелівської премії. Головне, щоби бажання збігалися з можливостями. Мені достатньо тієї аудиторії, яку маю, і не знаю, чи витримала б я тягар всесвітньої слави.
Для мене творчість — це складова мого життя, необхідна для гармонізації якихсь душевних процесів. Ви можете в мене спитати «чого ви намагаєтеся досягти за допомогою дихання або пиття води» — для мене це приблизно так само. Без творчості я втрачаю ідентичність, моя особистість починає руйнуватися, я перестаю почуватися людиною. Людина — єдина істота з усього живого світу Землі, здатна усвідомлено творити. Творячи, я зберігаю свою сутність.
Поезія — це спосіб мислення. Один із видів розумової діяльності. Хтось уміє складати формули, хтось — будувати комунікацію з людьми, хтось — писати вірші. Поезія структурує мої думки, вчить словесної магії, вчить, як достукатися до людей і донести їм щось важливе. Багато хто вважає, що поезія — це емоційний процес, але для мене це не так.
Мій читач вміє читати. Цього цілком достатньо. Думаю, що мене читають різні люди і кожному подобається щось своє. Комусь не подобається нічого, це теж нормально. Я пишу і прості вірші, і складні, і дуже авангардні, і наближені до традиції. Я не визначаю для себе цільових аудиторій і вдячна всім своїм читачам.
Стати затребуваним поетом дійсно важко. Люди читають доволі багато, але в основному — прозу. Тому поети йдуть у соцмережі та на сцену. Саме там завойовують популярність. Сучасний поет має бути в першу чергу грамотним піарником або наймати професіоналів для своєї «розкрутки». Просто добре писати — вже недостатньо.
Як бути поетом в суспільстві, де все вимірюється грошима? Поезія — справа неприбуткова, і складно комусь довести, що поети взагалі мають якесь значення і право на існування. Багато хто вважає, що якщо ти нічого не заробляєш своїм талантом — твоє заняття нічого не варте. Тому залишається або змиритися зі статусом поезії як хобі, або братися за власну «розкрутку».
Фестивалі й конкурси скоріше допомагають визначити своє місце в літературному процесі та свою цінність як автора. Там можна розширити читацьку аудиторію за рахунок таких же поетів, як ти. Втім, це теж добре, адже найбільше поетів читають саме колеги, щоби подивитися, «а що там у конкурентів?». Якщо ж казати про пошук прихильників серед «непоетів» — то це соцмережі, кав’ярні та музичні фестивалі, на які іноді вдається «затертися» між музикантами і почитати вірші в паузах.
Молодь сьогодні пише про те саме, про що писала сто років тому — що відбувається навколо неї, про сучасні реалії, важливі події, внутрішні та зовнішні трагедії. Про любов — як завжди. Не думаю, що молоді поети якось радикально змінюються з часом — просто змінюється історичне тло, в якому вони творять.
Ніхто не може стати популярним без підтримки. Про тебе заговорять тоді, коли ти переможеш у якомусь конкурсі, потім хтось із членів журі запропонує тобі надрукуватися в своєму журналі, твою добірку прочитає видавець… І пішло-поїхало. І не важливо, звідки ти — із села чи зі столиці. Ніхто не досяг нічого в житті без участі сильніших за себе, всі ми створені підтримкою інших. Потрібно тільки працювати над собою і старатися потрапити на очі тим, хто може відіграти ключову роль у твоєму розвитку.
У сучасних молодих авторів прекрасні перспективи та умови для розвитку. Їх не відправляють в Сибір і не розстрілюють. У них є все, щоби розвиватися. Освіта, видавнича справа, свобода слова. Їх ніхто не зобов’язаний підтримувати — це лише їхнє завдання. Мені здається, що вимагати в держави чи ще в когось підтримки — це трохи інфантильно. Треба вже виростати і вчитися дбати про себе самостійно. Якщо ви створюєте вартісні тексти й активно виступаєте — на вас звернуть увагу і допоможуть. Якщо вами ніхто не цікавиться, не запрошує на літературні вечори чи не друкує — що ж, робіть висновки. Підвищуйте рівень поезії, просіться на події, шукайте можливості. Ніхто нікому нічого не винен — це аксіома.
У вільний час плету з бісеру, здебільшого роблю прикраси на шию («повітряні» кольє, гердани) та сережки. Перед Великоднем починаю плести писанки. Для мене це не лише хобі, а й робота, — вироби продаю. Якраз тут я орієнтуюся на запити клієнта і не роблю того, що ніхто не купує. А якщо якусь «вихоплюють» одразу, то плету нову подібну. І хоча зараз виготовляю переважно на замовлення, але приносити радість жінкам — це для мене найбільше натхнення і задоволення.
Працюю в Публічній бібліотеці імені Лесі Українки у Києві. Зараз ми зробили акцент на онлайн-зустрічах, бо карантин диктує свої умови. В нашій віртуальній студії виступає багато цікавих людей, проводимо від двох до п’яти ефірів на тиждень. Стараємося йти в ногу з часом, запрошуємо авторів книжкових новинок. У нас у листопаді уже виступало кілька письменників, чиї книги щойно вийшли з типографії, зовсім «гарячі». Зараз плануємо події на наступний рік. Вони в першу чергу стосуватимуться книговидання, мистецтва та розвитку особистості, адже бібліотека — це й соціальний, і культурний осередок.
Спілкувалася Ганна Мінебаєва, спеціально для «Кабінету молодого автора НСПУ»
