Богдана Романцова. Розтинаючи час

0
117

Сьогодні три книжки від хірургів. Ні, це не медична проза, однак автори так точно й уважно препарують тканину часу, що по-іншому і не скажеш.

Курт Воннеґут. Бойня номер п’ять

Курт Воннеґут. Бойня номер п’ять / пер. з англ. Володимир і Лідія Діброви. — Львів: ВСЛ, 2014

У 1943-му році майбутній письменник Курт Воннеґут, син архітектора Курта Воннеґута, записався в добровольці. Комісія не хотіла брати худого хлопця з проблемними легенями, однак той наполіг і вже у 1944-му прямував у Люксембурґ, аби взяти участь у власній битві проти зла. Проте історія – річ непередбачувана: після Арденн Курт потрапив у полон і мусив працювати на дрезденському заводі із виробництва вітамінів. Далі ви знаєте, правда? П’юті ф’ют.

«Бойня номер п’ять» була надрукована лише навесні 1969-го. Говорити про власне минуле Воннеґут зміг, тільки коли пережив дежавю: в усіх новинах йшлося про В’єтнам та селище Сонгмі, а ще – програму «Аполлон». Мирна космічна експансія і кривава земна – вдалий час, аби з’явився головний американський текст про Другу світову. Не дивно, що в топах продажів New York Times роман протримався аж 16 тижнів, а тираж додруковували 5 разів.

Навряд варто переказувати історію найнегероїчнішого героя Біллі Пілігрима, особливо зважаючи на нелінійність, навмисну заплутаність сюжету і колажність як один із базових принципів Воннеґутового письма. Та й перечитуючи текст, звертаєш увагу не на сюжетні колізії, а на формальний бік твору, і тут є про що поговорити.

На відміну від безлічі невоєнних текстів, у «Бойні» Курт діє як свідомий антиестет: сюжетна стрункість і привабливість героїв не просто не є самоцінною, а й може бути небезпечною, коли йдеться про травму. Немає для автора страшнішого гріха, ніж змістити фокус у романі про жах війни на харизматичного самотнього героя на барикадах. Іронічною шпилькою у бік такого типового Гемінґвеєвого хлопця є образ відгодованих і самовдоволених британців у таборі для військовополонених. Вони безупинно й показово роблять підкопи, аби нібито втекти, однак насправді нікуди тікати не збираються, бо їм не так вже й погано. Британці старанно відіграють роль полонених з героїчних романів про війну, проте пафос такої поведінки просто-таки сміховинний. Звісно, варто б проаналізувати за допомогою постколоніальної критики, чому американець Воннеґут таку роль нав’язує саме британцям (літературна помста detected), однак це може стати темою окремої статті.

Показовий ще один епізод: колишній викладач Едгар Дарбі, що сидить у таборі військовополонених поруч із ліжком хворого Біллі Пілігрима, читає роман «Пурпуровий знак відваги» американського автора Стівена Крейна, присвячений Громадянській війні в США. У своєму тексті Крейн змальовує переживання вісімнадцятилітнього солдата Генрі Флемінґа, який біжить з поля бою, охоплений страхом і бажанням вижити. Замість того, аби описати героїзм і боротьбу за світле майбутнє, автор зосереджується на стражданнях однієї маленької людини, що потрапила між коліщаток історії. Цей мотив повторюється у «Бойні» стільки разів, що перетворюється чи то на фрактал, чи то на замовляння: тікай і рятуйся. Схожий мотив пронизує «Пастку 22» Геллера, де найгероїчнішим вчинком на війні стає дезертирство.

Так само рішуче Воннеґут руйнує ідею фронтового товариства, де кожен готовий порятувати друга ціною власного життя. Коли такий порятунок стає можливим – стрілець протитанкового полку Роланд Вірі вирішує допомогти Біллі, – виявляється, що допомога Пілігриму насправді й не потрібна. І врешті-решт Біллі рятують від розлюченого Вірі німецькі солдати, що випадково опиняються поруч. Що це – карнавальна зміна ролей? Перевертання ієрархії? Як на мене, радше наголос на неможливості мати єдину стійку ідентичність в умовах війни: сьогодні ти жертва, а завтра можеш стати катом.

Пілігриму війна приносить насамперед досвід алієнації: він вічно самотній, навіть якщо поруч солдати його ж полку, завжди відокремлений від решти – і через свою роль помічника капелана, і через дивну поведінку, і через усвідомлювану тілесну недосконалість, і через постійні подорожі в часі. Біллі лишається у ролі блазня, людини поза спільнотою, якій така маргінальність дозволяє бути щирим.

Релігійна метафорика пронизує текст Воннеґута від першої до останньої сторінки: наприклад, епізод, в якому Біллі їде в Німеччину у вагоні нагадує історію Йони. На взір старозавітного персонажа, Пілігриму доводиться подолати низку випробувань, а вагон автор порівнює із великою живою істотою, яка дихає, випорожнюється і перетравлює слабших. Коли головний герой вийде з вагона на станції, всередині лишаться тіла. І немає кому попросити їх винести, крім самого Біллі, якому доводиться взяти на себе роль свідка історії.

Біллі – це всі Фортінбраси усіх боєнь цього світу, універсальний образ хронікера війни, який не має сил про неї говорити, а значить, свідчить правдиво.

Іен Мак’юен. Субота

Іен Мак’юен. Субота / пер. з англ. Віктора Дмитрука. — Львів: Кальварія, 2007

Книжки про один-єдиний день з життя героя, зануреного у власний внутрішній світ, можна виокремити у самостійний піджанр. У модернізмі він бере початок від міфологічного блукання Блума, а потім прямує через роман Вулф до «Жити одним днем» Сола Беллов і розгалужується безліччю окремих дендритів, один з яких – «Субота» Ієна Мак’юена.

На місці Леопольда Блума тепер Генрі Перовн, успішний нейрохірург, люблячий батько, відданий чоловік. В нього прекрасне й налагоджене життя без надміру переживань. Генрі не втомлюють багатогодинні операції, до яких він ставиться як до мистецтва. В нього чудові стосунки з донькою, молодою талановитою поеткою, і сином, блюзовим музикантом (помітьте, який контраст між практичним старшим і мистецьким молодшим поколіннями). Все життя Генрі закоханий у власну дружину Розалінду, і стабільність їхніх ніжних стосунків заспокоює і ритмізує життя Перовна. Навіть традиційний суботній теніс з молодшими колегами стає ще однією цеглинкою у фундаменті його особистості. Ні зрад, ні істерик, ні трагедій – все тихо і спокійно, побутове звичне щастя, про яке, як зазначає сам Генрі, не пишуть віршів. В героя все надто добре, його життя плине гармонійно – і як такому співчувати чи бодай симпатизувати.

Погляд Генрі на світ – пильний, він препарує реальність і відчуває кожен порух всесвіту, однак при цьому Перовн позбавлений нервозного неспокою, невлаштованості, звичної нам в героях закинутості у ворожий світ. Він лишається ніби поза своїм середовищем, злегка відсторонений, однак діяльний, як і вимагає час. Якщо в Леопольда Блума така відстороненість була вимушеною, зумовленою його походження, то Перовн обирає її сам.

«Субота» починається з авіакатастрофи: головний герой прокидається у стані непоясненної ейфорії і бачить, як у небі палає літак. Читач, обдурений яскравою зав’язкою, сподівається на насичену сюжетну оповідь про незвичний день. Однак забуває про особливості вже згаданого піджанру: письменник не пропонує нам поглянути на мить зламу в житті героя (принаймні не одразу), натомість описуючи звичайну добу. З новин з’ясовується, що літак – вантажний, ніхто не загинув і пожежу вдалося вчасно згасити, чим трохи розчарований головний герой і, ймовірно, читач. Це перша фальшива кульмінація, яких в тексті буде чимало. Справжня теж буде, однак до неї – ще 200 сторінок.

Медитативність і рефлексивність головного героя – також, звісно, привіт від Леопольда Блума. Однак якщо Джойс пропонував нам реконструкцію мислення у форматі безладного потоку свідомості, Мак’юен обирає простіший для сприйняття внутрішній монолог. Цей монолог огортає нас, створює ефект довірливої розмови, але водночас обманює всі очікування. Розмірковування про тероризм і тортури в Іраку, опис антивоєнного маршу, який саме відбувається в Лондоні, перегляд новин – все має вписувати персонажів у хворобливу сучасність. Проте сам Перовн, попри позірну адаптованість, абсолютно випадає з часу. Це не його епоха, не його революції, він ближчий до покоління квітів, ніж міленіалів, недарма у тексті так багато квіткових імен – Дейзі, Розалінда.

Якщо описувати роман «Субота» одним-єдиним словом, це буде слово «надмірність». За великим рахунком, на 80 % сторінок нічого сюжетно важливого не відбувається: Генрі цитує уривки з недочитаної біографії Дарвіна, згадує знайомство з дружиною, грає у теніс. Як і багато хто зі свого покоління, Мак’юен робить ставку не на авантюрний сюжет і навіть не на травму (що радше властиво сучасним авторам), а на спосіб оповіді і процес рефлексії. Письменник сам бере на себе хірургічну роль: розтинає короткий день, оголюючи все, на чому тримається життя його ж, Мак’юенового, покоління. Однак робить це не з докором чи прихованим тріумфом, а зі спокійним усвідомленням, що час Перовна минає, а значить, минає і час автора – обоє переживають «суботу» власних життів, тобто тиждень добігає кінця.

Згадана надмірність точно не є проблемою чи недоліком, адже все виправдовує філігранний авторський стиль. І тут підходимо до головної особливості «Суботи». Роман або безумовно сподобається, якщо вам близьке письмо покоління Барнза-Ішіґуро-Мак’юена, або безумовно знудить і роздратує, якщо ви на боці стрімкого добре прописаного сюжету.

Я – на боці стилю, тож мені все в плюс. Але цілком уявляю читачів, які не подолають і 30 сторінок, яким персонажі видаватимуться збіса непереконливими, а простір – перенасиченим декоративними елементами. Однак це досі старий добрий Мак’юен з його старим добрим британським романом.

Florian Illies. 1913: The Year Before the Storm

Florian Illies. 1913: The Year Before the Storm. — Brooklyn: Melville House, 2013

У 1913-му Шпенґлер почав писати найпесимістичнішу працю свого покоління – «Присмерк Європи», Малевич закінчив перший варіант «Чорного квадрата», вийшов роман «На Сваннову сторону» Пруста. Так, все водночас.

В Іллієса є простий, але водночас дивовижний талант: створювати за допомогою тексту діораму життя, і навіть не певної епохи, а одного-єдиного року. 12 розділів, на кожен місяць, сотні персонажів, тисячі подій. Втім, геть не обов’язково намагатись запам’ятати всі подробиці життя Коко Шанель чи Франца Фердинанда, це хибний шлях, яким, судячи з відгуків, прямує безліч читачів. Мета Іллієса – не зімітувати підручник з історії, а створити відповідну атмосферу, занурити нас у чужий час так обережно, аби ми відчули себе своїми у 1913-му, як герой фільму «Опівночі в Парижі» – у Парижі 1920-х.

Безумовно, основним прийомом оповіді стає монтаж: автор блискавично переміщується з паризьких кав’ярень у центр Відня, а потім неочікувано опиняється у Польщі чи США. Йому вдається абсолютно точно зімітувати рух камери. В цьому літературному кіно саме рух і зміщення фокусу, а не закадровий голос, стають способом оповіді. Всі події розгортаються у теперішньому часі, просто на наших очах, що підсилює ефект присутності. Ми ніби дивимось ток-шоу, однак замість ефекту підглядання за чужим особистим життям – за що поважним читачам може бути соромно, – відчуваємо ейфорію від занурення у плин самої історії.

Вражає обсяг матеріалу, опрацьованого Іллієсом (в автора міцний бекграунд: історія мистецтва в Оксфорді, робота редактором відділів культури найбільших німецьких газет і заснування журналу про мистецтво «Монополь»), і «невікіпедійність» описаних подробиць. Іллієс – безумовно, бог цього маленького світу. Він в курсі, що Томас Манн у жасі, коли бачить прем’єру своєї п’єси, кому пише Кафка і чому всі закоханості Рільке такі нещасливі. Так, тут справді відчутна інтенційність письменницької позиції, його зацікавленість життям богеми. Замість великих політичних подій, Флоріан пропонує нам поглянути, як сваряться у листах Юнґ та Фройд і їде з глузду Кокошка. Це не major history, а minor, але від того вона ще цікавіша.

«1913. Літо перед бурею» – хроніка останнього мирного року, картина світу, застиглого на межі катастрофи. Митці, про яких пише Іллієс, передчувають апокаліпсис, але водночас ніхто не може точно пояснити, що саме насувається на Європу. Попри це, нонфікшн написаний на диво легкою, жвавою мовою, у тексті безліч подробиць, що їх Іллієс зібрав у документах, щоденниках і листах відомих осіб цього часу. Ви, наприклад, знали про стосунки Фройда і його кішок? А Іллієс знає.

«1913» – прекрасна праця. Можливо, їй бракує аналітичної глибини, однак це лишімо філософам і антропологам, хай мучаться без нас.

Богдана Романцова

ЛітАкцент

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я