Війна, війна…З руїнами, кровицею, –
За віщо ж — Україні судний жах?!
Це, ніби, жертву називає хтось убивцею,
Стискаючи за горло в пазурах.
Кат скаженіє, співчуття шукаючи,
Його уже від люті розрива:
– Я так стомився, горло це стискаючи,
Вона ж, нахаба, досі не вмира!
Схотіла, бач, свободи й «незалєжності» –
А сотні ж літ покірною була!
Тепер нехай пізнає милості безмежної
Московського великого царя.
– Це ж хто в Європі про закони пискає?!
Ракетами вгамую всякий гнів.
А Україну я назву нацистською,
І зажену назад у «руській хлів»!
Та тут, неждано, трапилась оказія,
Бо хтось катюзі нижче спини – блись!
І опинився він ураз в далекій Азії,
З якої предки виповзли колись.
… То воїн наш прийшов – ще з часу княжого —
У образі нового вояка,
Скрутив, узяв за барки верховоду вражого –
І загилив важкого копняка!
Додати що? Мораль така:
Якщо не хочеш копняка, —
Не лізь, москаль, на землю козака!
Прокоментуєте?
