«Будьмо ж не пасинками, а синами!». Пам’яті Бориса Мозолевського

0

21 червня 1971 року о 14-й годині 30 хвилин – 54 роки тому під час розкопок на кургані Товста Могила у Дніпропетровській області було знайдено унікальну скіфську пектораль.

Вона стала одним із найбільш впізнаваних символів України і вважається найбільшою археологічною знахідкою ХХ століття, шедевром світового мистецтва.

Сама по собі пектораль — це жіноча прикраса діаметром 30,6 см, що складається з чистого золота 958 проби вагою 1,2 кг, що датується IV ст. до н. е., і на якій міститься близько ста майстерно виконаних фігур. Її приблизна вартість понад 2 млн. доларів, хоча були й пропозиції на порядок вищі.

За переказами Борис Мозолевський, який знайшов пектораль, перед тим, як виїхати на розкопки, залишив записку такого змісту: «Зобов’язуюсь знайти щось велике і блискуче». Як бачимо, так і сталось!

Взагалі багато хто був переконаний, що Мозолевський мав не лише археологічну інтуїцію, а й якісь незвичні властивості передбачення, особливого внутрішнього зв’язку з епохами, що давно минули.

Ще до того, як його руки торкнулися золота скіфської пекторалі, ВОНА уже звучала в його віршах — не буквально, а як символ втраченої величі, спресованої в землю. Та й вірші його про скіфів часто сприймалися як своєрідне “співпроживання” їх епохи: ніби він говорив від їхнього імені або ж вони — крізь нього.

На це звернув увагу ще Іван Дзюба у статті “Пишеться Велика книга нашого народу» у журналі “Сучасність” (№4, 2010), де він зіставив відомі скіфські мотиви Блока, Брюсова, Цвєтаєвої та Мозолевького.

Він зробив висновок, що у російських поетів світ Скіфії дуже умовний. “Власне, кожен із них одягав у приблизно “скіфські” барви світ своїх пристрастей та ілюзій — що для поезії, цілком зрозуміло, річ правомірна. У Блока це — ностальгія світового катаклізму, грандіозна історіософська романтизація. У Брюсова — монументальна романтизація інтелектуальна. Для Цвєтаєвої Скіфія — поетична таїна, що грає ярими барвами буття”. Мозолевського ж він виділив за його важливою якісною прикметою — той вмів натхненно «вживатися» в реальний світ Скіфії, у якому — наше коріння.

І це щира правда! От лише згадайте його поетичний монолог «Герри», де він прямо говорить від імені скіфського царя:

 

Життя і смерті спивши щедрий келих,

Усі літа спаливши на вогні,

Я скіфський цар, лежу в дніпровських Геррах.

І стугонять століття по мені.

 

Відчуваєте? Лише кілька поетичних рядків, а яка майже фізична щільність, майже тілесна фактурність — ніби дійсно сам цар говорить крізь власну плоть і курганний тиск віків.

А вслухайтесь в слова з поеми «Скіфський степ»:

 

Синім свистом над сизим степом

Славить вітер скіфське ім’я

Вони звучать як справжній гімн духу стародавньої землі, з якою археолог зливається і від якої, здається, черпає силу, як із джерела.

У поемі «Ірій» інтуїтивне «відчуття часу» поета передається через розмову з могилами, через образ нічного степу і спогади про кочовиків, які ніби досі присутні поруч:

…Таке золоте і терпке, аж зелене,

Що можна було розпізнати сліди

Усіх, що ходили цим степом до мене.

 

Те ж саме відчуваємо (а не просто – читаємо!) у вірші “Літо в житах”:

 

Де степами п’яна рать ходила,

Де рікою кров лилась колись,

Кіммерійські стріли і вудила

У червоній глині запеклись.

 

І, неначе стомлені тамтами,

Низько розстилаючи баси,

Сумовито стогнуть над житами

Грізні кіммерійські голоси.

 

Квітне шовком неба синя пілка.

Виднокруг бринить, як тятива.

Може, то в траві й не перепілка,

А душа закохана співа?

 

Не злякай той голос ненароком,

У зеніті погляд зупини:

Може, то чиєсь гаряче око

Стежить за тобою з вишини.

 

І от уявіть собі, що такий талант міг би загинути, не вижити, не витримати тиску радянської системи, якби не знахідка золотої пекторалі!

На той момент він був практично невідомим широкому загалу науковцем, який мав репутацією ідеологічно неблагонадійного і навіть не перебував у штаті Інституту археології.

А пішло все шкереберть, коли після навчання в Одеській спецшколі Військово-Повітряних сил (1951) він потрапив до Військово-Морського авіаційного училища в м.Єйськ, звідки його – юнака, який снив небом, без якого не уявляв себе – на останньому курсі відраховують. Він попав під відоме скорочення армії, котре провів Микита Хрущов.

Мозолевський довго шукатиме свого місця в цивільному житті й довго його не знаходитиме. Почуватиметься вкрай розгублено. Після демобілізації у 1956 році він переїде до Києва і протягом майже 10-ти років працюватиме кочегаром.

Інший на його місці, пише Михайло Слабошпицький у “З пам’яті дзеркала”, списаний у безнадійні соціальні лузери, спився б і здеградував. А він усамітнювався в своїй кочегарці з розумними книгами й читав, читав, писав і мріяв. Без відриву від роботи з 1958 року заочно навчався на історико-філософському факультеті Київського університету. Потім з 1965 до 1968 року навіть працював редактором у видавництві «Наукова думка» у Києві, редагуючи видання археологічної тематики.

Про опального Бориса Мозолевського згадали, коли потрібно було швидко розкопувати древні кургани під час великого будівництва нових кар’єрів і падприємств, що розгорнулись у м.Орджонікідзе (нині — Покров) Дніпропетровської області наприкінці 1960-х. Фахівців тоді катастрофічно бракувало.

Так, у 1969-1970 роках за договором, сезонно, він працював на посаді заступника начальника експедиції, якою керував В.Бідзіля. Про цю роботу він говорив так: “Те відчуття не можна порівняти ні з чим. Переді мною стояла гора, яка 23 століття німо берегла свої таємниці, гора, під якою лежали могутні володарі старовини, від самого погляду котрих тремтіли тисячі. Біля підніжжя ревла сталева армада механізмів, і від одного помаху моєї руки залежало — воскресити цю таємницю для світу, чи навіки залишити її в землі, бережно підняти над світом чи грубо зламати”.

Звістка про знайдену Б.Мозолевським пектораль блискавично облетіла весь світ, її фото і описи надрукували усі періодичні видання Європи, Америки, Азії. Він став настільки відомим, що влада побоялась його чіпати. Так він уник арешту, якого передчували і він сам та оточуючі. Але він залишався до кінця життя невиїзним, хоча Скіфську пектораль виставляли в провідних музеях світу на кількох континентах. Єдиний раз, незадовго до смерті, його випустили до Фінляндії.

Після розкопок Товстої Могили доля подарувала Мозолевському ще 22 роки життя.

Він став одним із найавторитетніших дослідників скіфських курганів. У вісімдесяті роки XX століття на території Дніпропетровської, Кіровоградської, Миколаївської, Херсонської, Запорізької областей, Криму він оглянув більше 60 курганів, серед яких виявив понад два десятки царських. Він також працював на розкопках відомих курганів Чортомлик і Соболева Могила, де теж знайшов непересічні пам’ятки скіфської культури.

Із 1986 року і до кінця життя Борис Мозолевський працював завідувачем відділу, потім — сектору скіфської археології Інституту археології НАНУ, друкував наукові та науково-популярні видання, видав поетичні збірки, виховував учнів і виступав перед численними аудиторіями. У 1977 року видання «Кур’єр ЮНЕСКО» весь перший номер присвятило скіфам.

Відомий перуанський колекціонер і антиквар, власник музею інкських коштовностей, де містяться тисячі художніх витворів, Ларк Еррера сказав: «Якби я нічого не знайшов, крім цієї речі, я вважав би, що прожив своє життя дуже плідно».

У 1993 спільним рішенням Інституту археології АН України та Київської академії євробізнесу Борису Мозолевському було присуджено Міжнародний диплом «Золотий скіф», якого він так і не встиг отримати.

Його не стало 13 вересня 1993 рок на 57-му році життя. На могилі Великого Скіфа було встановлено бронзовий пам’ятник. Також пам’ятний знак було встановлено на базі археологічної експедиції Бориса Мозолевського. В Дніпрі, Нікополі, Краматорську, Миколаєві, Херсоні, Кривому Розі на честь Б.Мозолевського були названі вулиці. У Покрові є парк його імені.

Борис Мозолевський був талановитою особистістю, рвійним, нестримним, незговірливим правдорубом-бунтівником і водночас таким ніжним….

Пам’ятаймо ж цього Великого Скіфа, дивімося на цей світ його очима, почуймо його заклик до нас з вами:

 

Світе мій щирий, який ти чистий!

Світе прозорий, який ти гожий!

Хочеться ноги в росу вмочити

І цілувати у в очі рожі.

 

Світе мій божий, людський, казковий!

Від повноти аж вгинається обрій.

Чи, може, кінь загубив підкову,

Чи світить місяць к годині добрій.

 

Буйно огудина переплелАся.

Квіти медами течуть із огудини.

Світе, оспіваний перепелами,

Жайвором, горлицями, сорокопудами,

 

Сяй і слався, наш добрий світе,

Небо своє прихили над нами!

Ми твої паростки, ми твої діти,—

Будьмо ж не пасинками, а синами!

 

Ярослава Різникова

litgazeta.com.ua

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я