Джон Лок. Два трактати про правління / переклад Павла Содомори: Наш формат, 2020 – 321 с.
Джон Лок один із батьків політичного лібералізму, а для Англії XVII століття філософ був прискіпливим відчайдухом, що підірвав абсолютистську систему. Його погляди змінили устрій низки країн, у тому числі і США: американські ідеї свободи беруть початок із філософії Лока. І хоч праця вже пережила три століття, вона досі актуальна. Особливо для українців, які знайдуть у «Двох трактатах про правління» і «своє»: причини Революції Гідності.
Читаємо уривок з українського видання книжки Лока, у якому він розповідає про витоки та природу політичних спільнот.
Оскільки люди, як уже було сказано, за природою всі вільні, рівні та незалежні, нікого не можна вивести з цього стану й підкорити політичній владі когось іншого без власної згоди, бо створюється влада за погодженням з іншими людьми і полягає в об’єднанні у спільноту задля зручного, безпечного та мирного життя одного посеред інших, впевненого володіння власними статками, більшого убезпечення від когось, хто не належить до цієї спільноти. Це може зробити будь-яка кількість людей, адже вони не шкодять свободі всіх інших: вони залишаються, як і були — у вільному стані природи. Коли якась кількість людей дійшла згоди створити єдину спільноту чи систему правління, то тим самим вони вже об’єднуються, створюючи єдине політичне тіло, у якому більшість має право діяти і вирішувати за решту.
96.
Адже, коли певна кількість людей за згодою кожного члена утворили спільноту, тим самим вони створили цю спільноту як єдине тіло, наділене силою діяти як єдине тіло згідно з волею і рішенням більшості. Тільки згода членів спільноти зрушує її: а оскільки вона є одним тілом, то й рухатися повинна в одному напрямку. А для цього необхідно, щоб тіло рухалося в тому напрямку, в якому провадить його більша сила, а це рішення більшості. Інакше неможливо діяти чи далі існувати єдиним тілом, єдиною спільнотою: а кожен член, що належить до нього, визнає, що так повинно бути. Тому за цією згодою кожен зобов’язаний підкорятися більшості. Отже, ми бачимо, що в громадах, уповноважених діяти за позитивними законами, які, уповноважуючи їх, не передбачають жодної встановленої кількості, рішення більшості ухвалюється як рішення цілого; а також, зрозуміло, визначає силу цілого, яку воно має за природним законом і здоровим глуздом.
97.
Тому кожна людина, погоджуючись разом з іншими на створення єдиного політичного тіла під єдиним правлінням, покладає на себе зобов’язання щодо кожного члена цієї спільноти підкорятися рішенню більшості, вважаючи його остаточним. В іншому випадку цей первинний договір, за яким кожен разом з іншими входить у єдину спільноту, не означатиме взагалі нічого, та й взагалі не буде договором, якщо людина залишиться вільною і не обтяженою жодними зв’язками, окрім тих, які вона мала ще у стані природи. Адже що за вигляд матиме тоді якийсь договір? Яким буде нове зобов’язання, якщо людина пов’язуватиме себе з домовленостями спільноти, наскільки сама вважатиме за потрібне, даючи власну згоду? Це й далі було б такою ж свободою, як і та, яку вона мала до цього договору або будь-хто інший у стані природи, хто міг би підкорятися і визнавати рішення, які сам вважає необхідними.
98.
Адже, якщо згода більшості реально не сприйматиметься як дія всіх, не міститиме кожного, тоді ніщо, окрім згоди кожного члена, не зможе зробити щось дією цілого. Однак такої згоди майже неможливо досягнути, оскільки вади здоров’я і заняття різними справами, хоча серед усіх членів республіки таких людей буде небагато, обов’язково перешкоджатимуть багатьом бути присутніми на загальних зборах.
Ще одним неузгодженням може бути розмаїтість думок і протилежність інтересів, що обов’язково трапляється на будь-яких зборах людей.
Отже, якщо прихід у спільноту відбуватиметься на таких умовах, це буде схоже на відвідини театру Катоном, який прийшов tantim ut exiret. Такий уклад зробив би могутнього Левіафана значно короткотривалішим, аніж наймізерніше створіння, таким, що він не протривав би й дня, щойно народившись. А так може бути лише тоді, коли ми припустимо, що розумні створіння формують суспільства лише для того, щоб вони розвалювалися. Адже, де більшість не може вирішувати за всіх, там спільнота не може діяти як єдине тіло: відповідно, вона тут же розпадеться.
99.
Отже, всі, хто зі стану природи об’єднуються у спільноту, повинні сприйматися як такі, що зрікаються всієї влади на користь більшості спільноти, необхідної для кінцевої мети, задля якої вони об’єднуються у спільноту, якщо вони чітко не домовилися щодо значнішої кількості, аніж звичайна більшість. Створюється це лише завдяки об’єднанню в єдину політичну спільноту, яка є чи має бути єдиним договором поміж окремими членами, що входять до неї чи утворюють республіку. Тож те, що започатковує і, властиво, формує будь-яку політичну спільноту, ― лише згода на об’єднання і створення такої спільноти певної кількості вільних людей, здатних поєднатися у більшість. А це те і виключно те, що надало або може надати начало якомусь правовому правлінню у світі.
100.
Щодо цього я зустрічаю два заперечення. По-перше, в історії угрупувань немає таких прикладів, щоб незалежні та рівні між собою люди, зустрівшись в одному місці, започаткували й сформували уряд. По-друге, люди не можуть правомірно так вчинити, оскільки всі народжені під якимось правлінням, підкоряються йому і не вправі започатковувати нове.
101.
На перше ось що можна відповісти. Загалом, немає нічого дивного в тому, що історія подає нам цілком незначний перелік людей, які спільно проживали у стані природи. Недоліки цього стану, а також любов і прагнення до спільного життя робили так, що, тільки-но якась кількість людей сходилася разом, вони тут же об’єднувалися та угруповувалися, якщо вирішували надалі жити разом. А якщо припустити, що люди ніколи не перебували у стані природи тільки тому, що ми небагато чули про них у такому стані, то можемо також припустити, що воїни Салманасара і Ксеркса ніколи не були дітьми, оскільки ми ніколи не чули про них, доки вони не стали чоловіками і не створили військо.
Правління було завжди присутнє і передувало всім записам: а для того, щоб у народів з’явилися писемні пам’ятки, цивільна спільнота повинна існувати довший час, оскільки необхідні інші речі для безпеки ― це спокій і достаток. І аж тоді вони починають досліджувати історію своїх засновників і докопуватися до їхніх начал, коли пам’ять про них уже затерлася.
Адже з республіками відбувається те саме, що й з окремими людьми: вони зазвичай необізнані про власне народження і дитинство; а якщо навіть щось і знають про це, то тільки завдяки випадковим записам, які зробив хтось інший. А тим більше, якщо йдеться про ті, що стосуються начал різних світових політичних утворень, окрім юдейського, де безпосередньо втручався сам Бог і де не підтримується жодне батьківське панування, то всі вони — або прямі приклади таких начал, про які я згадував, або принаймні мають очевидні їх сліди.
102.
Дивну схильність заперечувати очевидне, коли щось не узгоджується з власною гіпотезою, повинен виявляти той, хто не погоджується, що начало Римові й Венеції дало поєднання кількох вільних і незалежних між собою людей, між якими не існувало жодної природної зверхності чи підлеглості. Доречно можна процитувати слова Жозефа Акости, який говорить, що в багатьох частинах Америки не було правління взагалі: «Існують серйозні й очевидні підстави стверджувати, говорить він, що ці люди (йдеться про перуанців) упродовж довгого часу не мали ані царя, ані республіки, а жили у групах, як і до цього часу живуть черикани на Флориді, бразилійські племена і багато інших націй, які не мають певного царя: але, коли виникає необхідність розпочати війну чи встановити мир, вони вибирають того керівника, якого вважають за потрібне» (книга 1, 25). А якщо стверджуватимуть, що кожна людина народилася підлеглою до свого батька чи глави сімейства, то тут же можна тим самим довести, що підлеглість, яка є обов’язком дитини стосовно свого батька, не відбирає у неї свободи поєднуватися в таку політичну спільноту, в яку вважає за необхідне. Але, хай там як, цілком очевидно, що ці люди, властиво, були вільними: і хоч яке б верховенство надавали декому з них деякі сучасні політики, самі ці люди не стверджували нічого подібного. Натомість усі вони були рівними за домовленістю, аж доки, за цією ж домовленістю, не встановлювали над собою керівників. Тобто всі їхні політичні спільноти починалися з добровільного союзу і взаємної домовленості людей діяти вільно у виборі власних правителів і форм правління.
103.
Сподіваюся також, що ті, хто вийшов зі Спарти разом із Палантом, про що згадує Юстин, дістали право бути вільними людьми, незалежними одне від одного, і встановити собі правління за взаємною домовленістю. Тож я подав кілька прикладів з історій різних вільних людей у стані природи, які зустрілися, об’єдналися і започаткували республіку. І якщо нестача таких прикладів може вважатися аргументом для доказу, що правління не були такими, не могли так започатковуватися, я вважаю, що поборники батьківської влади краще б залишили їх у спокої, аніж виставляли супроти природної свободи. Адже, якщо вони можуть навести стільки прикладів з історії правлінь, які починалися з батьківського права, вважаю (оскільки аргумент від того, що було, на доказ того, що повинно бути, не має великої сили), хтось міг би без жодної великої небезпеки дати їм дорогу. Але якби я міг щось порадити їм у цій справі, то вони б виграли, якби не дошукувалися так вперто до початків правлінь, як вони вже de facto почали: щоб випадково на початках більшості з них не наштовхнулися на щось таке, що цілком не сприяло б задумові, який вони обстоюють, і тій владі, яку захищають.
104.
Однак на завершення: цілком очевидно, що розум на нашому боці — люди природно вільні; приклади з історії показують, що правління світу зачиналося в мирі, мало свої, закладені на цій основі начала, оскільки створювалося на згоді людей. Майже немає сумніву в тому, на чиєму боці істина, чи якою була думка і практика людей щодо встановлення первинного урядування.
Джерело: «Читомо»
