Державність і «Рада»: чому нам треба повчитися в Євгена Чикаленка

0
188

Аналізуючи розвиток політичної системи нашої держави початку 20-ого століття, я все більш яскраво бачу, що серед політичних сил, імен і особистостей того часу неабияку роль відігравали і друковані видання, а їхні редакції ставали осередками, можна сказати, навіть клубами спілкування справжньої інтелігенції того періоду.

Про це пише umoloda.kyiv.ua.

Саме таким виданням була газета «Рада» – єдина щоденна українська громадсько-політична, економічна і літературна газета ліберального напряму українською мовою.

«Рада» постала як безпосереднє продовження газети «Громадська Думка», забороненої російським урядом. Виходила в Києві від 15 (28) вересня 1906 року. Офіційним видавцем був Борис Грінченко, а фактично видавав і фінансував її Євген Чикаленко за деякої матеріальної підтримки Василя Симиренка, Леоніда Жебуньова та інших.

«Рада» була непартійною газетою, хоча загальну лінію її визначали люди, які були в різних партіях.  Маючи ряд відділів із постійними редакціями, «Рада» висвітлювала українське життя з усіх українських земель і відгукувалася на всі його громадсько-політичні й культурні вияви, чим знаково долучилася до формування української свідомості передвоєнного часу.

Головними редакторами «Ради» були Федір Матушевський, Мефодій Павловський; секретарями редакції – Симон Петлюра, Василь Королів. Окремими відділами керували: Дмитро Дорошенко (огляди по Україні), Михайло Лозинський (закордонний відділ), В’ячеслав Липинський (польські справи). З «Радою» співпрацювали: Михайло Грушевський, Іван Франко, Василь Доманицький, Микола Вороний, Олександр Олесь, Володимир Винниченко та ін.

Взагалі навколо «Ради» гуртувалися визначні діячі майбутньої Української Народної Республіки. Однак, попри таке важливе значення «Ради», з причини постійних переслідувань російською адміністрацією, частих конфіскацій і фінансових кар, наклад її ледве сягав 3–5 тис. примірників; хронічні дефіцити постійно покривав Євген Чикаленко.

Якщо на честь Бориса Грінченка сьогодні названо Київський педагогічний університет, вулиці й провулки у різних населених пунктах України, зокрема й у місті Києві, також відкрито Народний меморіально-літературний музей; то про Євгена Чикаленко в наш час мало хто згадує. Визначний громадський діяч, благодійник, меценат української культури, видавець та публіцист, один з ініціаторів скликання Центральної Ради, будучи в еміграції, жив у великій бідності та забутті. Українська газета «Свобода» у США навіть оголошувала збір коштів на його лікування.

Однак, саме Євген Чикаленко в той проміжок часу  був звитяжцем, який став фактичним видавцем та фундатором цього, безумовно, надважливого видання.

12 вересня 1991 року вийшов  перший тираж відродженої першої всеукраїнської газети «Рада». Головний редактор – Микола Цимбалюк, брат відомого українського ученого-нейрохірурга.

На жаль, на сьогодні ми її не бачимо, але Олесь Гончар тоді сказав наступне: «Такі видання за часів нашої бездержавності допомагали рятувати інтелект нації. І, звичайно, це ж невипадково, що серед автури «Ради» рясніють імена тогочасних найвидатніших громадсько-політичних і культурних діячів України». Одним словом, мені так уявляється, що «Рада» була справді загальнонаціональною, демократичною українською газетою.

Це те, чого Україна конче потребує й сьогодні.

Час був непростий, 14 грудня 1918-го гетьман  Павло Скоропадський підписав грамоту про зречення від влади. Після нього в листопаді 1918 року, на зміну Гетьманату, прийшов Уряд Директорії УНР, що мав справу з абсолютно анархічним соціумом. На більшості території Україні тривала війна з більшовиками, денікінцями і Польщею.

Тому Директорія УНР контролювала відносно невелику частину країни. Її конфлікт із опорною силою державності – українськими селянами – як і в попередників, розпочався із земельного питання. Законом від 8 січня 1919 року Директорія утверджувала націоналізацію земельних наділів, що складали понад 15 десятин. Тим часом більшовики закликали селянство брати землю в свої руки негайно, пропонуючи «прості рішення», не чекати, поки Уряд Директорії зробить необхідні кроки.

На початку 1919 року більшовики захопили Київ і значну територію України. Згодом землю селян вони почали відбирати і передавати в «совхози» та сільськогосподарські «комуни», а більшу частину продукції господарств вилучали, залишаючи мізерний прожитковий мінімум. Ошукане селянство зрозуміло ціну більшовицькій пропаганді й розпочало новий виток повстань. Загалом, за всю історію України повстань, пов’язаних із землею, було понад 3000.

Але було вже надто пізно: організаційної сили у державницького руху не лишилося. В українських поразок є спільний фундамент: роз’єднаність народу під впливом розбіжностей і зовнішнього тиску, відсутність ґрунтовної стратегії дій у політиків, а також особисті амбіції керівників, які призводили до розколу влади і суспільства.

Той же В’ячеслав Липинський підсумував результат визвольних змагань України так: «Побили себе ми самі. Ідеї, віри, легенди про одну єдину, всіх українців об’єднуючу – вільну й незалежну Україну провідники нації не створили, за таку ідею не боролись, і тому, розуміється, така Україна здійснитись, прибрати реальні живі форми не змогла. Натомість створила українська інтелігенція ідею про залежну від перемоги тієї чи іншої сторонньої сили і з цими сторонніми силами об’єднану, а всередині роз’єднану і непримириму в собі Україну, і таку розпорошену, здеморалізовану націю українську ми тепер маємо…». Правдивість цих гірких слів підтверджена часом. В обох світових війнах ХХ століття українці опинялися по різні боки барикад, воювали у складі ворогуючих армій.

І навіть загартовані націоналісти з ОУН, що боролися на два фронти (проти німецьких і радянських військ), відкрили й фронт внутрішній – розділилися на течії «бандерівців» і «мельниківців». Спроби ж знайти порозуміння із створенням Української головної визвольної ради (УГВР) були надто запізнілими. Але саме УГВР мала можливість, як орган політичного керівництва українським визвольним рухом дійсно стати «верховним органом українського народу в його революційно-визвольній боротьбі».

Основною метою організатори вважали створення ширшої суспільно-політичної бази для боротьби збройного підпілля проти німців і більшовиків. Але цього не сталося.

Взагалі, втрати народу, що не має своєї держави, завжди множаться в геометричній прогресії. Навіть ресурси його землі працюють не на нього. Наведу два приклади того, як багатства України працювали на інші держави. Як стверджує історик Ярослав Грицак, містечко Борислав, оспіване Іваном Франком, на межі ХІХ – ХХ ст. було одним із трьох найбільших центрів видобутку нафти у світі. Однак сам Борислав залишався бідним містечком. Тому що Галичина тоді належала Австро-Угорщині, а компанії, які видобували нафту, були австрійськими та французькими, і прибутки від нашої нафти текли в Європу.

А ще мало хто знає, що в 1940–1970 рр. у районі селища Дашава в Західній Україні діяло одне з найбільших родовищ газу в СРСР. «Дашава-Київ» на той час був найпотужнішим газопроводом Європи. Дашавський газ через Київ і Брянськ качали до Росії і Білорусі та Прибалтики. На момент розпаду СРСР він був повністю вичерпаний, і Незалежна Україна була змушена купувати газ за кордоном, у першу чергу в Росії.

Тому, коли ми чуємо і боремося проти того, що будують інші на шкоду нам, як то «Північний потік» чи «Північний потік — 2», насамперед варто думати і будувати щось самим, шукати свої конкурентні переваги, а не постійно лише боротися з кимось.

Як говорять сьогодні люди, які будують країни там, де нема природних ресурсів, чи то Ізраїль, чи то Арабські Емірати: «Ми не маємо сьогодні привілеїв будувати або робити щось просто краще. Ми маємо робити інше. Принципово інше. Тобто, те чого у інших немає».

Маючи такі ресурси, які маємо ми в нашій країні, можливості робити принципово інше у нас безмежні. Тож маю думку, що ми колись це будемо робити!

(Колаж із картиною Марини Соченко)

Віталій Скоцик, доктор економічних наук

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я