Діана Левицька. Перше кохання

0
412

1

Мене записали в художню школу. Велика класна кімната скидалася більше на концертний зал, а найдивовижнішим було панорамне вікно на всю стіну, з якого відкривався вид на центральну площу.

Лагідний голос вчительки та її привітний погляд так швидко розвіяли моє хвилювання, що я й сам себе не впізнавав. Зоряна Ярославівна була така щира й лагідна і так багато уваги приділяла мені, що я почувався незручно перед іншими учнями.

Вона була струнка, висока, з каштановим волоссям. Мала виразну міміку, проте спокійний голос та плавну манеру рухів. Любила класичні сукні та аксесуари. Химерне намисто, незвичні сережки, різні види брошок, ремінці ручної роботи, браслети. Зоряна Ярославівна мала чудовий смак, як у поєднанні кольорів на картинах, так і у власному образі.

Після першого уроку я йшов додому майже підстрибом, мені хотілося співати на радощах, я був таким щасливим, сам не знаючи від чого.

2

Зоряна Ярославівна постійно хвалила мене, навіть коли я сам бачив, що в мене не виходить. Вона говорила, що в мене така манера, свій стиль, і я, на її думку, досягну величезних успіхів у живописі.

У мене від цих слів виростали крила. Мені постійно хотілося малювати, я малював на перервах, удома і навіть на уроках.

Якось весело сміючись, Зоряна Ярославівна сказала:

– Сьогодні малюємо портрет юнака, потрібен доброволець, дівчата, обираємо найкрасивішого!

Напруження серед хлопців було колосальне. Дівчатка ніяково переглядалися між собою. Тоді вчителька запропонувала:

– Добре, давайте зробимо так: кожна з вас пише на листочку ім’я і кидає його у цю тацю.

Наша балакуча Ксеня враз ляпнула:

– А ви, Зоряно Ярославівно, теж пишіть.

– Ні, я не можу, я не зацікавлена сторона, я ж не буду малювати.

Ксеня не вгамовувалась:

– А ви малюйте!

Хвилину повагавшись, Зоряна Ярославівна вигукнула:

– Добре, дівчатка, я з вами!

Зашаруділи папірці, дівчата старанно виписували імена. Останній папірець кинуто в тацю, момент істини настав!

– Найбільше голосів у Сергія. Прошу на центр, – звернулася до мене усміхнена Зоряна Ярославівна.

Я почервонів. Насправді, малювати набагато легше, аніж позувати весь урок з одним виразом обличчя і в одній позі. Я сидів і думав, яким вийду на всіх цих портретах. Найбільше я хотів побачити роботу Зоряни Ярославівни, яка так уважно вдивлялася в мої риси.

– Якщо ти довчишся до кінця і не кинеш художньої школи, на випускному я подарую тобі цей портрет.

Мене розпирало від щастя, портрет від самої вчительки!

3

Наближався кінець семестру. Я не уявляв своє життя без художньої школи, тому не дуже чекав новорічних канікул. Остання семестрова робота була на вільну тему. У моїй голові ця картина була вже написана. Якось мені наснилася Зоряна Ярославівна, така космічна, далека, майже фантастична…

Сотні разів, перед сном, я прокручував у голові кожну деталь майбутньої роботи, роботи, яку хотів подарувати їй. Тисячі зірок у нічному небі, в якому ледь-ледь вимальовується її майже прозорий образ.

Я малював на останньому ряду, вирішив не підпускати нікого, доки не закінчу. Всі вже пішли додому, я й не помітив, що залишився один.

– Завершуй, Сергію, ти надто захопився своєю картиною.

Я одягав куртку й крадькома дивився, як Зоряна Ярославівна вбиралася у своє молочне пальто й обмотувала фіолетову шаль навколо шиї. Вона вимкнула світло в класі й гукнула:

– Ходімо!

Серце невпинно калатало, а в голові вибудовувалася промова, багата епітетами. Не знаю, що було зі мною в ту мить, я наче ширяв десь у небі, таке відчуття було, ніби от-от мала здійснитися мрія всього життя. В мені вирувало щастя, я просто спостерігав за її рухами, милувався рисами і раптом я почув:

– Веселих свят!

Вона летіла в обійми високого чоловіка, який зустрічав її ніжно-рожевим букетом троянд. Це було так красиво! Він покружляв її двічі навколо себе, і сніг кружляв у такт із ними, це було так боляче! Я заплющив очі, а розплющив їх уже повними сліз, які не дозволяли мені чітко бачити двох щасливих людей, що віддалялися від мене. Не пам’ятаю, як дійшов додому, як опинився в ліжку.

Я хворів два тижні.

4

Що це таке? Чому зі мною? Я боявся визнати, чим це почуття є для мене. Боже, а якщо хтось дізнається? Який я дурень! Як мені тепер поводитись із Зоряною Ярославівною? І тут я згадав про картину на вільну тему, яку знищив. Роботу треба було здати по святах, що ж я тепер здам? Я працював над нею два тижні, невже мені вдасться намалювати нову всього за два дні? Я весь день ламав голову і намалював найсвіжіше, що було в пам’яті, що викликало зливу емоцій, що змушувало серце битися частіше, не треба було нічого вигадувати, я взяв сюжет із життя.

Ця картина стояла в мене перед очима всі два тижні, мучила, не давала заснути, і коли я реалізував цю мученицьку думку, відчув полегшення. Я поклав на ватман увесь свій біль.

5

Сьогодні мали оцінювати роботи минулого семестру. Я не хвилювався, мені навіть кортіло продемонструвати свою картину на вільну тему: площа, ялинка, святкові вогники і дві фігури, що кружляли у такт зі снігопадом, чоловік з трояндами і щаслива жінка в молочному пальто і з фіолетовою шаллю.

Спочатку мені видалося, що вона всміхнулася, потім здалася дещо стурбованою і ніби відчувала якусь незручність. Я очікував на теоретичне запитання, але замість нього директор спитав:

– Чому ти обрав для вільної теми саме такий сюжет? Що ти хотів передати цією картиною?

Несподівано для самого себе, я випалив:

– Біль…

Мої долоні спітніли, ноги трусилися, я відчував, що сміливість залишила мене і хвиля страху, якихось дурнуватих емоцій, накрила мене з головою, я похитнувся.

Усі мовчали і дивилися на мене так серйозно, що я перевів погляд на неї – похмуре обличчя, насуплені брови, я ніколи не бачив її такою, це була не вона. Я навіть не почув, яку оцінку мені поставили.

6

Я багато малював. Усі мої думки кружляли довкола затишної кімнати з мольбертами, тієї прекрасної усмішки, дзвінкого сміху, що розливався по всьому класу. Я сотні разів прокручував у голові всі її слова до мене. Я заплющував очі і бачив її образ. Проте я щосили намагався відволікти себе, забути, знищити це – таке дивовижне і таке нестерпне почуття. Бувало, я говорив собі, що більше не буду малювати, бо малювати – це тепер значило для мене  страждати. Бувало, я питав себе, чи справді люблю живопис, чи це все через неї? Я намагався займатися малюванням, не думаючи про неї, сприймаючи це заняття як частину майбутньої професії, а не минулого розчарування.

Я так боявся цього почуття, але тепер прийняв його, змирився. Я любив її, бо вона була першою людиною, яка змусила мене почуватися важливим, яка повірила в мене. Я поважав її за те, що вона ніколи не підвищувала голос, ніколи! Завжди усміхалася, була щира, чесна, справжнім ідеалом для мене. І я не міг сам собі зізнатися в почуттях до неї, бо навіть не знав, як їх назвати. Любов – це зовсім не те; я знав, що любов – це високе почуття, але це було щось більше.

7

Що довше ти знайомий із часом, то швидше він пролітає. Останній рік, останній урок, виставлення оцінок уже позаду. Я відчував світлий смуток.

Вона була просто чарівною сьогодні. Темно-зелена сукня під колір її очей, хвилясті пасма волосся спадали донизу водоспадом, срібне намисто… Вона метушилася і була страшенно заклопотана – її перший випуск, вона всміхалася, приймала вітання, щебетала безупинно, моя люба Зоряна Ярославівна, невже настав час прощатися?

Я приготував цілу промову, щоб висловити свою безмежну вдячність, але до горла підступив величезний клубок, і я не зміг вимовити ні слова.

Вона вийняла із шухлядки мій портрет.

– Тримай, ти заслужив, дійшов до кінця.

А потім обійняла мене і сказала:

– Вітаю, на тебе чекають великі звершення.

Це було так щиро. Ніби весь світ простелився до моїх ніг, я й не мріяв про таке. Я відчуватиму ці обійми ще довго, а запах її парфумів упізнаю з тисячі.

– Сергію, ти, будь ласка, не кидай малювання, не згай свій талант. Я вірю в тебе, у тебе така тонка манера, таке не схоже на інших бачення. Йди до своєї цілі, ти зможеш!

– Я обіцяю, Зоряно Ярославівно…

8

Ніколи більше я не зустрічав такої людини як Зоряна Ярославівна, ніколи не відчував чогось подібного,  ніколи не бачив такої щирої усмішки.

Я й досі не знаю, як назвати те почуття, що вперше змусило моє серце калатати по-новому, що підносило мене на своїх крилах до незвіданих тоді ще висот, невже це був один із відтінків любові? У неї стільки забарвлень! Мій малюнок для Зоряни Ярославівни – це і є моє почуття. Ледь помітний образ у  зоряному небі, така далека від мене і така близька моїй душі. Жінка, що назавжди лишила слід у моєму житті, моя мудра наставниця і моя мрія. Та, що навчила мене оживляти різні прояви почуттів у барвах.

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я