У переступні часи для всього українства громадська діяльність В’ячеслава Гука як прессекретаря Національної спілки письменників України викликає повагу багатьох, адже інформаційна робота вдало поєднується тут із безперечним мистецьким смаком і власне літературним хистом. А втім, саме у красному письменстві виструнчився неповторний «гуківський» стиль (визначений автором як «сенсо-фізіологізм»), у якому екзистенційні взаємовпливи з матеріальним світом виходять за межі часу переростанням образотворення у трансцендентне, а навдивовижу масштабна картина світу охоплює розмаїті культурні обрії в авторській інтертекстуальній мозаїці з дивовижною кінематографічністю.
Вітаючи першу поетичну збірку В’ячеслава Гука «Ґрота душі» публікацією у бразильській пресі, Віра Вовк зауважила труднощі для творчості серед кримського чужомовного середовища молодого дослідника спадщини Христини Алчевської із Сімферопольського університету. А проте ці труднощі викликали протилежну реакцію – і з роками входження у вершини і глибини українського мовного космосу художнє слово письменника дедалі яскравіше огранювалося, щоби сягнути в найновіших поетичних і прозових творах того органічного розмаїття, що свідчить про досвідченість зрілого майстра. «Кримськість» автора закарбована не лише в назвах його поетичних збірок («Кримські елегії», 2013; «Гілочка кримського тиса», 2018; «Кримський літопис», 2023 – дві останні видані за підтримки КМДА й цілком приступні в центральних книгозбірнях), у драматичних образах нашого часу й позаісторичної образності, нею дихає той приморський мультикультурний світ, що просториться далеко (і зокрема в талановитій есеїстичній спадщині митця) – від Фассбіндера до Берґмана, від Римарука до Вальзера, від Каллас до Шенберґа, де «шепотіння, лід і гагари» поряд із «плачем Єремії», а скандинавські романи «Синдром дитячих спогадів» (2008) та «Мюрдал-fisk, або Філософія північної самоти» (2009) – поряд із латвійським вершинним «Садом Галатеї» (2008, 2015) й австро-угорськими «Гадючими линовищами» (2021)…
Творчість В’ячеслава Гука відома фахівцям (про неї тепло відгукувались і Ігор Калинець, і Тамара Гундорова), відзначена низкою нагород українських (Грант Президента України для молодих письменників, Міжнародна премія ім. І. Кошелівця, Літературний конкурс «Кримський інжир» Міжнародний конкурс «Крилатий лев») і закордонних (Премія італійського журналу «Діоген», перемога в німецькому конкурсі «1003 ночі» у Лейпцигу тощо), широко друкувалася та обговорювалася, її перекладали численними мовами, а проте напевне ж таки не здобула того прочитання, критики, визнання, яке здобувають далебі менш оригінальні творчі пошуки. Тож побажаймо серпневому ювіляру, який добре знає, що «ні кінця, ні початку не має доба виногронна», попри всі випробування – нових пошуків і відкриттів, творень і перетворень на шляхах Слова і Чину, повернення нашого Криму до рідної оселі, а також – іще ширших обріїв його майстерній творчості, яка, віриться, неодмінно знайде шлях до людських сердець і утвердиться в нашій культурі як небуденне мистецьке явище, а поки що пропонуємо читачам вибране з поетичної творчості митця…
В’ячеслав Гук: «Цей час проминання скам’янілого щебету й слова…»
***
Відпусти мою пташку, що тримаєш в руці, відпусти,
вже білизна досохла на шворці в крізному дворі,
а мені доведеться до тебе так довго іти,
і так страшно заснути: мій серпень давно догорів.
Пташка хоче злетіти, ти ж тримаєш її у руці,
відпусти її, прошу, хай злине угору, нехай
обезуміла повінь поглине на кухні стільці –
і мене – і тебе, але сни мої – не відбирай!
Я шептав тобі тихо: голуб моє тіло, голуб,
а сухе простирадло накрило тебе назавжди,
я згадаю твій голос, зашитий між лагідних губ,
я пригадую зливу й жахне бурмотіння води.
І ніяк під сорочкою в мене не гоїться шрам,
мені страшно так жити, чому, поясни, поясни,
я ішов замінованим полем назустріч літам,
а те поле було – у тобі, у відрізанім сні.
Не кажи мені, прошу, чому твої губи тремтять,
час минає так швидко, міліє повільно ріка,
і згоряє самотність у полум’ї вмерлих багать,
відпусти мою пташку: у тебе кривавить рука.
***
Сліди на жорстві, заповнені вщерть дощовою водою,
обідняшній стіл з білим обрусом на дачній веранді,
відчуття, що Господь унеможливив життя і форму
матерії: на спинці стільця – піджак старого покрою
наче любов, оспівана в берґманівській «Сарабанді»,
де зграя ластівок навік спочила у затінку кам’яному;
закурений фікус біля вікна, синьо-брунатний обрій,
стара листівка, де любов, пристрасна й безнадійна,
як біль незглибимий або дощ, що наповнює ринву,
та мертве літо твоє, ніби щебет в розтуленім дзьобі
скам’янілої ластівки, як згадка – бентежна й рвійна,
бо плід, догниваючи, лишає живою свою серцевину;
заплющуєш очі, щоб повернутися знов в минуле,
де камінь і дерево служать основою проминання,
де ослабли родинні зв’язки і вже втрачено досвід,
де темна порожнина життя наповнюється намулом,
де крик народження – означає початок вмирання,
та твій сад назавжди залишається й плодоносить;
Боже, навіщо ці зайві слова, ця непотрібна сповідь,
ця кров, що струмує у жилах, ніби позначка оберегу –
кам’яніє вода, ржавіє над дверима кінська підкова,
проростає тиша відлюддя, дотліває вечірній овид,
скажи, як здолати цю безнастанну душевну бентегу,
цей час проминання скам’янілого щебету й слова?..
***
Усамітнене розташування старого цеглового дому,
стіл із вазою, в якій в’януть білі троянди,
у довгім листі до тебе я не поставлю коми,
не послухаюся гестапівської команди.
Монограми родинних серветок розкажуть про інше,
напевно, звідси починається хроніка Нори,
приглушений голос – здаватиметься тихішим,
а кіноплівка – зафіксує самі повтори.
Стомлена ластівка сягатиме в сиву хмарність
мертвого неба – під стрекотом кулемета,
мої довгі листи нехай залишаться замість
чорно-білих малюнків реквізованого мольберта.
Зміниться часовий вимір – зникне останній полюс,
вересневий праліс мигтітиме в млі строкато,
а твій забутий, що існує на загубленій плівці – голос –
розпадатиметься в пам’яті на стакато.
Теодорові Крамеру
Взимку яблука пахнуть – особливо, нібито з них
зараз мають приготувати солодкий яблучний сидр,
я виймаю з рота цигарку, зробивши затяжку, вдих,
аби зберегти відчуття, аби скоріше розтанув лід.
Місто здається чимось визначеним заздалегідь,
змерзле тіло ріки майже скуте хаосом чорних льодів,
лише згадка про гурчання моторок, про гарячу серпневу мідь
коливається рідким димком на липкій крижаній воді.
У доках мерзнуть так довго важкі тіні торгових суден,
навіть стяги на них обмерзли, злиплись, як в горлі крик,
ця зимова свобода складається з ран, капілярів і вен,
як людські почуття, до яких кожен закоханий звик.
Я сиджу у їдальні, капелюха на столик поклав,
далі ріку, завмерлу в льодах, мій погляд уже не пустив,
металевих відтінків згасає оживлений сплав
в павутині залізній розлучених доль і мостів.
Це не все ще, здається, це тільки початок, це сіль
твоїх сліз на губах, ніби присмак терпкого вина,
камінь дихає пружно – і пам’ятник меркне од хвиль,
понад тиждень іще тут триматися буде зима.
***
Його погляд вихоплює жінку біля відчиненого вікна,
над старими деревами дужий тремтливий вихор птахів,
яких вітер щодуху жене в порожні передзимові поля,
трохи згодом усе огортає мертва тиша й цупка пітьма,
тоді звичайні слова важать багато, але вже бракує слів,
крижаний вогкий простір прозирає крізь мокре гілля;
сиза ніч відбивається циною на поверхні тяжкої води
самітного озерця біля сільського готелю, де долі двох
колись дуже закоханих цілковито підкорює мідь зорі,
та тільки спогади про минуле залишаються назавжди,
в яких людська душа болить, потерпаючи від тривог, –
і жінка знімає з пальця обручку й залишає її на столі;
вранці вони мовчки сиділи в кімнаті – як було не раз,
хоча тепер уже востаннє, і він відчував, що від неї йде
з причини, яку не збагне, – так п’янить молоде вино,
після обіду автомобіль на путівці оминає дороговказ,
де за кермом сидить чоловік, меркне сонце вгорі руде,
він прямує в напрямку полів, схожих на злегле сукно;
але потім зупиняє машину біля дерев, де вчора птахи
намагались спочити, його вражає пустка порожніх гнізд,
він думає про неї – душевні муки відображає його лице,
над полями, як сіть, висить туман, сповиває дерев верхи,
в його пам’яті закарбувалися очі жінки, вже повні сліз,
сільський готель, старі дерева, птахи, олив’яне озерце…
Лисиці
Він дивився на двох лисиць, які вранці забігли в сад
і ховались там, поки перша паморозь вдень не зникла,
вчора вона телефонувала, щоб він повернувся назад,
та їхня розмова раптом урвалась, наче зотліла нитка;
проте він так і не збагнув, про що з нею говорити мав –
кілька слів про осінню погоду в Криму й про домівку,
де мляве сонце зимним промінням плуталося між трав,
а протягом ночі він очима шукав у небі погаслу зірку;
в його живих жилах текла кров його померлих батьків –
він і вона залишались загубленими в німому безлюдді,
в саду було сумно і тихо, на річці човен в тумані плив –
лише час зневіру душі і мовчання серця навік осудить;
так по довгій ночівлі у гнізді прокидається дикий птах –
він досліджував внутрішнє життя літературних героїв,
про яких читав у книжках, ржавів забитий у стіну цвях,
на котрому висів його фетровий капелюх у передпокої;
уривалася пуповина батьківщини, як натруджених вен
спокій; це було сприйняття часу, що він не міг пояснити,
ніби лежав на пожухлій траві і біль торкався його рамен,
де в сизих голубиних сутінках вже догоріло минуле літо.
Самота. Ilma Rakusa
Пальці стискають виделку, – але в руці
відчуваєш чомусь не напружений шал металу,
а синє лезо, що притаманне пружній ріці,
як холод вогкого ранку, відданий на поталу.
Колишня спека вже породжує суховій,
минає літо, навмання стоншуючи бадилля,
і голос здається зайвим, залишаючись біля
слухавки, – взагалі не відбившись в ній.
І знову відстежуєш ознаки душевних втрат,
припалений праскою комір сорочки, згини
пустельного берега, ріки божевільний гарт,
де хвилі – схожі на попіл в обіймах липкої піни.
Повітря просочується лагідним димом вмить –
як нездоланна стіна між жінкою й чоловіком,
так чайка будить душу надсадним криком,
проте вона, завмерши в літах, – мовчить.
Дожований спішно вранці гіркий тютюн,
блискучі рейки залізниці, жура платформи,
чайки зринають над снами піщаних дюн,
блимають, як лампочки, вкручені у плафони.
Вітер свинцеві хвилі навіщось щодуху мне,
прані простирадла примерзають умить до дроту,
передмістя вивертає назовні свою аорту,
і голос у горлі, як м’яз, напружився – і завмер.
Так довго триває зжитий, – забутий час,
терпне до нитки зіниця, ловлячи сонце в висі,
і берег річний позбавляється мли й прикрас –
окуляри незручно накладено на переніссі.
Повітря щільно дише вигорілим піском,
пустіють причали, прибережні кав’ярні, гнізда,
але жаліти, як за минулим, уже запізно, –
щемко пахне деревом, рікою, нагрітим склом.
Простирадло хвиль рветься од світла й мли,
дедалі ширшає простір – і кров венозна
обплітає судини, як тіло – проймають шви:
гортані лишитись німою – пряма загроза.
Дощ із капота змиває наявність іржавих плям –
старе дерево залишає на спогад огрублі кола,
сонні чайки у простір занурюються спроквола,
бовваніють то тут, то там.
Життя відстрочує певність того, що вік –
це нездоланна відстань між долею і містами,
так жили рвуться до крові, так мерхне крик
самотньої чайки над пошерхлими берегами.
Догниває в калюжах небо, як стерплий плід,
але ще не згас намір жити, ще пахнуть ранню
суцвіття дощів, цілком підкорені вигоранню, –
і вода оживає, поглинаючи їхній спліт.
***
Старе кримське подвір’я десь високо в поснулих горах,
яке жвавою ртуттю вщерть заповнили білі і чорні вівці, –
крізь сон було чутно, як в колодязі тихо вода говорить,
підкорившись, наче влітку нічні мотилі москітній сітці;
і поступово тьмянів розмитий обрис гірського потоку –
ніч прислухалась уважно до кожного покрику й кроку;
напередодні анексії вона дорікала йому щодо від’їзду,
він запам’ятав, як завмер у дворі і як капелюх мокнув
під весняним дощем, який тіло вчувало, як біль порізу,
вона повідомила, що вже посіяла ранній кріп і моркву
і що має щиру надію, що він таки знайде у собі покору,
але за нею він бачив дорогу, що пнулася стрімко вгору;
можливо, обмеженість її поглядів його надто вражала,
хоч ні разу не пошкодував, що колись одружився з нею,
те кохання складало його особистий світ, за душу брало,
наче рваний марлевий бинт, наскрізь просочений ржею,
а зерно, яке зріло в нім дотепер, почало вже проростати,
мов життя, що завжди визначається фінішем або стартом;
він стояв у дверях, натягаючи на плечі пальто, спочинку
тоді чекало все його єство й одну відповідь на питання,
коли виходив на двір – рипнули двері, впустивши жінку,
тяжкі потоки зливи розмивали обриси всесвіту і кохання,
цілісний і як чоловік, і як особистість – він все пробачив,
та не міг чути, як дружина, зачинившись в кімнаті, плаче;
бо його тверді слова відповідали рішучим діям і вчинкам,
і здавалося, що на голих гілках мерехтіло розлоге листя,
пахло свіжим вапном, рясний дощ на калюжах бринькав
та поводився так переконливо, ніби наново жити вчився,
сон змагав диких пташок, що звили гнізда на битій цеглі,
поперемінно проводячи вбогий час то в полі, то в церкві;
в долині, повитій темрявою, бовванів сільський цвинтар,
де навіки полягли спочити скошені програною війною,
віночок із сухих трав почепив на двері біблійний митар,
що вчора пив на веранді запарену каву, зможений млою,
і самотня заблудла вівця біліла, мов зотліле старе вітрило,
між кущів глоду, а прощання ставало тяжким розривом,
чітко визначаючи марність крихкого людського щастя,
що йому, наче повітря, просто було життєво необхідне,
він мав невтоленну жадобу любові, як святого Причастя,
на самоті спостерігав, як ніжний ранок у долах бліднув,
коли дорогою додому зі служби визначав досить точно,
де глід червонів під льодом, де ржавіла вода проточна.
Смерть Роберта Вальзера
Зростається кістка – і мерхне у небі зоря,
синім лезом ручай застрягає у спаленій глині,
і стоншує вітер пісок, де все починає з нуля
напружена цівка, що кориться рівно годині.
Так губи сіріють од ранку, як попіл століть,
бо там ще є кров, яка зможе й на шиї напнути
артерії – жили, – там холод осінній стоїть
на схилах, як дощ, як овечі гурти каламутні.
В залізнім замірі – слова збережуть свою суть,
визначить око правильність форми – і оберт
останнього колеса, де знову слова оживуть –
у горлі, як в гирлі життя, яке час – покоробить.
Як дати ще жити, як покласти – останній зарік,
щоб вже розсмоктався рубець кучерявого гаю,
де поле – це вижатий простір, розмитий потік,
де перша зоря, ніби полум’я слів, – догоряє.
Замерзне сльоза на щоці, ніби голос живий
всередині тіла, де кров вже давно не холоне,
де липне до ніздрів тільки запах бензину, – жалій
усе, що піде за межу, що заглухне, як дзвони.
Як мертвий метелик, якому дав прихисток лід,
в урочій красі навесні оживе, певно, знову,
так тихий приплив на берег виносить умить
присмак чорної люті чи хвилю, тяжку і солону.
Але за припливом зненацька настане відплив,
який стече з рук в глибочінь по розкиданій гальці,
і те, що було, що колись ти зберіг, полюбив, –
намерзне диханням у скуреній наспіх цигарці.
І може, відчуєш, як гребенем цупкого хребта –
полізуть мурахи, як шкіра напнеться і – в’язи,
і в сивім свічаді води, як в диму, оживе пустота –
метелик, вмурований намертво в лід, ніби в’язень.
***
Лисячий слід, прихований цвітом опалим, прочахнув, –
так вривається спокій й животрепетний безмір печалі
в жилах напнутих безнастанно рухає кров скам’янілу;
він жив в тому часі, що лишитися в спогадах прагнув,
де пригорщі, повні любові, яка пізнавалась в мовчанні,
тої любові двосічної, що жалем пекучим серце ятрила;
запах сирої землі впереміш із духом студеного гару –
пам’ять – це знічена пустка, мертвий голий задвірок,
сутність якого зумовлює той жужмом кинутий вечір,
що поїв і поїв його залишком вичахлих днів без угаву,
що намагався з’єднати минуле й майбутнє – як вирок,
втрата – це спроба осмислення цілковитої порожнечі;
серце нарешті навчилося чути зникле відлуння епохи,
ці відчуття, пов’язані з втратою, хижим жахом відходу –
спокій в мертвім стеблі, знуджений зраджений спокій,
бо в пам’яті – згустки збіглого дня, його гарячої вохри –
та любов, що перетворювалась на невиліковну хворобу,
що ставала над часом, над світом, над смертю як докір;
він завше уникав прямої згадки про те, що вже збулося –
думав про жінку й похапцем намагався цигарку скурити,
потім вузол краватки в роз’ятреній тишині ледве ослабив:
сни його врозтіч: силоміць, як сивина спопеляє волосся,
бо лише мова поезії здатна правдиво смерть відтворити,
де речення рветься навпіл, розлітається пухом кульбаби.
***
Крове, крове людська, ти нетлінна і сокровенна,
роздимаєш жили, хлюпочеш в серцях звитяжних,
пнешся вгору, спадаєш униз, переповнюєш вінця
тіла, де кожен м’яз, де кожен нерв і де кожна вена
цупко сплітаються, як зграї ластівок в неосяжних
просторах вічності – і це тільки мертвим сниться;
ти маєш голос пізнього літа й запах трави покосу,
ти квіт, опалий по цвітінню, жіноча сльоза печалі,
так вмирають живі, так рік плине за роком поспіль,
так безвість літ навіки зберігає ластівку безголосу –
про це говорили завше, та більше про це мовчали,
і час уривався, і пахла розлукою застелена постіль;
і все, що ховало серце, яке втратило віру й спокій,
стало незбутнім, вичахлим, виповілим, незнаним,
ніби накрили спочилого простиралом безшовним,
щоб приховати його невтишиму самотність, поки
всі барви серпня дозріють і загоять душевні рани
того існування, що скінчилось листом любовним;
а це життя втратило сенс і зробилось неспинним,
сповнилося рваним світлом згубного пекла й раю –
це все, що колись оповив своєю земною любов’ю,
він писав їй тоді, як лікарня стала його притином,
що тут його добре годують, про нього тут дбають –
так літо і осінь – назавше виходять за межі болю.
***
На камінь обертається вода
й гніздо пташине – на зашерхлий пломінь,
так воду п’є з Господньої долоні
голубка біла – наче Божий дар;
така болюча і така жаска
та пам’ять, що ятрить огарок серця,
той біль, що глибини душі торкнеться
велінням долі, дзюркотом струмка;
тримаючи напохваті слова, –
в гуркотняві минущих днів мовчати
або з молитви день новий почати,
щоб терн колючий не торкнувсь чола;
любов не йде, коли приходить смерть, –
вона належить мертвому й живому
й відроджується в паростку новому,
немов зернина, схована у твердь;
коли ж сльоза пекуча набіжить –
урветься голос, стишить річка хвилі,
і в трепеті хвилин, що ми любили,
назавше закарбується та мить.
***
Сморід падла – це перегнилі рослинні й тваринні рештки,
де колись гарячково нуртувало життя, яке стало прикрим,
геть непотрібним, вже вичахала жаровня серпня, кровила
пам’ять, яка позбулася любові, проте виокремила нарешті
біль єства, що вже означене вмиранням, шепотом, криком,
дні спливали, й про смерть вона йому ніколи не говорила;
тому в незграбних рядках більше правди, ніж це здається,
це так біль біжить по хребцях, розриваючи задавнену рану,
після смерті життя набуває іншого значення, після втрати –
він якось спитав її: «Чуєш, як пульс у зап’ястку б’ється?», –
але так і не зміг зупинити ту осінь – зболену, невблаганну,
і мучився тим, що від смерті не зміг її вберегти, врятувати;
так сталося, що його життя складалось із болю і порожнечі,
він давно помітив, що з плином літ ставав глибшим погляд
і пора року набувала якогось окремого значення, зберігала
пам’ять про сон померлих, означала зримі й змістовні речі,
він пам’ятав, як вона стояла в садку, вже безлистим, поряд,
а він тримав її за руку й беріг від життя, де ятрилась потала;
та серце його таки потребувало живильного втішного слова,
вмивався крижаною водою молодий всередині, старий зовні,
думав про ту осінь і ту садову доріжку серед опалих яблук,
про той день – сірий, важкий, немов обірвана нитка сурова,
як ввечері, не роздягаючись, ліг на застелене ліжко навзнак,
ніби переживав чиєсь життя, чиїсь сльози, листи любовні;
на серці йому було порожньо – вогкий вітер обпікав шкіру,
вночі снилося позачасся: як вони разом снідали на веранді,
і війна вже скінчилась, колов в роті ковток шипучого сидру,
він бачив її в білій сукні – таку натхненну, усміхнену, щиру,
вона зауважила, що в петлиці його піджака бракне троянди,
підвелася й поцілувала в чоло на тлі пустельного краєвиду.
***
Час відтворює втрати – як здолати цей овид, цей безмір, цей вимір –
він лишивсь серед тих, хто пішов назавжди і більше не повернувся;
по пізнім обіді, склавши руки на грудях, лежав нерухомо на ліжку,
бо давно осягнув, як серце хотіло бути поряд з живими, з живими,
на вустах відчував поцілунок, як воду студену чує намокле галуззя,
ледь зворохоблене вітром, що ховає й увічнює пташку принишклу;
серце товклося – він бачив, як вона повільно йшла з його існування –
та жінка, що часом клала свою прохолодну руку йому на чоло гаряче,
хоч біль утрати був всеохопним, та той день залишавсь неув’ядним –
так тіло вмируще змагає сон і хвороба, так пташка надгробка плаче,
пам’ять береже сільську лікарню, де кровохаркання, кровопускання
геть виснажували, де він почувався безсилим, безрідним, безрадним;
Господи, думав він, так тліє канва обруса, ржавіє гартована криця,
мир межує з війною, день межує із ніччю – як забуття з безсмертям,
і довшим робиться відстань між втратами, і вона колись увірветься,
а задавнена рана кровить безнастанно, і батько померлий сниться,
й за високими вікнами почорнілих дерев шаленіє розлоге вереття –
ржава вохра його як та скруха, що обіймає душу й не йде із серця;
підсумок, пруг цих років: кров нескінченна війн, обезумілих воєн,
він згадав, як вони пили чай на веранді, коли приходив зі служби,
разом дивилися вдаль на дерева садів і дорогу, що губилася в полі,
і світло вечірнє щедро сповивало їхні постаті мідно-сизим сувоєм,
пульс відчував у своєму зап’ястку, як пташку, перепуджену дуже, –
смисл людського життя – у мовчанні: в його сокровенному слові.
Прокоментуєте?
