Пам’яті моєї бабусі Анастасії Соловйової (28.12.1928–15.11.2019)
І
Це – не про Крим.
Або – про Крим, якого не буває.
«Вийдеш – а там тролейбус повезе тебе скрізь: від Саду до Палацу», –
на мить усміхнулась, тільки ж тінь упала зашвидко, –
«як я любила його…».
«Треба ще…»
«Того Криму нема», – усміхнулася ще, і зблисло, і згасло –
на поораній ріллі чи пізньому цвіті –
у відбиттях то променя, то мороку.
І коли вже при смерті вона, без голосу, без погляду,
лише рукою квапливо кудись прикликáла –
навряд чи й мене –
без сліз, без муки
вертав до її мандрівки, від Саду до Палацу –
«як я любила його…».
ІІ
Нашого Криму теж не буде.
З-під ранкових колон – бідні, але хмільні далеким морем –
залетіли до Саду надвечір,
я дивився крізь тебе,
і не чув під собою землі,
крізь тебе – у дзеркалах –
палаци травня,
жасминові ночі,
закипання під остудою Ай-Петрі,
пташиний розрив над темрявими озерами –
водоспадами до моря,
приплив за припливом –
і наше суголосся –
травнева книга радості,
але – відплив за відпливом –
і ми обернулися скелями,
і замкнулися наші сади
малахітовими скарбами.
ІІІ
Крим ми втратили раніше.
Вітер одмінявся –
й у дзеркалах давнього палацу
розпадався Меркурій,
Лев відступав у тінь,
Венера блідла в ніч,
у вишнім келиху вистигало вино,
наші світила вдивлялися боляче –
юнь рідко сягає білості,
не яскріє шарлатом вітрил –
їй дзеркало мерехтить
сирена за сиреною –
тонеш і тонеш,
море за морем.
IV
Над могилою стою сам.
Так і не дізнався, як ти любила його – від Саду до Палацу –
коли юний тролейбус розгортав полотно за полотном.
Я теж любив його – від Саду до Палацу,
але мій Крим – на морському дні,
скеля його не приймає,
але казав один злидар
під склепінням:
«А там, на морському дні – Град великий,
і чути за штилю дзвони храмів давніх,
ось прийде час Судити –
і зведеться понад морем, як завіщано…».
Усміхаюся до твого хреста –
для Криму треба любові…
Жовтень 2020 р.
Джерело: facebook.com/dmytro.tchystiak
Прокоментуєте?
