Дмитро Дроздовський. Література в часи пандемії COVID-19

0
76

ПРО ЛІТЕРАТУРНІ НОВИНКИ БОРИСА ФІНКЕЛЬШТЕЙНА

У №7-8-9-10 журналу «Всесвіт» опубліковано 10-е оповідання Бориса Фінкельштейна. Цей твір завершує книжку «Новий Декамерон, або Розповіді біля каміна», у якій ідеться про осмислення сучасної пандемії та представлено розповіді про різних людей різних часів і країн. Борис Фінкельштейн написав 10-е оповідання про перемогу людського духу над пандемією; це своєрідний художній гімн людині, яка здатна подолати найскладніші перешкоди. Саме цей твір редакція журналу «Всесвіт» запропонувала міжнародній літературній спільноті перекласти різними мовами світу. До редакції надійшли переклади з Іспанії, Великої Британії, Італії, Туреччини, Португалії, Німеччини й інших країн. Крім того, в жовтні есей Б. Фінкельштейна про коронавірусну пандемію було опубліковано в азербайджанській «Літературній газеті», а ще раніше інші оповідання письменника побачили світ у двох китайських журналах. «Новий Декамерон» привернув увагу світової літературної спільноти. У №7-8-9-10 журналу «Всесвіт» опубліковано й цикл есеїв Б. Фінкельштейна про пандемію та світові економічні виклики (на сайті «Всесвіту» есеї представлено також і в англійському перекладі Майкла Пурсґлава).

Книжка «Новий Декамерон, або Розповіді біля каміна» Б. Фінкельштейна восени 2020 р. побачила світ у видавництві «Радуга».

Поява твору «Новий Декамерон, або Розповіді біля каміна» Бориса Фінкельштейна знакова в літературі з огляду на те, що задум книжки виник під час пандемії коронавірусу COVID-19, яка охопила спершу Китай у грудні-лютому 2019-2020-х рр., а згодом і всю планету.

Назва книжки, що складається з 10 оповідань, відсилає до «Декамерона» італійського письменника Дж. Боккаччо, який написав свій твір під час епідемії чуми у Флоренції. Літературознавці звертають увагу в Дж. Боккаччо на «певні риси близькості до Данте: це сто пісень «Комедії» і сто новел «Декамерона», а головне, і там і тут – історії про реальних людей, історії про людей далеко не ідеальної поведінки, історії, які викликають у Боккаччо гаряче співчуття або толерантне ставлення. У цьому і полягає ренесансний гуманізм Боккаччо: не поспішати з осудом, виявляти терпимість і великодушність до людської долі.

«Боккаччо перший починає акцентувати на стосунках людей по горизонталі» (Тут і далі цитую за: Шалагінов Б. Б. Зарубіжна література: Від античності до початку XIX ст.: Історико-естетичний нарис. Київ: Вид. дім «KM Академія», 2004, с. 162).

Особливе планетарне співчуття, моделі гуманізму та історизму представлено і в історіях Б. Фінкельштейна. Обидві книжки – «Декамерон» і «Новий Декамерон…» – спроба утвердити ідею, що література (художнє слово) може протистояти фізичній реальності й здатне перемогти пандемію.

У десяти оповіданнях Б. Фінкельштейна події відбуваються на швейцарському курорті, коли ввечері після денних катань люди збираються разом, аби розповісти історії. Задум типологічно подібний до ситуації з «Декамероном» Дж. Боккаччо, коли юнаки і юнки вирішують «самоізолюватися» на віллі, щоб розповідати кумедні історії й урятуватися від чуми у Флоренції. У «Новому Декамероні…» персонажі належать до аристократичного прошарку, принаймні про це свідчать історії їх далеких родичів; вони мають чималий життєвий і професійний досвід, проте доля дарувала їм можливість пережити те, що не вдається визначити в координатах фізичної (чуттєво осяжної) реальності. Ідеться про випадкові невипадковості, химерні збіги, «голоси з минулого», галюциногенні зустрічі, котрі в кардинальний спосіб змінили долю героїв.

Важливо, що Б. Фінкельштейн створив свою книжку за канонами сучасної літератури: вона самоіронічна й іронічна, в ній представлено представників різних культур (книжка транскультурна в своїй суті), толерантна до «Іншого» (імпліцитно введено тему гомосексуалізму), у ній відбувається переосмислення «постмодерного сумніву» й утверджується ідея нової щирості, яка протистоїть концепції постправди.

«Новий Декамерон» – це сучасний твір, у якому перетинаються голоси минулого й сьогодення, голоси Європи, США, Ізраїлю, СРСР, Італії початку доби Відродження… Кожна історія (зокрема з 1 до 8) містить напружений драматизм, властивий новелам, динамічне розгортання подій, випадкові зиґзаґи долі, несподіваний фінал та ін. риси новелістичного художнього мислення. У 9 та 10 історіях помітний філософсько-публіцистичний нахил, алегоричність і (візіонерська) прогностичність суджень оповідача, який виводить побачене, почуте, пережите від відпочивальників на метафізичний рівень, здійснюючи узагальнення, які мають понадчасову цінність і виявляють перебіг історії на макрорівні. Тобто в оповіданнях зображено мотив «інтелігібільності» історії як такої, що має телеологію (цілепокладання), вищу волю, заданість: передусім ключовою закономірністю є те, що період пандемії неминуче має позначитися на глобальній зміні в житті людства, переформатуванні індустрій, а також спричинити духовне піднесення, яке в часи італійської чуми за життя Дж. Боккаччо, на думку оповідача, спричинило появу Ренесансу в Європі.

Якщо для «Декамерона» Дж. Боккаччо властива, на думку Б. Шалагінова, «десакралізація» (Шалагінов, с. 163), то в книжці Б. Фінкельштейна маємо спробу вписати вервечки подій у долях персонажів у модель «трансцендентальної історії», яка дає підстави вірити в невипадкові збіги й загалом у Долю, яка у вигляді «жіночої руки» з’являється в першій новелі. Так, якщо в новелі в «Декамероні» (IV, 2) відбувається глузування з наївності Лізетти, яка вірить у те, що хтивий ченець – це архангел Гавриїл, то в новелі «Завжди знайдеться жіноча рука», навпаки, утверджується здатність людини зустрітися з Долею. В самій назві першої новели відчутна іронія, взята, до речі з вірша Є. Євтушенка.

Завжди жіноча явиться рука,

щоб трохи прохолодна і легка,

жаліла, трішки любляча була,

тебе, як брата, в спокій сповила

(«Всесвіт», №1-2, 2020, с. 110).

Містична (галюциногенна) лінія, уведена до першого твору, посилює відчуття трансцендентального, метафізичного, яке може промовляти до людей, постаючи маячками, котрі поєднують світ фізичний і тонкої матерії. Таким маячком може слугувати, наприклад, годинник, який починає приносити барменові нечуваний успіх: «Там навіть написано на зворотному боці «На щастя!». Після цього у мене все успішно пішло. Підфартило мені і зараз фартить».

«Тоді продай назад годинник, – кажу я. – Плачу в десять разів більше з урахуванням інфляції».

«Ніколи, – відповів він. – Це була моя найкраща інвестиція. Я з ним не розлучаюся» («Всесвіт», №1-2, 2020, с. 112).

Історіям Б. Фінкельштейна властивий гуманізм, подібно до ренесансного гуманізму Дж. Боккаччо. Проте сьогоднішній гуманізм дає підстави вірити в Долю, у визначеність, що вищі сили ніколи не зроблять так, що людина, якій визначено певне життя, загине, не здійснивши потрібної місії. Так відбувається в другій історії «Лист із того світу», у якій ідеться про загадкового спонсора (Рікардо), котрий виявляється рідним братом прадіда Джузеппе (головного героя історії), щоправда, Рікардо у стані афекту убив прадіда Джузеппе. Рікардо тікає до США й до кінця життя надсилає кошти, щоб підтримувати родину брата. Вершинним у плані гуманізму є й третя історія, де порушено трагічні сторінки винищення євреїв нацистами під час Другої світової війни.

Науковці звернули увагу, що «найчастіше серед його персонажів трапляються купці – у 28 новелах» (Шалагінов, с. 162). У «Новому Декамероні…» маємо чимало персонажів, яких можна було б назвати спадкоємцями «купців», про яких пише Дж. Боккаччо, проте герої «Нового Декамерона…» «не прості» бізнесмени: «Люди тут не прості. Проста людина ніколи не буде регулярно і постійно витрачати стільки сил, часу і коштів на можливість займатися тим, що у звичайному житті їй ніякої користі принести не може. До того ж, ще й із ризиком для власних рук, ніг та інших частин тіла» («Всесвіт», №1-2, 2020, с. 109). Нові «купці» ХХІ століття мають інший вияв, як-от герой першої історії, життя якого припадає на зміну світової геополітики: розпад СРСР, інфляцію та гіперінфляцію, які позначаються на особистій траєкторії життя чоловіка, пошуках заробітку, щоб підтримати не лише себе й родину (героєві притаманний вияв гуманізму, етики й відповідальності).

Зрештою, ті, хто розповідають історії під час швейцарського відпочинку, також мають статус своєрідних «купців», які заробили кошти, щось продаючи (ресурси, технології чи знання). Оповідання й новели, з яких створено «Новий Декамерон…», репрезентують такі історичні періоди, у яких показано світові геополітичні зміни: розпад СРСР, Друга світова війна, Перша світова, чума в середньовічній Італії… Йдеться про зображення межових (лімінальних) станів, які мають глобальне значення для людства, проте особливості протікання цих планетарних процесів простежено на долі однієї людини. У такому разі «Новий Декамерон…» є не лише художньою ревізією минулого, а й спробою створення футурології, «футурошоку», перефразовуючи Е. Тоффлера. Йдеться про аналіз минулого задля формування можливої лінії розвитку майбутнього, яке вже, напевно, десь існує, бо в хронотопі «Нового Декамерону…» все, що існує в думці й слові, уже існує. Отже, йдеться про створення реальності в режимі альтернативної історії. Гумор у Б. Фінкельштейна має місце (зокрема і в назвах історій, як-от «Любов онлайн», проте він поступається, на відміну від твору Дж. Боккаччо, центральній стратегії письма: важливо змінити теперішнє, поставити крапку в коронавірусній пандемії.

Як зауважують дослідники, «Боккаччо не придумав майже жодного сюжету збірки. За джерело йому правила книжка анекдотів італійською мовою «Новелліно». Серед персонажів тут знаходимо багато реальних осіб: тут королі сицилійські Фрідріх І, Фрідріх ІІ та Гвільєльмо ІІ, неаполітанські Карл і Роберт Анжуйські, арагонські і сицилійські Педро і Філіппо, Вільгельм ІІ Шотландський, Філіп Кривий Французький та ін.» (Шалагінов, с 162). У «Новому Декамероні…» Б. Фінкельштейна згадано значну кількість історичних (політичних і культурних) діячів (Король Бельгії Леопольд ІІІ, Козімо Медичі, поет Ієхуда ха-Леві і «великий бард» В. Шекспір), які постають частиною загальної макроісторії. Проте не так важливо, чи реальні прототипи персонажів, які розповідають історії в книжці Б. Фінкельштейна, чи це продукт художнього синкретизму реального та вигаданого. Важливо, що ці історії мають потужну здатність сприйматися як вірогідні і їм притаманна візуалізація як риса, що забезпечує співучасть читачів у тому, про що ідеться. Інколи ти реально уявляєш розмови між персонажами, їх внутрішній стан, погляди й внутрішній динамізм.

«Новому Декамерону…» Б. Фінкельштейна властива візуальність: історії могли б бути екранізовані. Їм притаманна динамічність, сюжетна напруга, інтрига «з минулого». Крім того, йдеться про сучасні сюжети, за якими спостерігаєш, як формувався світ у різних куточках планети бодай за останнє сторіччя. Книжка з 10 оповідань містить потужний гуманізм, який засвічує антропологічну цінність: вона передусім про людину, про те, що робить із мешканців планети справді людей (здатність жертвувати собою, перемагати труднощі, підтримувати інших, шукати себе й своє коріння, готовність подивитися в очі власній Долі…). Ці історії транскультурні, бо в них показано, що світ ХХ й ХХІ ст. мінливий і неодновимірний, але лінії його мап проходять там, де пам’ять зберігає спогади про катастрофи й падіння, закарбовані в колективній пам’яті.

Персонажам «Нового Декамерону…» співчуваєш, бо навіть убивство Рікардо власного брата викликає неоднозначні емоції, подібно до історій, які розповідають (й проживають знову) грішники в «Пеклі» Данте Аліг’єрі. У цьому виявляється особливий гуманізм, який вивищує читача над конфліктами побутового характеру, переконуючи, що людина цільна саме в своїй двоїстості на моральну і гріховну природу.

У книжці «Новий Декамерон…» історію людства показано як таку, де здоровий глузд брав гору над деструктивними тенденціями й бажанням знищити одне одного. В цьому й виявляється «метафізичний гуманізм». Людство в різні періоди вдавалося до воєн і знищення представниками одних спільнот інших, проте за найстрашніших трагедій здатність до самозбереження брала гору, як у третьому оповіданні «Голос крові»: «Варто відзначити, що бельгійці у масі своїй не схвалювали расистської політики фашистської Німеччини, підтримували, як могли, єврейське населення, часто брали участь у їх спасінні від знищення. Ні, звичайно, були і місцеві расисти і члени радикальних організацій, але у цьому русі підтримки взяли участь не лише прості громадяни, але й видні політики, ієрархи католицької церкви. Навіть голова окупаційного режиму німецький генерал Александер фон Фалькенгаузен сприяв у визволенні багатьох євреїв від депортації, що допомогло йому одержати помилування після ув’язнення на довгий термін тюремного ув’язнення після війни» («Всесвіт», №1-2, 2020, с. 118).

Загалом від першої історії й до останньої «Новому Декамерону…» властива віра в людину, віра в Провидіння, в те, що світ розгортається в часі за певним планом, який досі людина не може збагнути. Проте цей план є, і він керує розвитком «великої історії», передбачаючи, що часом відбуваються «збої», які є чинником самовдосконалення й розвитку на іншому щаблі технологічного або ж загалом морально-інтелектуального розвитку. Природа в історіях бере гору, навіть якщо мається на увазі й «біологічна природа», яка, проте, стосуються царини несвідомого, «генетичної пам’яті». Герой третьої історії (Отто-Давид) уже в дорослому віці здійснює «археологічне дослідження» власного родоводу й вирушає до Ізраїлю. «Мені було вже 24 роки. За рік я закінчив Університет і повідомив батькам, що їду до Ізраїлю познайомитися із землею, із якої вийшли мої предки» («Всесвіт», №1-2, 2020, с. 119).

«Новий Декамерон…» – подія в світовій літературі, оскільки в ньому акумульовано досвід трагічної пам’яті монолог, що стосується героїв, які з різних частин світу. Волею долі вони сходяться в одному просторі, щоб оприявнити власні ідентичності, які стають «наративними». Проте кожна з них містить свій комплекс тем і проблем, які дають уявлення про історичну динаміку в універсальному вимірі.

На думку дослідників, «основну творчу парадигму Боккаччо ми можемо визначити як переосмислення психологічно-поведінкового стереотипу. <…>. Боккаччо не обов’язково когось висміює; він виражає радість духовного звільнення від старих середньовічних страхів і обмежень» (Шалагінов, с. 163). Проте якщо в «Декамероні» Дж. Боккаччо ідеться про «переосмислення психологічно-поведінкового стереотипу» (за Б. Шалагіновим), то в книжці Б. Фінкельштейна ідеться про репрезентацію тих ситуацій, які так само руйнують «психологічно-поведінковий стереотип» (починаючи від першого героя, який зустрічається з Майєю), щоб вивести людину на усвідомлення всього, що відбувається з людством, під іншим кутом зору.

Нова пандемія – це частина глобальної макрокосмічної програми, яка має реалізувати кардинальну зміну світоглядних матриць, настанов, психологічних стереотипів, щоб людство здійснило, за І. Кантом, «якісний стрибок» у плані морально-інтелектуального розвитку. І в цьому «Новий Декамерон…» має важливе антропологічне значення для сучасної літератури, яка випереджає реальність або ж є іншою реальністю, котра має не меншу достовірність, ніж реальність фізичних взаємодій і хімічних реакцій.

“Українська літературна газета”, ч. 22 (288), 6.11.2020

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я