Так часто буває, що якась подія чи явище можуть підштовхнути до реалізації задуму, який давно визрівав, але через поточні справи та вічні буденні клопоти завжди був не на часі.
Я давно мріяв написати повість про військову дружбу трьох українських юнаків з Івано-Франківщини та Черкащини, які в далекі сімдесяті роки минулого століття за різних умов потрапили на строкову службу в Забайкальський військовий округ на ракетний полігон «Тєлємба». Там хлопців звела й поріднила любов до рідної мови, української пісні та ностальгія за рідним батьківським краєм.
До їхнього кола приєдналися молоді воїни родом із Закарпаття, які були непоганими музикантами і вже мали досвід роботи в музичних колективах. Усе склалося, бо на полігоні вже зберігалися нові музичні інструменти, якими ніхто жодного разу не користувався, а ще були мудрі, добре освічені офіцери, завдяки яким молоді солдати з України отримали свій шанс створити цікавий вокально-інструментальний ансамбль. І цим подарованим шансом вони успішно скористалися.
А загалом на полігоні ніс військову службу та злагоджено працював великий підрозділ військовослужбовців: різних за віком, обов’язками, званнями, посадами, характерами, національністю, ментальністю, культурою та рівнем освіти. Як і в кожному колективі, тут було багато просто хороших виконавців, яких дуже цінували на армійській службі, були й негідники, що робили життя молодих воїнів часто нестерпним, але були й високопорядні, ініціативні люди, завдяки яким, навіть в умовах суворого сибірського клімату, твердої військової дисципліни на такому особливо таємному об’єкті робилося багато добрих справ.
Українців на полігоні було не так багато, може, менше двох десятків, але ми зуміли згуртуватися, щоб захищати й підтримувати своїх, бездоганно нести службу та ініціювати якісь новації, дотримуватися норм моралі, а за потреби — намагалися ставити на місце «землячків», які негідною поведінкою, на нашу зухвалу думку, могли зганьбити честь України.
Напередодні свята Василя 2020 року до мене зателефонували із Сівки Калуської пані Марія Тимчишин та її донька Марія Миколюк і, плачучи, повідомили, що сьогодні я втратив свого вірного армійського побратима, а їхня родина найкращого батька — Василя Семеновича Тимчишина. Він помер у день свого народження, коли зранку ніс святкові гостинці для співробітників… Співчуваючи дружині та рідним мого доброго друга, я гірко пошкодував, що цей твір не почав писати раніше, бо тоді, разом із ним, ми змогли б точніше пригадати напівзабуті факти та імена, що мали б лягти в основу повісті та збагатити цікавими спогадами її зміст. На превеликий жаль, мені зовсім невідома доля та втрачена адреса іншого побратима з нашої трійки — Миколи Никіфорука, уродженця Городенківського району Івано-Франківської області, а назву села я вже забув.
А ще навесні в деяких засобах масової інформації вперше за багато років з’явилося повідомлення, що на військовому полігоні «Тєлємба» було випробувано надсучасні російські ракети. Ого! Виявляється, наш полігон живе і вже навіть погрожує світові! І тоді я, нарешті, наважився сісти за цю давно омріяну роботу. Світова пандемія та карантинні заходи, що не обійшли й Україну, яка шостий рік знемагає під тягарем війни з російськими окупаційними військами та їхніми найманцями, щораз більших суспільних протистоянь, непоборної корупції, соціальної та економічної кризи, ще більше ускладнила ці проблеми, але кожному вивільнила час на творчість чи іншу корисну діяльність.
Працюючи над новою книжкою, я мимоволі заглибився в аналіз причин, які на багато століть заблокували можливості вільного розвитку нашого великого європейського народу, що мав свою героїчну історію, свою княжу, а далі — козацьку державу, свою мову, пісню, культуру, свої національні символи, мав свою гідність і свою духовну еліту… Але все втратив і став щедрим придатком для темної, жорстокої імперії, яка нищила непокірних, масово русифікувала слабших і перетворювала їх на нових бездушних, але вже «ідейних» русифікаторів. Бо їм було зручніше, комфортніше жити в середовищі своїх: сірих, безхребетних, завжди голодних рабів, яким не потрібні жодні ідеали, а лише повна тарілка злиденної їжі від рабовласника…
Тому сьогодні український народ так тяжко спинається на ноги, тому прості люди так часто, інколи навіть щиро, вірять в облудні обіцянки тих, кого давно щедро фінансує країна-агресорка і які неодмінно вкотре одурять наївних. І так буде завжди, допоки ми всі не зрозуміємо, що наші інтереси найповніше можуть бути реалізовані лише через власну — Українську державу! І що її якість, її правда, її сила та репутація у світі залежать насамперед від нас, якщо ми станемо мудрими та зуміємо об’єднатися заради свого майбутнього…
Завжди боляче слухати, коли якийсь категоричний, підігрітий оковитою всезнайко паскудить Україну, вихваляючи «умново і рєшітєльново Путіна», чи заявляє, що «навіть при німцях та послє войни було лучче жіть. А шо нам дала ваша нєзалєжність»?
Українцям сьогодні справді живеться нелегко, але порівнювати наше сучасне життя зі щоденним, багаторічним, смертельним жахом кривавої війни з нацистами, а також із каторжним, безправним повоєнним життям наших батьків, які на своїх плечах, майже безоплатно, піднімали знищену воєнним буревієм економіку, — це нечесно та підло!
Таке порівняння принижує пам’ять полеглих і покалічених усіма війнами героїв, ганьбить світлу пам’ять матерів, які економили на собі, самі жили напівголодним життям, щоб лише не знали голоду діти. Своїми слабкими, виробленими руками вони будували дороги, відновлювали заводи, обробляли поля й вирощували хліб… А ще в зруйнованих школах навчали дітей та лікували покалічених воїнів.
Але добро завжди повертається і перемагає зло!
Тож друга повість цієї книжки «Гіркі колоски переможців» охоплює період початку німецької окупації, тяжких утрат, які відразу зазнала Червона армія через бездарне військово-політичне керівництво держави, відчаю мирних людей, яких кремлівські стратеги залишили без захисту, на поталу нахабним, бездушним нацистам, а потім іще й затаврували як зрадників і прислужників.
Трагічна доля юної Єлі, яка тяжко захворіла та втратила життя, намагаючись уникнути загрози примусового вивезення до Німеччини, була типовою, незагойною раною для багатьох українських родин. А приниження покаліченого війною Йосипа, гідність якого розтоптали за десяток колосків, які знайшла на стерні його малолітня дитина, була невідворотним вироком тоталітарній комуністичній системі.
У третій повісті «Вистояти… здолати… пам’ятати» також змальовано правдиві, підтверджені архівними документами події, пов’язані з визвольною боротьбою проти німецьких окупантів, які відбувалися на Смілянщині в роки війни. У цій боротьбі на своїй батьківській землі загинули молоді, повні сил і любові до життя партизанські розвідники: Євген Таран та зовсім юний Левко Сніховський. Фашисти влаштували хлопцям засідку на околиці села, куди вони вранці вийшли з лісу, і зненацька схопили їх. Патріотів довго мордували на допитах у холодних підвалах будинку гестапо, а потім усіх разом стратили за кілька днів до звільнення Сміли. Молоді герої загинули, а їхні осиротілі родини ще й після війни зазнали багато горя… Але вистояли, перетерпіли, їхні діти зберегли родову гідність і сьогодні користуються повагою друзів та земляків…
Ми мусимо знати правдиву, не підмальовану історію життя наших батьків і дідів, щоб об’єктивно сприймати, розвивати та захищати свою Державу, свої національні цінності, вимітаючи старі, хронічні болячки й недоліки…
Завершує книжку повість «Савур-могила», написана за спогадами реальних героїв про події, коли в боях на Донбасі за Савур-могилу, уже з російськими окупантами, ледь не трагічно зійшлися, але дивом, без утрат, ненадовго розійшлися шляхи двох українських воїнів, родом із Черкащини, — розвідника Івана Журавльова та прикордонника Олександра Журавльова. Згодом контуженому, тяжко пораненому Іванові ще судилося пережити приниження і катування в донецьких підвалах та радість звільнення після обміну військовополоненими, а Олександр, як і обіцяв своїм дітям, таки вирвався з ворожого оточення. Прикордонники в складі Черкаської прикордонної застави, долаючи масовані обстріли та відбиваючи безперервні атаки російських військ і їхніх найманців, із мінімальними втратами повернулася до місця базування.
Обидва українські воїни та земляки з честю і до кінця виконали свій військовий обов’язок! Вони, нарешті, зустрілися у військовому госпіталі, де разом проходили курс лікування, поділилися своїми спогадами про Київський Майдан, про бої на Сході та щиро подружилися. І сьогодні бойові друзі, уже як ветерани, невтомно працюють, активізують ветеранський рух, гуртують навколо себе всіх побратимів і живуть, розв’язуючи нагальні проблеми міської громади в рідному Корсуні-Шевченківському. Вони добре знають високу ціну дружбі, вірності, стійкості й відданості своїй Українській державі та ніколи не схилять своїх гордих голів перед ворожою навалою…
…Тішу себе надією, що ви, шановні читачі, якщо візьмете до рук цю книжку, то вже не залишитесь байдужими до долі її героїв і пережитих ними звичайних життєвих історій та проблем або часом тяжких, навіть нелюдських випробувань, які випали на їхню долю… А також поділитесь своїми спогадами, думками та своїми оцінками з автором.
І будьте щасливими, люди!
Усі охочі можуть придбати цю книжку в автора тел.: (067) 60-43-711
