До 30-річчя НСПУ. Олександр Зайвий: «Той не поет, хто серцем не освітить хоча б шматочок рідної землі…»

0
339

ОЛЕКСАНДР ЗАЙВИЙ
 
Зайвий Олександр Федосійович народився 1 листопада 1935 року в селі Могилеві Царичанського району Дніпропетровської області.

Село – велике, старовинне. За часів Запорозької Січі тут знаходився козацький сторожовий пост проти татар, де за старшого був козак на ім’я Левко. Місцем для варти запорожці обрали високу могилу. Звідти й пішла назва місцевості – «Левка», яка з часом перетворилася у назву села – Могилевка – Могилів.

Степ, ліс, річка, скіфські могили – це рідкісне поєднання природи стало живоплотом, на якому виростав Зайвий-лірик.
У п’ять років він уже знав напам’ять «Конька-Горбунка» і десятки віршів Шевченка. Пам’ять мав унікальну. Особливо на твори, які йому були до душі. Так, він вивчив усю поетичну спадщину Сергія Єсеніна. Досить було назвати одне-два слова з якогось вірша Єсеніна, як він миттєво продовжував декламувати подальші рядки.

Дитинство Сашка – це дитинство дітей воєнного лихоліття. Але воно мало й свою специфіку. За дивну любов до поезії, писання віршів ровесники – п’яти-семилітні хлопчики – прозвали його «Поетом». Так, уже в дитинстві, у нього з’явилося ще одне ім’я – Поет. «Шура-поет», – називали його поміж собою могиляни до останніх Сашкових днів.

Спочатку закінчив початкову школу, потім семикласну. Середню освіту здобував уже дорослим, складаючи іспити екстерном у Верхньодніпровській заочній школі. Знання мав з усіх предметів добрі. Але не обходилось і без курйозів. Коли на екзамені з хімії його запитали, як побудована таблиця Менделєєва, він замислився, а потім відповів: «Розумно».

В середині 60-х років він виліпив із звичайної глини погруддя свого родича і сусіда — діда Юхрема. Скульптура вийшла винятково точною. То ж усе літо приходили у двір до Сашка і його матері односельці, з подивом оглядаючи химерний витвір Сашкових рук, аж доки скульптура не розпалася від сонця і дощів.

Та головною для нього була поезія. Вона привела його спочатку до царичанської районної газети, де були опубліковані перші його вірші, а потім – до Дніпропетровська. Мешкав він у місті довго, але не постійно. З весни до осені побутував у Могилеві.

Наприкінці 60-х років із допомогою друзів Сашко перебрався жити до Києва. Там близько зійшовся з поетами Іваном Хоменком, Василем Діденком, Миколою Вінграновським. Але тут не дали йому можливості видрукувати бодай одну книжечку. І тоді він рішуче кинув Київ. Поїхав, навіть не виписався з гуртожитку, в якому мешкав, та й сам паспорт залишив там.

Він любив Україну. Радо вітав її незалежність. Тільки-но у Дніпропетровську з’явилася «Просвіта» – відразу включився у її діяльність.

Столицею ж для нього став рідний Могилів. Там він безвиїзно прожив останні свої вісім років. Там він прожив і свій останній день 24 січня 1999 року, коли надвечір зненацька не витримала напругу біля самого серця аорта. Там він і похований серед невмирущого пантеону своїх земляків.

Євген Безус
 
Декілька поезій і біографія Олександра Зайвого включені до антології «Літературне Верхньодніпров’я» – (XX ст. – початок XXІ).
 
***
Лірична ніч, і настрій теж ліричний.
Не можу спати в цей неранній час.
Не зрадь мене, мій голос поетичний,
Не скинь мене, мій атомний Пегас.
До зустрічі, товариші піїти!
Світіть, як маяки в імлі.
Той не поет, хто серцем не освітить
Хоча б шматочок рідної землі.
 
***
І знову ми на самоті,
Моя вишнева Україно.
Палають квіти золоті
Ясними лампами під тином,
Сповила всесвіт тишина,
Лиш пісня котиться над полем.
Ти вся, як пісня голосна,
Яку не виспівать ніколи.
Зелена віть, прозора вись,
І широчінь – кінця не видко.
Мов квітка, зникну я колись,
Та тільки зникну я не швидко.
Сховають люди в яворах
Поета під пташиний щебет,
Але й тоді мій вічний прах
Ніхто не одірве від тебе.
 

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я