Володимир Дмитрович Буряк відомий як письменник, журналіст, науковець, лауреат премії ім. Валер’яна Підмогильного, професор кафедри журналістики Дніпропетровського національного університету, директор Інституту журналістики та масової комунікації Запорізького класичного приватного університету.
Насамперед його знали та пам’ятають як надзвичайно сучасну, неупереджену людину, вічного генератора цікавих та захопливих ідей. Недарма ж у спогадах його студентів рефреном лунає: «Ми завжди чекали на пари Володимира Дмитровича, і присутність була стовідсотковою». Це багато про що свідчить. Студентські буремні роки вимагають вирішення купи нагальних справ, тож, щоб їх відкласти, має бути дуже вагома причина. Письменник для кожного знаходив потрібне слово, що мотивувало, і непересічне завдання, тим самим підштовхуючи до роздумів, творчої праці, пошуків натхнення.
Перша наша зустріч трапилася, коли на черговій сесії Малої академії наук я помилково потрапила не на заплановану секцію «Літератури», а на «Журналістику». Володимир Дмитрович не читав лекції, не презентував теоретичний базис. Спокійно і невимушено сів за викладацький стіл і почав практикум. Ми писали коротенькі есе і нариси за дуже обмежений час. Головною умовою були оригінальність та «зерно». Нині такі практикуми називають «мозковими штурмами», а тренерам платять великі гроші. Увесь творчий процес проходив через обговорення, ідеї літали у повітрі, а матеріал для втілення дружньо передавався між учасниками практикуму.
Потім, зустрічаючи інтерв’ю Володимиром Дмитровичем у мережі чи гортаючи його доробки («Молода трава», «Трикнижжя», «Любов завжди», «Голосарій», «UNIVERSUM», «Етнобузок», «Над островами»), я завжди дивувалася та захоплювалася незвичністю, оригінальністю і водночас певною сакральністю його творів. Складається враження, що архетипічна метафорика текстів націлена радше на підсвідоме сприйняття, ніж на звичне усвідомлення. Оці образи колективного свідомого, що передаються на генетичному рівні та інтерпретують етнічний досвід і базові категорії нації, прослідковуються у майже кожному поетичному рядкові, реченні. Та це і не дивно: Володимир Дмитрович обрав цю тему провідною для свого дисертаційного дослідження.
На жаль, величезний шар наукових та художніх творів не оприлюднювався через скромність автора, який не прагнув за життя визнання, а «творив для вічності». Данину поваги перу і генію Володимира Дмитровича будо віддано під час відкриття іменної аудиторії. Її бібліотека дає змогу ознайомитись із роботами журналіста-фольклориста.
У пам’яті колег і студентів від увіковічився життєлюбом та справжнім наставником і товаришем, який завжди підтримував дружні стосунки з молодим поколінням та ніколи не відмовляв у доброму слові.
Юлія Купіч
