Спогади про поета Володимира Сіренка
Я познайомилася з Володимиром Сіренком, коли була ще школяркою. Власне, спочатку це була зустріч із його віршами. Мій дідусь працював на Дніпровському металургійному комбінаті й одного дня приніс із роботи маленьку книжечку з чорно-білою обкладинкою – збірочку «Голгофа»… І я закохалася. У силу слова, у силу духу тієї людини, що це слово відпустила у світ.
А за кілька років, уже ставши студенткою, мені пощастило вступити до літературного клубу «VivArt» та познайомитися з письменницею Марією Дружко. Вона стала моїм поводирем у світ професійної літератури. Саме завдяки пані Марії я отримала можливість побачити поета Сіренка особисто. Володимир Іванович любив молодь, бачив за роботою із новим поколінням майбутнє і щедро ділився із нами, юнками, своїм величезним досвідом.
Мені було вісімнадцять, і я закохалася в поета вдруге, тепер уже в цю сильну, вільну людину, справжнього патріота до останнього подиху. Я, вихована у сім’ї, де національна свідомість не була порожнім словом, дивилася на дисидента-Сіренка, як на справжнього велета. Ми зустрічалися на творчих заходах та мітингах, і я із задоволенням слухала його історії, бо це було живе, те, чого не отримаєш із підручників з історії. Вірю, що ті слова, які він говорив, штовхнули мене до волонтерської діяльності у 2014 році.
Але, звичайно, не тільки це приваблювало у Володимирі Сіренкові. Імпозантний, харизматичний чоловік із прекрасним почуттям гумору просто не міг не привертати до себе увагу – у будь-якому віці. Пам’ятаю, якось ми, юнки з літературного клубу, попросили Володимира Івановича зробити фото, а він усе вагався, мовляв, матиме вигляд старого серед дівчат. До останнього подиху поет цінував жіночу красу – це була та риса, без якої його портрет був би не повним.
Захоплювала і його самоіронія. Поет умів сказати щось важливе у невеличкому, стислому вірші, і зробити це з таким чудовим гумором, що його рядки одразу запам’ятовувалися. Його збірка «Куценики» – досі моя настільна книжечка, із якої я знаю багато віршів.
Власне, тому природно, що, коли Володимира Івановича не стало, мені хотілося увічнити пам’ять про нього. За моєю ініціативою до Кам’янського завітав мистецький проєкт «Слово на стіні» із його координаторкою Анастасією Тепляковою, і ми створили стіну пам’яті – графіті в центрі міста з портретом Володимира Івановича та рядками з його вірша:
Як застигнуть і серце, і жилка тремтлива на скроні,
Україно, тоді наді мною за рідним селом,
у таврійських степах посади запромінений сонях,
щоб він завжди, як я, повертався до тебе чолом.
Бо поет живе, допоки живе його слово, а людина – поки ми її пам’ятаємо.
Євгенія Яворська, м. Камʼянське
Прокоментуєте?
