НОТАТКИ НЕБАЙДУЖОГО
Петро Червяк
(Продовження. Початок – див. розділ «Статті» за 17.10.2020)
Кілька зауважень про роль Церкви в державницьких змаганнях українського народу. За гетьмана Богдана Хмельницького низове духовенство заангажувалося масово в боротьбу проти католицької Польщі, але православна ієрархія стояла осторонь від державницьких змагань Хмельницького. Коли треба було боротися проти царя за українську державу, Церква була пасивна. «Катастрофа 1708–1709 років була переломом, коли українське духовенство (особливо вище) рішуче розриває з поважними традицями національної Церкви і стає послужною службою царського правительства» (М. Грушевський). Світлий виняток становить найближчий порадник гетьмана Петра Дорошенка, київський митрополит Йосип Тукальський-Нелюбович, який відстоював незалежність української церкви від зазіхань московського патріархату та виступав за її канонічне підпорядкування Константинопольському патріархату. Загибель у 1675 році останнього київського митрополита, затвердженого Вселенським патріархом, Йосипа Тукальського-Нелюбовича дозволило Московії поглинути українську православну церкву. За даними Костянтина Харламповича, в єпархіях Московської Русі до 1770 р. налічувалось 107 митрополитів, архієпископів та єпископів українського походження. Професор Казанського університету Костянтин Харлампович зазначав «…Кількість малоросів, що зайняли вчительські посади в московській духовній академії в 1721–1762 рр., доходить до 50-ти, а в ході всього досліджуваного періоду – до 95-ти. Упродовж цього періоду ми знаємо не більше 3-ти великоросів (а Смирнов називає 10–12 осіб). Уже ця обставина показує, в чиїх руках було керівництво навчальними справами. Це стане ще яснішим, коли познайомимося зі списками начальників академії – ректорів і префектів. У до синодальному періоді (до 1721 р.) цієї посади досягнув лиш один великорос, Роговський. Потім у ряді префектів бачимо двох великоросів, у списку ректорів також двох, – на всіх 29 префектів і ректорів за час 1721–1762 рр.». А Михайло Драгоманов зазначав, що всі вони за наказом царя проклинали щорічно гетьмана Мазепу.
Упродовж віків російська імперія манила талановитих освічених українських людей, міграція яких у Московію розпочалася в середині XVII ст. й особливого розмаху набула у другій половині XVII ст. Одних приманював блиск імперії та шанси участі у владі; інших просто витягав спрут російського централізму. І йшли на службу імперії сотні тисяч учених, письменників, митців, церковних діячів, військових, державних адміністраторів. Не буде перебільшенням, що створення основ російської культури та науки відбувалося під впливом, в окремих напрямах визначальним, українців. Так витворення російської літературної мови йшло під безпосереднім впливом староукраїнської («руської») мови, що визнавали такі серйозні російські вчені, як Шахматов, Срезневський, Буслаєв та ін. Мистецтво хорового співу прийшло до них з Києва (і Ведель та Бортнянський – спудеї Києво-Могилянської академії), і перші сади навчили московітів садити українці, і першу перекладену з давньоєврейської на «руську мову» Біблію завезли українці, і хреститися трьома пальцями все ті ж «малороси», і математики Ломоносов навчався за «Арифметикою» українця Магницького, і перші кроки російської «мирської» літератури, драми, театру робилися «зайдами» українцями (Феофан Прокопович), і світський живопис, і тонічний спосіб віршування в Москві запровадили українці (Боровиковський, Левицький), і перші школи виникли в поселеннях українців, і сприяли формуванню нового художнього стилю бароко. То вже потім, після реформ Петра I, до справи витворення російської культури доклали рук західноєвропейці, поляки, євреї та ін. Але ще й потім були М. Гоголь, і П. Чайковський, і. І. Репін, і І. Козловський.
Слово дослідникам
Російський етнограф та історик Петро Безсонов писав (1871): «Кожен знає, які були вони (малоросійські та білоруські впливи) великі, сильні й дійові, напр., для Великоросії, а особливо для Москви. Прибульці зайняли тут найвизначніші і найвпливовіші місця від ієрархів до консисторських правлінь ними заснованих, від духівників царської родини до монастирських настоятелів, ректорів, префектів та вчителів ними проектованих шкіл, до кабінетних учених і друкарських експертів, адміністраторів, дяків і секретарів. Майже все піддалось їх реформі, їх непереможному впливові: богословська наука, виправлення священних і богослужебних текстів, друкарство, справи розколу, церковна адміністрація, храмовий, хоровий і домашній спів, ноти, зовнішній вигляд архієрейських домів, стиль їх життя, екіпажі, одяг служби, напр., дяків, вигляд і стан шкіл, методи й предмети, навчання, уклад бібліотек, правопис, вимова усна й читана (церковне м’яке г замість твердого), громадські забави й видовища».
Російський історик, член Імператорської Академії наук Петро Пекарський зазначав: «В історії російської освіти XVII та XVIII століть особливо дві події привертають до себе увагу дослідника – це створення Петром Могилою академії в Києві й турботи Петра Великого за поширення освіти в Росії. Обидві ці події – одна з початку XVII-го, друга з перших років XVIII-го сторіччя – мали такий величезний вплив на майбутній розвиток російської освіченості, що в них є зародок і початок усього, що творилось у нашій історії наук і літератури; і тут маємо шукати розгадку того, що існувало і втримувалося в нас довгий час пізніше. …За Петра російська освіта складалася з двох стихій: з київської ученості, перенесеної з Польщі, та європейське освічення, перебраного з Голландії, Німеччини, частково з Англії, Франції і навіть з Італії. Київська ученість мала перевагу, бо за нею було право давності».
Літературознавець та етнограф, член Імператорської Академії наук, почесний член Наукового товариства імені Шевченка Олександр Пипін писав (1907–1911): «…У половині XVII-го віку врешті зрозуміли, що для книжної справи потрібно справжніх учених людей, в себе таких людей не було, їх почали викликати з Києва. …Західноруські (українські – Авт.) письменники брались за праці, про які в Москві не думали й для яких московські книжники були просто не спроможні. До таких належали праці з граматики слов’янської мови…, словники…, перший виклад катехізису, історичні твори, церковні повчання, врешті багата література полемічна, що стояла на рівні тієї літератури, яка з боку єзуїтів була скерована проти православ’я».
Професор Казанського університету Олександр Архангельський зазначав: «Південнозахідна (київська) література, що створилася в кінці XVII-го і на початку XVIII-го сторіччя, стояла незрівнянно вище московського письменства. «Схоластика», яка була в основах західно руської вченості, – все-таки містила в собі зародки знання, тих чи тих наукових пізнань; і не лише служила як гімнастика розуму, але й давала йому певний корм, значно розширювала розумові горизонти. Крім того, тут, в південно-західній Русі, не було тієї нетерпимості, яка так швидко і так різко почала давати себе взнаки в московському середовищі… «Схоластика» вносила цілковито новий лад у мислення, який унеможливлював і спрощував зближення з європейськими почуттями. З цього погляду молода західно руська література… набуває особливого значення й важливості в загальному ході російської літератури й освіти – вона виконала велику культурну службу для московської, північно-східної Русі… західно руська література була в кінці XVII-го століття тим живим кільцем, що пов’язувала далеку Московію з Заходом».
Професор Гейдельберзького університету, славіст Дмитро Чижевський писав: «Вплив української літератури на російську XVII-го сторіччя величезний та дуже значний ще у XVIII-му. Ми вже згадували неодного українця (напр., проповідники), що працював у Росії. Та через українське посередництво проходили часто в Росію і твори західної та польської літератури, напр., повісті (щоправда, якраз в повісті росіяни в часи барокко дали дещо своєрідне). Але українці принесли до Росії взагалі вперше певні літературні ґатунки, напр., вірші і драму, представник київської школи (білорус) Симеон Полоцький оживив зовсім уже завмерлу російську проповідь – та його наступники були здебільшого українці. Дуже визначна була роль українців у російській науковій літературі, хоч твори (богословські) українців і зустрічалися не раз із заборонами та переслідуваннями. Цікаво, що навіть богословська література «старовірів» складається великою мірою з українських творів. В цілому російська література XVII-го віку виглядає в певний час на якийсь «філіал» української літератури. Дуже великий, хоч менш помітний, вплив українців на російську літературу XVIII-го сторіччя: один з її основоположників А. Кантемір – у традиції українського силабічного віршу; вплив українського віршу сильний (тим більше, що «вірш» живе в Москві ще досить довго паралельно з новими тонічними «стихами»). Кількість перекладачів-українців (серед них Гр. Полетика) велика, велика й кількість наукових письменників-українців, що вироблюють чималою мірою російську термінологію. Українські поети, що пишуть по-російські, запроваджують до російської літератури почасти в нових формах традиційні мотиви української лірики. Українець, де в чому споріднений зі своїм земляком Сковородою, Семен Гамалія грає основну роль в розвитку російської містики XVIII-го стор. Ще більший вплив ортодоксального Паїсія Величковського».
Природно виникає питання – на яких узбіччях історичного розвитку була б Росія без українців, і на якій вершині перебувала б Україна, коли б не мала такого агресивного сусіда, який упродовж віків висмоктував з неї та живився українською життєздатністю? Ми не повинні впадати в шовінізм з українського боку, але необхідно пам’ятати про український внесок до культурного доробку Росії: «До нас в науку! Ми навчим почому хліб і сіль почім. На те й письменні ми, читаєм Божії глаголи!».
Український та російський етнопсихологічні типи різні, українці та росіяни – два окремі народи. Українці мають витворений упродовж століть свій власний уклад та форму життя, свій набір цінностей, систему загальних заборон, схожість духовного світу, усвідомлення себе в єдності з природою, неконфліктні відношення з довкіллям, їхні предки мали властиві риси характеру, що відрізняли від інших етносів, насамперед від росіян. Слово свідкам:
«Поляни своїх батьків обичаї мають, тихі й покірні, і стидливість до снох своїх, і до сестер, і до матерів своїх. І снохи до свекрів і діверів своїх велику стидливість виявляють. І шлюбні обичаї мають: не ходить жених по невісту, а приводить її ввечері, а наступного дня приносять, що з нею дадуть… А радимичі і в’ятичі один обичай мали: жили в лісі, як всякий звір, їли все нечисте, і соромослів’я в них при батьках, і при снохах. І шлюбу у них не бувало, а ігрища між селами. І сходилися на ігрища, на танцювання, і на всі бісівські пісні і тут умикали собі жінок. А коли хто помирає, творили над ними тризну, опісля робили вогнище і клали на вогнище померлого (в колоді) – і спалювали. Потім збирали кості, вкладали в невеликий сосуд і виставляли на стовпі на путях…» (Нестор Літописець).
«Несамовитий» Віссаріон Белінський, який відзначався своїм відвертим шовінізмом, полемізуючи про походження «Слова о полку Ігоревім», зазначав: «…Найбільше промовляє на користь південноруського (тобто українського – Авт.) походження «Слова» зображений у ньому побут народу. Відчувається щось благородне і людське у взаємних стосунках діючих осіб цієї поеми… Усе це, повторюємо, відбувається в родинному житті, де взаємини чоловіка і жінки ґрунтуються на любові, де жінка користується повнотою своїх прав. І все це діаметрально протилежне Північній Русі, де сімейні стосунки дикі й грубі, а жінка – вид домашньої скотини, і де любов при шлюбі – поняття цілком стороннє. Порівняйте життя малоросійських селян із життям російських селян, купців, міщан… і ви переконаєтесь у справедливості нашого висновку».
«…По всій козацькій землі ми помітили прегарну рису, що нас дуже дивувала: вони… вміють читати та знають порядок богослужби й церковний спів. Крім того, священики вчать сиріт та не дозволяють, щоб вони тинялися неуками по вулицях» (Ватиканський посланник Павло Алепський, 1654).
«Українці стародавній народ, а мова їхня багатша і всеосяжніша, ніж перська, китайська, монгольська і всілякі інші. …Хоч і соромно писати безглузді слова, але мандрівникові це конче потрібно. Треба навіть знати, як вони лаються… Наприклад: щезни, свиня, собака, чорт, дідько. Це завзятий, стійкий і сердитий народ» (Турецький мандрівник і поліглот Ельвія Челебі, 1657).
«Українці розмірно побожні, відверті, приступні для кожного та замилувані в музиці й співі. Люблять чистоту й тому найбідніша українська хата куди привітніша, ніж найбагатший двір на Московщині» (Готліб Гмелін XVII ст.).
«Українці є противенством москалів. Українець є вдумливий, запальний, радо згадує минуле свого народу й упоюється спогадами про героїчні подвиги своїх предків. Коли його запитати хто він, то він відповість з радісною гордістю: я козак. Українці – це поетичний, багатий фантазією народ, й тому легко собі уявити, яка сила народних пісень, казок і переказів у них збереглася. Вони мають великий талант до мистецтва, а до співу – дзвінкий голос, чутливе вухо й пам’ять. Гостинність, чистота й дбайливість в утримуванні всього в порядку відрізняє їх від безалаберності москалів. Непомірно більше, аніж у москалів, розвинуте в українців і естетичне почування. Вони мають також талант до малювання. У цілій низці і поменших рис характеру, помічається, що в українців куди більше сенсу до краси, аніж у москалів» (Барон Гакстгаузен, XVIII ст.).
«Ми бачимо, як ще в своєму дитинстві великоруська стихія… показувала тенденцію до приєднання, підкорення і поглинання самобутності частин. У релігійно-розумовій сфері відбилось те саме. Витворились нетерпимість до чужих вір, зневага до інших народів, зверхня думка про себе… Латинська і лютеранська, вірменська і всяка інша віра, ледь чимось відмінна від православної, вважалась у великоросів проклятою. Російські московці вважали себе єдиним богообраним народом…
У південно руському племені цього не було. Здавна Київ, потім Володимир-Волинський, були збірним пунктом місцеперебування іноземців різних вір і племен. Південноруси з незапам’ятних часів звикли чути у себе чужу мову і не сахатися від людей з іншим виглядом і з іншими нахилами. Цей рух терпимості, відсутність національної бундючності, зарозумілості перейшов у характер козацтва і залишився в народі до цього часу… Ні католицький костел, ні єврейська синагога не здаються йому (українцеві) поганими місцями; він не погребує їсти й пити, увійти в дружбу не лише з католиком чи протестантом, але й з євреєм і з татарином» (Костомаров Н. И. Две русских народности / Основа. Спб., 1861).
«Оповідання українського літописця різниться від новгородської хроніки багатством подробиць, мальовничості стилю, своєю жвавістю, своїм, можна сказати, художнім характером. Волинській хроніці властива, зокрема, поетична форма. Неможливо не побачити тут впливу південної природи, характеру південного народу. Якщо йдеться про повість суздальського літописця, то ця повість суха, і цей недолік не покривається навіть силою новгородської народної мови: вона багатослівна і не має того художнього характеру, що притаманний південній літературі» (В. Соловьев. История России, т. 3.).
«У жодній країні дерево народної поезії не видало таких великих плодів, ніде дух народу не виявився в піснях так живо і правдиво, як серед українців. Який захопливий подих тут, які глибокі, людяні почування в піснях, що їх співає козак на чужині! Яка ніжність у парі з мужньою силою пронизує його любовні пісні… Справді, народ, що міг співати такі пісні й милуватися ними, не міг стояти на низькому рівні освіти. Цікаво, що українська народна поезія дуже подібна іноді своєю формою до поезії найбільш освічених народів Європи» (Німецький професор Ф. Боденштедт, 1845).
«У великоруських піснях є туга, роздуми, але немає майже цієї замріяності, яка так поетично полонить нас у південноруських піснях, переносить душу в сферу уяви й зігріває серце неземним, незвіданим теплом. Участь природи слабка у великоруських піснях… Південно руська поезія невіддільна від природи» (Проф. М. Костомаров, 1861).
Знавець російського менталітету, відомий російський письменник Максим Горький писав: «Мені здається, що найяскравішою рисою російської національної вдачі є саме жорстокість, як гумор англійський. Найяскравішою рисою російської жорстокості є її диявольська вигадливість, я сказав би естетична вишуканість. Говорю тут не про жорстокість, яка виявляється інколи, як вибух хворої або зіпсованої людини… Тут говорю про масову психологію, про народну душу, про масову жорстокість».
«Український характер описується соціотипом «етико-інтуїтивний інтраверт», а російський – «інтуїтивно-етичний інстраверт». Вони належать до протилежних квадр (тобто, до таких, де системи цінностей не перетинаються)… Найрозвиненішими функціями української душі є т. зв. «етика відносин» («програмна» функція) та «інтуїція здібностей» («творча» функція)… Російська психіка краще знається на аспектах, пов’язаних з т. зв. «білою інтуїцією» та «Етикою драматичних емоцій». (І. Каганець, соціонік і етнопсихолог, 1993).
Можна стверджувати, що українці системно адаптивні, вони не адаптуються під себе, а адаптуються самі. В Україні спостерігалась та й спостерігається схильність певних прошарків населення до культурної, соціальної та етнічної асиміляції з іншими народами. Осередками змосковщення, полонізації населення України були переважно великі міста на її території.
(Далі буде)
Продовження в наступному числі.
“Українська літературна газета”, ч. 21 (287), 23.10.2020
