Дрогобиччанка Віра Котович – науковиця, доктор філологічних наук, авторка трьох збірок поезії поетесою себе не вважає, а – лише авторкою віршів. Правильно це чи ні, – питання філософське. Але, мабуть, головнішим є не так те, що думає про себе літератор, як те, що він сотворив і думка фахівців про його творчість. Тож приємно відзначити факт: старт до вступу в письменницьку спільноту Віри Котович розпочинається з підтримки класиків.
Зі словом про поетичний світ Віри Котович, творчий вечір якої відбувся у Львівській письменницькій організації, виступили відомі світочі літератури – автор книг з літературознавства та краєзнавства, народний депутат кількох скликань Михайло Косів, письменник та літературний критик, професор Микола Зимомря.
У власній творчості поетеса відстоює думку, що життя людини має одне крило, але якщо вона хоче злетіти в піднебесся, їй потрібне і – друге. А таке крило їй може подарувати лише любов. Це відбилося в одній із її збірок – «Крила великих” (Душа озвалась на чужу печаль), у якій письменниця пропонує читачеві мистецькі інтерпретації світу почувань відомих особистостей, зокрема Григорія Сковороди, Євгена Гребінки, Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Олени Пчілки, Марії Заньковецької, Наталії Кобринської, Івана Франка та тих, хто був їхнім другим крилом, хто і як допомагав їм летіти.
Ось 21-річна Ольга Хоружинська, уродженка села Борки на Харківщині, випускниця Інституту шляхетних дівчат та Вищих жіночих курсів, яка знайомиться з 29-літнім Іваном Франком взимку в Києві. А восени того ж року Франко написав Ользі листа, у якому запропонував їй вийти за нього заміж.
Через вісім днів у листі-відповіді Ольга погоджується. Шлюб відбувся у травні. А за народним повір’ям, «Травневі весілля не бувають щасливими”. А ще – дві пари білих коней, які мали везти до шлюбу, але залишилися в мріях…
Ольга народила четверо дітей, згодом її здолала душевна хвороба. Тож на похорон чоловіка, який помер, прийти не змогла, бо була у шпиталі…
Драму цього подружжя Віра Котович проімпретувала так:
– Білі коні… білі квіти…
Як Вас, пане, полюбити?
Як Вам, пане, прихилити
Небо зоряне до ніг?
Білі руки, білі мрії,
Сподівання і надії,
Білі вірші, квіти білі.
Притулилась – сніг.
Було слізно, було сніжно,
Було щемно, було ніжно,
Було добре, було страшно,
Падав-падав дощ.
– Як Вас, пані, полюбити,
Як Вам небо прихилити,
Коли в серці стільки болю,
Коли в серці дрож.
Листя падало і в’яло,
Листя зболено лягало,
Листя душу виливало у рядки.
Бій, вогонь, борня, горіння,
Перемоги й потрясіння,
Як нелегко, як непросто –
Поруч йти.
– Я нарешті, Боже, вільна!
Боже, я нарешті вільна!
І мені сьогодні, Йванку, тридцять шість.
Подивися в мої очі,
В мої очі серед ночі,
Хто ж за біль цей перед Богом відповість?
Як нам, пане, далі жити,
Як Вас, пане, долюбити,
Якщо коні крешуть Львовом сірий брук?
– Як Вас, пані, захистити,
Як від лиха заслонити,
Воскресити білу ніжність Ваших рук?
– Як Вас, пані?
– Як Вас, пане?
Білі вірші…
Білі рани…
Від тієї, від далекої весни…
– Мені снилась Криворівня…
– Мені снився мені рівня…
На подушці спільній снились різні сни…
Враженнями про творчість Віри Котович поділилися модератор вечора і очільник письменницької громади Олесь Дяк, драматургиня Надія Ковалик, колеги по перу Марія Людкевич, Петро Шкраб’юк. Підтримав авторку на вступ до Спілки письменників есеїст, Народний артист України, заньківчанин Святослав Максимчук.
Правління зійшлося на думці, що презентантці саме готувати документи на спілчанське членство.
Леся Бернакевич, Львівська обласна організація НСПУ
