Асоціація українських письменників висунула книгу Костянтина Родика «Сізіф ХХ. Книжка vs. політика» (К.: Балтія-Друк) на здобуття Національної премії імені Тараса Шевченка у номінації «Публіцистика, журналістика». Він — багаторічний автор «України молодої», редактор щотижневої сторінки «Книжка року».
Про це повідомляє umoloda.kiev.ua.
Порівнювати цю книжку в нашому книжковому морі, вважай, немає з чим. Аналітична історія сучасного українського книгарства досі не написана.
«Сізіф ХХ» — це низка есеїв про ключові моменти становлення новітнього вітчизняного літературно-видавничого процесу.
Коли і як українська книжкова самодіяльність перетворилася на бізнес? Хто і в який спосіб здав наш книжковий ринок Росії 1995-го?
Як починалася інформаційна війна проти України? Через що новонароджений видавничий монополізм зайшов у гострий конфлікт із літературною критикою? В яку трубу вилітають бюджетні гроші «на підтримку» книговидання?
Це — розповідь про людей, які прищепили вітчизняній книжці світові стандарти, і про тих, хто «здавав» її корупціонерам та окупантам.
Мемуарна аналітика про сучасний стан цього процесу здобутків і втрат. Це, врешті-решт, — професійна оцінка двадцятилітньої війни української держави проти вітчизняної книжки.
Але це не ті спогади, коли головним є «згадати все». Мета автора складніша — зрозуміти все (чи принаймні багато чого).
Та й мемуар не так від очевидця, як від учасника з першої лави: Костянтин Родик понад тридцять років не так спостерігає за книжковим ринком, як втручається в його перебіг — критиком (його статті добре відомі читачам «України молодої»), менеджером, аналітиком.
Звісно, спогади про постання сучасного українського книжкового ринку подано через призму Всеукраїнського рейтингу «Книжка року». Проєкт задуманий 1999-го — як такий собі пристрій для пришвидшення роботи ринку в оптимальному режимі.
Щось на кшталт мобільного додатку, який створює зручності для всіх — для користувачів-читачів і для надавачів послуг, видавців та книгопродавців. «Книжка року» — сплав світового «преміального» досвіду і соціологічних практик вивчення читацької спільноти.
Та в Україні західні зразки приживаються повільно. Не дивно, що вітчизняне книгарство як бізнес — «наймолодше» в Європі. Звідси — наші успіхи і падіння, успіхи і падіння… Звідси — Сізіф у назві.
Оцінюючи масштаб зробленого Костянтином Родиком, Юрій Макаров пише: «За 20 років можна було вже звикнути до того, що, припустимо, у французів є Гонкурівська премія, в американців є Пулітцерівська премія, а от у нас є «Книжка року» (Український BEST. — К.: Майстер Книг, 2021).
А далі шанований культуролог називає низку проявів української «інфраструктурної глухоти», які зумовлюють пробуксовування у нас навіть нобелівських новин. К. Родик у «Сізіфі ХХ» спеціально зосереджується на вивченні причин цієї аномалії.
Варта уваги структура книжки «Сізіф ХХ». Кожний хронологічний розділ завершується літературознавчою аналітикою якоїсь тогочасної книжки, котра, на думку автора, і досі є недопрочитаною (влучно обрано назву цієї наскрізної рубрики — «Без терміну придатности»).
Тут, зокрема, ідеться і про багатьох Шевченківських лавреатів. Про «Щоденний жезл» Євгена Пашковського — цей роман К. Родик уважає за найбільш адекватний для змагання за Нобелівку.
Про «Діву Обиду» Ігоря Римарука, яка змінила парадигму сучасної поезії. Про «Солодку Дарусю» Марії Матіос — роман, що усталив новий перспективний напрям, неотрадиціоналізм.
Є тут і про зігнорований вплив на масову свідомість проривних студій Станіслава Кульчицького, Джеймса Мейса, Ніли Зборовської. Взагалі Родик-критик розглядає книжку як певний портал можливостей — слово-візію, яке треба почути-розшифрувати. Байдуже, чи це художня проза, чи нонфікшн.
«Сізіф ХХ» — аналітика високого рівня. Тобто така, що завжди виходить на прогностику. Спонукає до дій. Історія українського новітнього книговидання в есеях, які пропонують варіанти виходів, зокрема і з традиційного колообігу корупції. Дорожня карта читача, критика, культуролога. Навіґатор видавничої якости. «Сізіф ХХ» — гімн культурі Книги.
І, до речі (коли вже йдеться про номінацію «Публіцистика, журналістика»), ніяк обійти фотороботи К. Родика, котрими супроводжена книжка «Сізіф ХХ»: світлини широковідомих постатей із несподіваним трактуванням цих особистостей.
Сам автор називає це «репортажною портретистикою». Насправді — це подовження його ексклюзивної аналітики візуальними засобами. Виставки цих портретів-інтерпретацій експонувалися у Києві (тричі), Львові та Дніпрі.
Отже, «Сізіф ХХ» безумовно варто прочитати. Бо це, як мінімум, спонукає краще зрозуміти те, що відбувалося з українською книгою впродовж минулих десятиліть і відбувається зараз.
А можливо, і змусить ще раз, уже по-новому, перечитати хоча б деякі згадані в цій книзі знакові тексти, які в сукупності творять явище нової української літератури.
Максим СТРІХА
Прокоментуєте?
