Ганна Світлична: «Суть не в словах. Суть – у дiлах твоїх…»

0
3157

Ганна Павлівна Світлична народилася 20 квітня 1939 року в м. Павлоград на Дніпропетровщині в сім’ї службовця.

Із семи років була прикута до ліжка тяжкою недугою, освіту здобувала самотужки. Рано почала писати, поезія була єдиною її розрадою. У 1961 вийшла перша її книжка поезій «Стежки неходжені весняні», численні рецензії і відгуки засвідчили: з’явився поет. Наступного року Ганну Світличну прийняли до Національної спілки письменників України.

Її книжки виходили одна за одною: «Золоте перевесло» (1963), «Сонячні причали» (1966), «Дозрівання» (1969), «Кольори» (1970), «Доброго ранку» (1972) – для дітей, «Літозбір» (1973) – вибране, «Кордони серця» (1974), «Сьогодні і завтра» (1978), «Зором серця» (1980), «Свято калини» (1988) – вибране. За книгу «Літозбір» (1973) вона була вшанована республіканською літературною премією імені Миколи Островського. Цю збірку пізніше перевидали в російському перекладі.

16 книжок віршів, численні публікації у збірниках, журналах «Вітчизна», «Дніпро», «Прапор», республіканських і місцевих газетах – ось творча спадщина поетеси.

Її біографія – у її віршах. У них перелились думки, почуття, переживання, у них втілилась душа слабкої фізично, але сильної духом жінки.

Український письменник Валентин Чемерис так згадував про Ганну Павлівну: 
«П’ятдесят років вона пролежала прикутою до ліжка – без надії і сподівань. Зовні завжди рівна, витримана, привітна, а що в неї було на душі – то вже її таємниця. Бувало, ідемо до неї – осінь, занудлива мжичка, світ сірий, одноманітний, на службі непереливки, – а приходиш до неї, сядеш біля ліжка і починаєш удавати бадьорість, аби її не засмутити. А вийдеш і справді збадьореним – Ганнуся своїм оптимізмом будь-кому могла настрій вирівняти». Коли він спитав, що її покликало до поезії, Ганна Світлична відповіла: «Роздум. Мої щоденні й щонічні роздуми, як мені далі жити на спині в нерухомому, немічному стані. Хотіла бути корисною людям. Наївна віра в мені була, що все це комусь потрібно. Надто великого значення надавала своїй поезії. Тепер оцінюю її скромно. Але саме поезія мене рятує. Якось я підслухала розмову лікарів: вони дивувались, що я все живу. За медициною я не могла так довго жити — хіба що якийсь десяток років. А я жила, наперекір усьому… і десять, і двадцять, і тридцять, і сорок… І сьогодні ще, бачите, живу. І завтра збираюсь жити. А тримала й тримає мене в цьому світі лише поезія – подруга моя, сестра, мати, спасителька моя у царстві людей. Без неї зачахну, як рослина без води. Та ще тримає мене віра в людей, у добрий світ».
 
Ганна Світлична померла вранці 11 листопада 1995 року на 56-му році життя. У Павлограді в будинку, де жила Ганна Світлична, відкрито музей.
 
ВIД ЯСНИХ ЗIР. І ТИХИХ ВОД…
 
Таким почався мiй народ.  
Таким продовжується нинi.  
Мiж молодих його зiниць  
Думки для будучностi скpeслі,  
Уже розгадки таємниць  
В його синiв благає Bcecвiт.  
Отож i я, сурмиста вiть,  
Що лiто голосом узорить,  
3велю зi мною говорить,  
Як велет з велетом говорить.  
Бо я й сама помiж турбот,  
Помiж тривог i озарiння  
Iду вiд зiр, вiд тихих вод  
І благородного корiння.
 
БАТЬКІВЩИНІ
 
Її iмення не промовлю всує,
Душi не страчу в молитвах пустих,  
Бо вмить збагну – не першою збагну я:  
Суть не в словах. Суть – у дiлах твоїх.  
Ну а дiла – вони все тi ж одвiку:
Ростить свiй сад вiд урвища на крок,
І недоспать ночей своїх без лiку,
І в нiч якусь посивiть вiд думок.
Чи прийметься? На схрещеннi циклонiв,
На вогнянiм перетинку епох
Чи пустить кopiнь у ґрунти солонi,
Чи зацвіте? Мiж приморозкiв двох…
Це є любов. Промовлю: «Батькiвщина»,
І озовуться в серцi солов’ї.
3 її лиця зiтри гiрку пилину,
Лиш потiм оспiвай красу її.
І хто обiйме, хто тебе пригорне
Так, як її осяяне крило?
Хай кусень хліба був у неї й чорним –
На ньому стільки геніїв зросло.
 
***
І ось межа — я зупинюсь на ній.
Ось аркуш — я на нім поставлю крапку.
А те, що сталось, сталося не раптом…
Так довго йшла в пустелі я оцій!
В мені росла утома спроквола,
Свинцем важучим наливала душу.
Собі я говорила вкотре:
«Мушу!» — 
Ось і дійшла. І ось-таки дійшла. 
Десь чути близько тихий плеск води. 
А хтось проціджує із усміхом зневаги:
«Дійти ріки й загинути від спраги — 
Вона була вигадниця завжди…».
 
* * *
Через луки й урвища, через переліг, 
Ех, пущу я коника —
свій зухвалий сміх, 
Золотая гривонька
аж на небокрай. 
Погуляй, мій конику, вволю погуляй! 
Скинуться від тупоту
десь в дуплі сичі. 
Ти іди, мій конику, лихо потопчи, 
Щоб аж розсміялася
весело біда.
Погуляй, мій конику,
сонячна вузда. 
Хто б і посміявся ще нині веселіш? 
Що ж це ти, мій конику, ти чого стоїш? 
По остюччі днів моїх мчав оце б
навскач. 
Конику, та годі вже. Сміху мій,
не плач!

Джерело: uk.wikipedia.org.
 
 
 
 
 

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я