Ганна Павлівна Світлична народилася 20 квітня 1939 року в м. Павлоград на Дніпропетровщині в сім’ї службовця.
Із семи років була прикута до ліжка тяжкою недугою, освіту здобувала самотужки. Рано почала писати, поезія була єдиною її розрадою. У 1961 вийшла перша її книжка поезій «Стежки неходжені весняні», численні рецензії і відгуки засвідчили: з’явився поет. Наступного року Ганну Світличну прийняли до Національної спілки письменників України.
Її книжки виходили одна за одною: «Золоте перевесло» (1963), «Сонячні причали» (1966), «Дозрівання» (1969), «Кольори» (1970), «Доброго ранку» (1972) – для дітей, «Літозбір» (1973) – вибране, «Кордони серця» (1974), «Сьогодні і завтра» (1978), «Зором серця» (1980), «Свято калини» (1988) – вибране. За книгу «Літозбір» (1973) вона була вшанована республіканською літературною премією імені Миколи Островського. Цю збірку пізніше перевидали в російському перекладі.
16 книжок віршів, численні публікації у збірниках, журналах «Вітчизна», «Дніпро», «Прапор», республіканських і місцевих газетах – ось творча спадщина поетеси.
Її біографія – у її віршах. У них перелились думки, почуття, переживання, у них втілилась душа слабкої фізично, але сильної духом жінки.
Український письменник Валентин Чемерис так згадував про Ганну Павлівну:
«П’ятдесят років вона пролежала прикутою до ліжка – без надії і сподівань. Зовні завжди рівна, витримана, привітна, а що в неї було на душі – то вже її таємниця. Бувало, ідемо до неї – осінь, занудлива мжичка, світ сірий, одноманітний, на службі непереливки, – а приходиш до неї, сядеш біля ліжка і починаєш удавати бадьорість, аби її не засмутити. А вийдеш і справді збадьореним – Ганнуся своїм оптимізмом будь-кому могла настрій вирівняти». Коли він спитав, що її покликало до поезії, Ганна Світлична відповіла: «Роздум. Мої щоденні й щонічні роздуми, як мені далі жити на спині в нерухомому, немічному стані. Хотіла бути корисною людям. Наївна віра в мені була, що все це комусь потрібно. Надто великого значення надавала своїй поезії. Тепер оцінюю її скромно. Але саме поезія мене рятує. Якось я підслухала розмову лікарів: вони дивувались, що я все живу. За медициною я не могла так довго жити — хіба що якийсь десяток років. А я жила, наперекір усьому… і десять, і двадцять, і тридцять, і сорок… І сьогодні ще, бачите, живу. І завтра збираюсь жити. А тримала й тримає мене в цьому світі лише поезія – подруга моя, сестра, мати, спасителька моя у царстві людей. Без неї зачахну, як рослина без води. Та ще тримає мене віра в людей, у добрий світ».
Ганна Світлична померла вранці 11 листопада 1995 року на 56-му році життя. У Павлограді в будинку, де жила Ганна Світлична, відкрито музей.
ВIД ЯСНИХ ЗIР. І ТИХИХ ВОД…
Таким почався мiй народ.
Таким продовжується нинi.
Мiж молодих його зiниць
Думки для будучностi скpeслі,
Уже розгадки таємниць
В його синiв благає Bcecвiт.
Отож i я, сурмиста вiть,
Що лiто голосом узорить,
3велю зi мною говорить,
Як велет з велетом говорить.
Бо я й сама помiж турбот,
Помiж тривог i озарiння
Iду вiд зiр, вiд тихих вод
І благородного корiння.
БАТЬКІВЩИНІ
Її iмення не промовлю всує,
Душi не страчу в молитвах пустих,
Бо вмить збагну – не першою збагну я:
Суть не в словах. Суть – у дiлах твоїх.
Ну а дiла – вони все тi ж одвiку:
Ростить свiй сад вiд урвища на крок,
І недоспать ночей своїх без лiку,
І в нiч якусь посивiть вiд думок.
Чи прийметься? На схрещеннi циклонiв,
На вогнянiм перетинку епох
Чи пустить кopiнь у ґрунти солонi,
Чи зацвіте? Мiж приморозкiв двох…
Це є любов. Промовлю: «Батькiвщина»,
І озовуться в серцi солов’ї.
3 її лиця зiтри гiрку пилину,
Лиш потiм оспiвай красу її.
І хто обiйме, хто тебе пригорне
Так, як її осяяне крило?
Хай кусень хліба був у неї й чорним –
На ньому стільки геніїв зросло.
***
І ось межа — я зупинюсь на ній.
Ось аркуш — я на нім поставлю крапку.
А те, що сталось, сталося не раптом…
Так довго йшла в пустелі я оцій!
В мені росла утома спроквола,
Свинцем важучим наливала душу.
Собі я говорила вкотре:
«Мушу!» —
Ось і дійшла. І ось-таки дійшла.
Десь чути близько тихий плеск води.
А хтось проціджує із усміхом зневаги:
«Дійти ріки й загинути від спраги —
Вона була вигадниця завжди…».
* * *
Через луки й урвища, через переліг,
Ех, пущу я коника —
свій зухвалий сміх,
Золотая гривонька
аж на небокрай.
Погуляй, мій конику, вволю погуляй!
Скинуться від тупоту
десь в дуплі сичі.
Ти іди, мій конику, лихо потопчи,
Щоб аж розсміялася
весело біда.
Погуляй, мій конику,
сонячна вузда.
Хто б і посміявся ще нині веселіш?
Що ж це ти, мій конику, ти чого стоїш?
По остюччі днів моїх мчав оце б
навскач.
Конику, та годі вже. Сміху мій,
не плач!
Джерело: uk.wikipedia.org.
Прокоментуєте?
