ГОТУЄТЬСЯ ДО ДРУКУ КНИЖКА МИХАЙЛА СИДОРЖЕВСЬКОГО «ВІЗЕРУНКИ НА ПЕРГАМЕНТІ ЧАСУ» (СУГЕСТІЇ)

0
208

…серед розгойданих споминів-снів, заразом млоїстих і шкарубких, оманливих і беззахисно правдивих, споминів, які починаються клекотом абсурдистських наслань чи макабричних видив, і закінчуються тихими плесами медитативної ісихії; а ще – споминів, які, попри оманливу невинність першоз’яви, що їй спочатку необачно повіриш, як віриш кожного разу самотньому дереву на дорозі, постають у єстві своєму відчайдушно небезпечними, бо за кожним із них – не твердь віднайденого берега, а хитавиця  морська, коли зривається вітер супротивний, і линва вислизає з рук, і зламано буревієм щоглу з важким вітрилом, і далеко ще до четвертої сторожі нічної, коли почують кроки легкі по воді серед ревища хвиль супротивних, дуже далеко…

Не знати, чи, допасовуючи до свого текстуального екзерсису жанрове означення «суґестії», Михайло Сидоржевський взорувався на критеріальність суто літературну (при нагоді вільно тут буде комусь увійти в обшири каліграфічно-дискурсивної філології, посилаючись на імена, концепції та монографії, бо писали, пишуть і писатимуть про сугестивність на кафедрах українських філфаків багато і зі смаком: заледве чи якась інша тема дасть змогу так розкішно походити павичем по дисертаційній сторінці, вправляючись у цитуванні Бодлера із Шопенгауером), чи залежало йому тут більше на аспектах суто світоглядових, навіть – мітологічних, бо першооснови національного інваріанту сугестії – у фольклорних прапервнях наших космогонічних колядок (а «Візерунки на пергаменті часу» достоту вчеписто проросли у традиційно-звичаєві мітологічні терени – так яблуня, що її тут мають зрубати, проросла у «верхи» та «низи» семантичних модальностей Михайлового тексту: «те розкішне відчуття терпкого блаженства, що його він відчував, коли видряпувався на самісіньку верхівку яблуневого дерева і звідти роздивлявся довкола, дивуючись від того, що все, досі начебто добре знайоме, згори виглядає зовсім по-іншому, ніж це здається на землі», – це ж справжнісіньке світове дерево, зрубане і знов воскресле у пам’яті того, хто спромігся стати оповідачем, свідком та співучасником), проте одне варто ствердити беззаперечно: читачеві, залюбленому у звичні горизонтальні шари белетристики, у «зав’язку – кульмінацію – розв’язку», «сюжет – характер – композицію» та всіляку іншу фабульну подієвість, тут робити просто нічого. У простір свого тексту автор прикликає іншого чительника, того, якому до душі досекулярна агіографія, сюрреалістична вітальність нескутої логоцентричними кордонами думки – та ще вистояна українська проза у кшталтах апофатичного реалізму Феодосія Рогового або Юрка Ґудзя.

Тобто, до душі не профанна видовищність, а езотерична візійність, не аркуші, а скрипти. У «Візерунках на пергаменті часу» цих скритпів, як і належить при такій оказії – три: вони структурно виокремлені і навіть пронумеровані у відповідний спосіб – 1; 2; 3. Три щільно помережані рядками сувої, обрамлені спільним – піднесеним над ними – титлом: «ти чув, що сказано: ось тобі час для сповіді». Маємо, отже сповідь у, сказати б, трьох її ситуативних наближеннях? Повіримо цьому – і не повіримо водночас: так, це сповідь, бо вона розгортає пелену пам’яті, знову повертаючи минуле і потаємне, сховане і призабуте – для свідчення перед Суддею і для прощення у віці сьому і тому. Проте заразом – це зовсім і не сповідь, бо той, хто промовляє, хто з’явив читачеві власну «постать голосу», не обмежує себе ніякою структурованою ортодоксальністю: зрештою, важко шукати ортодоксію, бодай і в латентних її регістрах, там, де читаєш: «краще не пригадуй – спомин цілішим залишиться». Чи таке: «ось це життя, і самотня ніч за порожнім вікном».

…За вікном справді була ніч і рясний дощ, такий незвичний у січні (тепер усе незвичне, усюди перверзії, тлуми видив та нетутешніх придибенцій, тож чому б тоді не падати дощам, коли мають лежати шляхами білі перемети), і гриміла од рвучких повівів надірвана бляха на даху сусіднього будинку, і застуджені вітри догравали хрипку мелодію промерзлих дротів, коли, дочитавши до останнього рядка «Візерунки на пергаменті часу», я почав іще раз перечитувати текст у пошуках його таємного паролю, бо те, що, як я гадав собі, мало скластися, не склалося, а те, що складалося, не мало жодного сенсу. Знічев’я почав картографувати семіотичні обшири трьох сугестивних локацій тексту, себто – фіксувати у кожному окремішньому скрипті «Візерунків…» точки біфуркації його значеннєвої бутності: на аркуші записника, який при тій нагоді випадково опинився під рукою, трьома «стовпчиками» постало десь так:

скрипт числом 1 («дивні сни приходять» – «село потонуло в мерехтливо-сліпучому мареві; ти пам’ятаєш те Різдво?» – «баба Марта любить його» – «виносив труну з низенької дерев’яної хати» – «мала пташечка ще звечора перед Теплим Олексою»);

скрипт числом 2 («у його сни неспокійні почав навідуватися жовтий загадковий місяць-пес» – «росла тут іще одна яблуня, але не в садку, а за тином, на городі» – «чисті сніги тієї зими, невимовно білої і нестерпно яскравої» – «убогий Вася Баскина під тином з кавуном» – «стан невимовно блаженного, заспокійливого умиротворення»);

скрипт числом 3 («коситимуть траву в дядьковім садку за хатою» – «зчорнілі, виснажені примхливим березнем сніги» – «на небесному пергаменті читатимеш манускрипти забутих історій, котрі відбувалися з тобою в теперішнім твоїм пришесті»).

«На небесному пергаменті, манускрипти забутих історій…», – подумки повторював я, дописуючи олівцем слова останньої маркерної цитати і вже ковзнув був очима далі, по кількох прикінцевих абзацах «Візерунків…» (бо скільки того перечитування лишилося, зараз і пазл увесь складеться), як раптом до запаморочливої легкості виразно почав усвідомлювати, що я вже чув це давніше. Чув медитативно стишену просодію «постаті голосу», чия безберега млоїстість сповиває прочитані рядки, чув, як гомін тьмяної минувшини через печальні води забуття поновно повертається у письмо подзвоном притлумленої згадки – і то чув не так у тональності інших якихось прозових екзерсисів, як у метафоричних модальностях з’яв, приналежних не до власне красного письменства, а до царини фольклористики – в епістолах поштаря піднебесного Зоріана Доленги-Ходаковського, дивного ляха із життям, ніби живцем вихопленим із готичного роману, який першою чвертю позаминулого XІX-го віку мандрував Волинню, Галичиною, Поділлям, Київщиною, списуючи латиницею на цупкому папері те людське і нетлінне, що його насельники терену, із якими цього чоловіка із прибраним найменням Зоріан зводила примхлива доля, засвідчили, помислили, сказали, прожили. А по тому збирав пісні, колядки, паремії, фрагменти непочутого і розкриті небесним безодням епопеї повноти – усе, чим набувся на безкінечних українських шляхах – під обкладинками своїх загадкових рукописних книг, які і досі, певно, не всі знайдені, досі по якихось сховках потаємних призначеної пори очікують (Олесь Дей ще 1974-го, до VІІ Міжнародного з’їзду славістів, спромігся видати у Києві розкішний том із його пісенно-живомовними скарбами – один із кількох теплих вогників посеред безпросвіття Щербиччини: далеко не все віднайдене дивним ляхом там опубліковано – совєцька ж цензура ікластою пащею позіхала, – але й того, що є, вистачає, аби спадати на читача погуком невідворотного осяяння), збирав у ті саме роки, якими хтось із панотців рідного для роду Михайла Сидоржевського села Старий Солотвин на Житомирщині (історичної Волині, нагадаю) виводив атраментом імена у «Метриці дітей хрещених» – церковній книзі реєстрації хрещень від середини XVІІІ ст. до 1828-го р… Схилком одного січневого дня у 2014-му, коли я на запрошення господаря збавляв у його помешканні у Вишгороді беручку морозяну ніч, довелося тримати у руках вистояну шляхетну ваготу цієї книги, із якої постала згодом Михайлова «Пам’ять нашого роду» – її звичаєво-історична документалістика обрамлює сугестивні обшири «Візерунків на пергаменті часу» передвістям невідступної правди…

І подумалося мені тоді січневої ночі під шум вод дощових (може, і кроки там були, але не завжди ми у земній своїй недосконалості спроможні їх почути), що і в Зоріана Доленги-Ходаковського, і в солотвинського панотця – у кожного з них таємною в’яззю пророцтв та провіщень проступили одного дня з імли смисложиттєвого побутування і своя баба Марта, і жовтий загадковий місяць-пес, і мале пташа перед Теплим Олексою. І яблуня за тином на городі – та, яка у Михайлових «Візерунках…» править за вісь часу та Всесвіту, – вона теж кожному з них, подаленілих за смертями і пришестями, подіями і пригодами, родами, які приходять, і родами, які відходять, промовляла щось шелестом листя – навіть якщо загубилися ці тихі слова між сувоями шкарубких епох. Бо для всіх та в усі віки розгорнуті й Книги суду, і Книги виправдання.

…Поранком того дня, коли один із солотвинських дідів пішов до  панотця вписувати новонароджену душу у реєстрик «Метрики дітей хрещених», лях Зоріан десь у селі на Брацлавщині записував не знану йому ще досі колядку. Дивну колядку, бо і сам Доленга-Ходаковський, як усі казали, був дивний, і дивний чоловік йому її переказав. Десь за солом’яно­стрішними верхами хат, за хрещатими банями церкви, за деревами над краєм світу лежали поля тихосумного краю – може, жита на них половіли, а може, припорошені були вони важкими снігами, і він теж поглянув на них, коли, поклавши перо в каламар, побачив на сторінці своєї книги тільки-но списане рядками чіпкої латинниці:

Ой у Бога три раї стоїть:

В першім раю сам Господь лежить,

В другім раю їх Син лежить,

А в третім раю Пресвятая Діва.

Над Господом книгу читають,

Над єго Сином свічі палають,

А над Марією рожа розцвіла.

…Міркую собі так, що десь там, поза ворохобною безпритульністю укрсучлітпроцесу, буде колись явлено ту мерехтливу й тендітну «державу слова», у непідвладних трендам, мейнстрімам та іншій абищиці володіннях якої космогонічно-архетипова колядка із книг Зоріана підноситься перщовзором, першоосновою, сказати б, прафеномен для цілого обраного шерегу художніх тотальностей нашого письменства (і тих текстів, які вже створені, і тих, які творяться, і тих, які ще постануть колись: зрештою, не так особливо і важить, знали чи не знали, знатимуть чи не знатимуть їхні автори про цю колядку і про нетутешнього мандрованця, який для вічності зберіг і її, і незчисленно багато чого іншого), адже знакує це записане на старожитній Брацлавщині об’явлення земель Обітованних за есхатологічну перспективу, проявлену з такою безперервною напругою чи не в одній лише українській мисленннєвій традиції – за онтологічно тривке передчуття того, що раювання звістує про себе всюди і для всіх, що воно вознесене над бутністю і водночас розлите в ній, що, зрештою, раювання – то не тільки надія, а й тривка довершеність. Михайлові «Візерунки на пергаменті часу» посеред хитавиці розгойданих дискурсів сьогочасного літературного побутування вияскравлюються чи не найбільш характеристичним тому підтвердженням: в об’ємній цілокупності цього метатексту раювання взискують, знакують, прикликають – і викшталтовують, бо в етосі їхнього скриптора над законом горує любов, над статутами – свідчення, над сповіддю – свобода. А над тихою мудрістю філігранної чистоти колективно-антикварних сугестій, плетивом слів  і снів, розмислів і почувань підноситься як клейнод духової аскези та піднебесних розкошів тільки це – «Ой у Бога три раї стоїть»; бо десь між добою та вічністю, де всі проявлені і набуті письмена розгортаються єдиним сувоєм, у «Візерунках…» відлунює: «а ще в пам’ятку білі сніги на Різдво, і нескінченна хуртовина над світом як неземний казковий рай». Рай, раювання – вони знаковані у кожному із трьох  скриптів цієї сугестивної дивовижі, у трьох світах яблуневого дерева, у трьох часах віднайденої мови (невипадково ж численні метафоричні модальності Михайлового тексту центруються саме цим кореневим осердям: «крайнебо багряніє як на пожежі»; «днесь поюще купно іграймо»; «на край села; це була його перша далека мандрівка»; «безкрайній піщаний берег», «вкарбоване у крайнебо вранішнє сонце»), і то знаковані  не лінійним розгортанням діахронічного ряду звершених тотальностей чи знерухомленою явищністю досконалого, а погуком повсякчасної присутності понадсвітнього у буденному, нетутешнього у проминальному, езотеричного у предметному, візуальному, дотиковому. Інтенції цієї прози як розгорнутого провістя прикликатимуть кожному, хто спроможеться ввійти в образотворчо-світоглядові обшири «Візерунків на пергаменті часу»,  заповідану тільки йому непорушну тверджу.

Твержу, на якій «три раї стоїть»:

рай споминів, які, виринаючи снами із тьмяних сюрреалістичних видив,  розливаються ручаями неспокою та бентеги («снилися миші: руді, теплі, живі; перебирав їх руками в мішку, а вони пищали й вислизали поміж пальців»,  «йому назустріч із глибини коридору, із пітьми і темряви, вийшла стара сива жінка з розпатланим волоссям і вогненними очима, якими вона, одразу побачивши, пронизала його») або проростають достоту біблійними видивами кінцесвіття («зненацька з-за темних хмар виринули великі блискучі птахи із довгими металевими носами; їх було сотні, тисячі, вони затулили сонце, затулили небо і все летіли й летіли кудись, і гул наростав») – щоб вивершитися агіографічною апофатикою яблуні як єдиносутнього дерева пізнання добра і зла, дерева живого і многоплідного, дерева зрубаного – і воскреслого в своєму космогонічному інобутті, бо «крізь сон він раптом відчув, що яблуні немає, що вона кудись зникла безслідно, і на тім місці, де вона росла, він лежить горілиць наче поміж гігантської, велетенської трави, але ж вона така несподівано висока й тонка — так, що довкола нічого не видно, а лишень кількаметрові стебла трави, а він лежить на спині і чомусь силкується обійняти ось це глибоченне бездонне небо»;

рай бутності у довершеності сільської звичаєвої Ойкумени, розкішний рай непоквапного переживання часу у декораціях онтологічної повноти краю, який для дитини-оповідача (водночас –  наївного свідка і всезнаючого володаря) розгортається як безпечальне узбіччя історії – і як осердя Всесвіту, де між пластами рустикальної космогонії світять світлом нетутешньої правди події, абишиці, епохи: копиця з валок скошеної сухої трави як правдива гора Меру посеред простороні тепер упокореного світу і піч, на черені якої сушать горіхи; стара скриня на горищі, розмальована «кольоровим орнаментом, стертим від часу і ледь помітним» та врятоване на косовиці зайченя; баба Марта з її старезною великою іконою на покуті в хаті (зозуля з поклоном Архипові Тесленку та всім, хто у негромохкий слід його ступає), яка «брала тебе, малого, за руку і вела «до церкови», і та ж баба Марта вже там, за межею, у труні із цівочкою темної густої крові на підборідді – бо тут смерть іще існує, ще не подолана вона, як і жорстокість, глевка старожитня жорстокість села, у якому серпень сліпучо-білого бабиного літа, «коли тривожно холоднішає вечір, і принизливо-яснішими стають зорі вночі», припорошує порохами тин, під яким сидить з кавуном убогий Вася Баскина, і бути йому самотнім і голодним до кінця своїх днів, і бути живим докором тому раюванню;

рай ріки (так, певно, означив би цей екзистенційний стан Герман Гессе, коли писав свого «Сіддхартху», хоча і солотвинську Коденку у Михайловому тексті теж не забуто), тобто плавби у пошуках себе справдешнього, плавби між минущим і понадчасовим, профанним і сакральним, урбаністичним і рустикальним, плавби, яка починається самотою і нею ж завершується – у чернечій  і письменницькій аскезі осягнутого просвітлення: «останні дні літа того року, коли він залишився наодинці із собою, були якимись особливими; зачинившись у хаті, де вікно на захід сонця, і забувши про світ, він писав про благословенний час, коли все залишиться позаду, і на світі враз стане тиша…»

І раювання снігів, снігів, які повсюди з тобою («в ті глибокі сніги, в ту неймовірну осяйну хуртовину», «заметене снігами село, і стара вулиця Яронівка з хатами під засніженими сніпками», «якраз зійшли сніги, і вода вийшла з берегів, затопила видолинок», «як тільки-но сходять зчорнілі, виснажені примхливим березнем сніги»), і перед тобою теж, і за тобою, бо сніги – це Різдво, це першопочаток, це простір – для письма, для свідчення, для сповіді. Для візерунків – на пергаменті часу…

Січнем 2021-го

Олександр Хоменко

“Українська літературна газета”, ч. 4 (296), 26.02.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі.

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я