Знову звертаюся до мешканців і уродженців мого рідного села Старий Солотвин, що на Житомирщині, Бердичівського району, а також сусіднього, Нового Солотвина.
Вже кілька років я пишу книжку з історії нашого села.
У зв’язку з цим звертаюся до солотвинців із проханням відгукнутися і надсилати мені матеріали, які стосуються історії нашого села. Це можуть бути спогади старших людей, фотоматеріали (в електронному вигляді), будь-яка інформація, яка стосується історії Солотвина (Старого Солотвина, Нового Солотвина). Інформація, яку ви надішлете, буде використана в книжці обов’язково із зазначенням авторства того, хто її надіслав.
Надсилати на мою електронну скриньку oksent@ukr.net
Створімо книжку про історію нашого села разом.
Нижче публікую ще один уривок із моєї майбутньої книжки про історію Солотвина. (Попередня інформація й уривок про цю книжку – на моїй сторінці у ФБ за 16 червня 2020 року).
Як уже зазначалося вище, 1482 року практично вся Правобережна Україна була зруйнована і спустошена внаслідок агресії кримських татарів на чолі з Менглі І Гіреєм. У нашій місцевості лише оборонці Житомирського замку зуміли відбити навалу нападників. Довколишні поселення були зруйновані, а населення було або забране в полон, або втекло, або ж було знищене. Вірогідно, саме тоді могло бути зруйноване татарами і поселення, яке могло існувати на берегах Коденки і Рудки на території нинішнього Старого Солотвина. Запустіння, за свідченнями багатьох істориків, торкнулося багатьох тодішніх поселень, у результаті чого край був занедбаний на довгі десятиліття.
При цьому варто зазначити, що татарські набіги (щоправда, не такі значні) повторювалися і в майбутньому. При цьому поблизу нинішнього Старого Солотвина проходило одне з відгалужень Чорного шляху, яким рухалися під час своїх набігів татари, що, безперечно, не сприяло активному його заселенню.
У вітчизняній історії, певно, належним чином не оцінено руйнівну масштабність татарських набігів. Насправді ж ця «смута» була надзвичайно драматичною і згубною для мешканців краю. Важко сказати, коли нарешті наші землі почали по-справжньому відновлюватися після татарської агресії. Так, у Житомирському повіті, за люстраційним актом 1552 року, нараховувалося всього-на-всього 298 «димів» (окремих господарств селянських сімей-родин).
Не будемо детальніше зупинятися на питанні татарських набігів на українські землі, зокрема, на землі Житомирського повіту, оскільки це питання більш широко висвітлено нижче в окремому розділі.
Як повідомляє П. Клепатський (Павел Клепатский. «Очерки по истории Киевской земли». – Біла Церква, видавець Олександр Пшонківський, 2007 (надруковано за виданням: «П.Т. Клепатский. Очерки по истории Киевской земли. Том І. Литовский период». Одесса. Типография «Техник», 1912), станом на 1595 рік до Житомирського повіту входило 110 сіл і селищ, у тому числі й землі значної частини нинішньої Бердичівщини.
Загалом до Житомирського повіту (яким управляв намісник, приблизно від 1520 року – староста) входили повністю або частково території сучасних Житомирського, Черняхівського, Володарсько-Волинського, Чуднівського, Червоноармійського, Романівського, Любарського, Андрушівського, Ємільчинського, Коростенського, північна частина Бердичівського (у тому числі і Солотвин) і кілька сіл сучасного Коростишівського району.
На заході повіт межував із Новоград-Волинським, на півночі – з Овруцьким повітами Волинської губернії, на сході – з Радомишльським і Сквирським, на півдні з Бердичівським повітами Київської губернії і Вінницьким і Літинським повітами Подільської губернії.
У згадуваній уже книжці П. Клепатського відповідну увагу автора приділено Житомирському повіту. Зокрема, з цієї книжки можна дізнатися про боярські роди, які мали володіння на території цього повіту в середині ХVІ століття. Так, боярський рід Ворон (Генрик Літвін називає цей рід Вороничами) володів маєтками зокрема в Троянові, Ловкові (Левкові), Крошні, Денешах; боярський рід Пряжевських – у Пряжево, Трибісові і Скоморохах; боярський рід Тишкевичів – зокрема у Слободищах, Кодні, Бердичеві.
Із книжки довідуємося (власне, це відомо, але незайвим буде тут нагадати), що Житомирський повіт за характером місцевості є «дволиким Янусом»: північна половина його – лісова, південна нагадує степ. «Якщо ми проведемо лінію приблизно від Полонного на Чуднів і далі по Тетереву, то вона якраз буде межею між цими двома частинами». Далі Клепатський зазначає, що принаймні станом на 70-ті роки ХV століття (початок воєводського режиму) землеробство не було основним заняттям мешканців повіту. На перше місце він ставить бортництво, потім – звіроловство, зокрема боброві гони, рудництво і т. ін. «У низці документів, – зазначає історик, – боброві гони відзначаються по Тетереву, Кодні (цікаво, що в «Архиве Юго-Западной России» зустрічаються гідроніми як «Коденка», так і «Кодня» – М.С.) і обох Кам’янках». Із цього можна зробити висновок, що у давнину в Коденці у великій кількості водилися бобри.
Із книжки Клепатського цікаво довідатися про економічний стан Київської землі, зокрема, Житомирського повіту. Порівнюючи цей стан за документами люстрації 1471 року і люстрацій 1545 і 1552 років, він зазначає, що в другій половині ХV століття, до нашестя Менглі-Гірея, тут доволі сильно було розвинуте землеробство. Інша картина, за його словами, спостерігається в середині ХVІ століття: населення кидає місця постійного проживання й оброблені землі, тулиться поближче під захист до міських замків. Особливо це стосується південних територій. Зокрема він зазначає, що «люстрації Житомирського повіту (1545 і 1552 років) називають до 60 населених пунктів, із яких близько 12 залишились зовсім без населення». П. Клепатський наводить цікавий факт: якщо в ХV столітті в Житомирі нараховувалось 20 корчем, то в середині ХVІ століття їх залишилось усього дві (горілчана і медова).
П. Клепатський пише, що спосіб обробітку землі на південних територіях Київської землі суттєво відрізнявся від аналогічного обробітку на північних територіях.
Про відмінність обох зон пише і Ю. Кшивіцький (Кшивіцький Ю. Житомир / Юзеф Кшивіцький; пер. І. Ярмошика // Волинські історичні записки. Том 3. – Луцьк, 2009. (переклад І. Ярмошика): «Ріка Тетерів ділить повіт на дві різні за природними умовами частини. Північна частина має характер Полісся, низинна, місцями болотиста, багата лісом. Ґрунти тут піщанисті, частково глинисті, місцями трапляються озера. Натомість південна частина, особливо по сусідству з Подільською губернією, має степовий характер, місцями низинна, мало лісів, ґрунти надзвичайно родючі».
Згадуючи про село Слободище, П. Клепатський пише більш детально про Тишкевичів. «Близько 1483 року Свитригайло пожалував Слободище з обширними просторами землі над Гнилоп’ятом і Гуйвою своєму вірному слузі Каленику Мишковичу. Після «безпотомної» (бездітної? – М.С.) смерті Каленика його володіння були передані на братів (очевидно, братів Каленика – М.С.), які здійснили розподіл між собою в Житомирі (1450 р.). За іменем одного із «нісходящіх» (? – М.С.) – Тишка його потомки прозвались Тишкевичі. В момент люстрації 1545 року Слободищами володів Василь Тишкевич, п’ятий син цього Тишка. Помираючи (1461 р.), Василь Тишкевич заповідав своїм синам Юрію і Каленику і внуку Костянтину «отчизну» і «дідизну» – «Слободищи, двір Чортоліси (Пуліни), Бердичево, Кодню, Рудники». Згідно із цим заповітом, власником Слободищ і Бердичева залишився Каленик.
Як пише Б. Марковський (Броніслав Марковський. Бердичівська земля з найдавніших часів до початку ХХ ст.— Бердичів, 1999), до 1663 р. Бердичів був сотенним містом козацької держави і тут перебувала козацька залога.
На жаль, ні Ю. Кшивіцький, ні П. Клепатський жодним словом не згадують про Солотвин. Є у книжці Клепатського невеличкий розділ, який носить назву «Поселення в басейні р. Коденки», але в ньому – куценька інформація лише про с. Пряжево як «вотчину бояр Пряжовських, у 1552 році мало 3 особи населення», трохи більше – про с. Городище (Трибісів), а також кілька слів про Кодню (автор пише: «Хто раніше володів Коднею, нам невідомо, але в 1545 році вона належала вже Василеві Тишкевичу на правах закупівлі». Згадує П. Клепатський про с. Троянів як «вотчину Вороничів», яке 1552 року складалося з трьох «потугів» (?).
Певну інформацію, що стосується Солотвина тих часів, можна почерпнути з давніх карт. Так, в інтернеті у вільному доступі є «Атлас «Землі руські» Речі Посполитої», датований ХVІ – ХVІІ століттям. Щоправда, більш точної дати впорядкування цього атласу я не знайшов, але не думаю, що складений він станом за ХVІ століття. Скоріш за все, цей польський географічний атлас укладений пізніше.
Яку ж інформацію про Солотвин можна почерпнути з цієї карти? Дуже небагато, але дещо є. З умовного позначення, яке стосується Солотвина (знак хреста) можна зробити висновок, що на той час у Солотвині вже була церква. (Найбільш рання дата існування церкви в Солотвині, яку мені вдалося знайти, – 1763 рік, хоча сільська церковна Метрична книга реєстрації хрещень, яку я дослідив, започаткована 1759 року). Із Солотвина тоді вели всього три дороги. Одна з них – на південний схід, до шляху, який вів із Бердичева на Котельню. Ця дорога із Солотвина, перетинаючи шлях із Бердичева на Котельню, вела до Кукільні й далі до Moszkowce (Мошківці, нині Великі Мошківці). Друга дорога – на схід, до Ляхівців (із 1946 року – Глинівці). До речі, перша згадка про Ляхівці – у судовому акті за 1735 рік (Н. И. Теодорович. «Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии»). І, нарешті, ще одна, третя дорога із Солотвина вела в напрямку північного сходу – на шлях, що проходив із Кодні на Тулін (Ліщин). (Ліщин уперше згадується за 1587 рік, а за 1618 рік він згадується вже як містечко). Цю дорога перпендикулярно перетинала дорога з Кодні на Ляхівці.
Як бачимо, сполучення Солотвина з навколишніми селами, судячи з цієї карти, було доволі незначним. Так, на карті відсутній міст через Коденку, що означає, що із Солотвина тоді не було дороги на старий шлях, який ішов із Бердичева через Кодню – Вертикиївку – Станишівку на Житомир. До речі, на цьому шляху, якраз навпроти Солотвина, приблизно там, де зараз поворот із траси Житомир – Бердичів, видно знак, що означає церкву чи капличку. Немає також прямого сполучення Солотвина з найближчим селом – Коднею.
Усе це може свідчити про більш раннє походження карти (ХVІІ століття).
Михайло Сидоржевський
Джерело: facebook.com
Прокоментуєте?
