Торік до 200-річчя від дня народження Пантелеймона Куліша «Урядовий кур’єр» у числі за 9 серпня опублікував популярну за викладом статтю Віктора Шпака «Пантелеймон Куліш: невгамовний “піонер з сокирою”»¹ – повідомляє «Збруч». У цій тезовій публікації автор спробував переглянути визначне місце, яке посідає «Чорна рада» в Кулішевому набутку та історії української літератури, і протиставити цьому романові деякі інші прозові, притому російськомовні, твори письменника. Для цього вдався до протиставлення Шевченкових оцінок Кулішевих «Записок о Южной Руси» і «Чорної ради». «Записки…» (точніше, одержаний від Куліша поки що лише перший – фольклористично-етнографічний – том цієї збірки) поет, за словами автора статті, «високо оцінив»:
«Такої <доброї> книги на нашому язику ще не було дрюковано. Тут живо вилитий і кобзар, і гетьман, і запорожець, і гайдамака, і вся старожитна наша Україна як на долоні <у Шевченка: лодоні> <показана> [цитату подано без поклику; взято її з листа до Якова Кухаренка від 22 квітня 1857 р.; у ламаних дужках відновлюю автентичні форми й слова, пропущені без жодних пояснень у цитаті В. Шпака¹. – Є. Н.]. Я ту книгу скоро наїзусть буду знать [спотворена фраза, також без поклику, зі щоденникового запису від 17 червня 1857 р.: “Я эту книгу скоро наизусть буду читать”³. – Є. Н.]».
А про «Чорну раду» Шевченко залишив начебто «кардинально інший відгук»:
«Спасибі тобі, <Богу> милий друже <мій великий>, за твої <дуже добрі> подарунки, і особливе, <спасибі тобі> за «Чорну раду». Я вже її двічі прочитав, прочитаю і третій раз, і все-таки не скажу більш нічого, як спасибі» (у ламаних дужках відновлюю слова, також пропущені без пояснень у цитаті В. Шпака⁴).
Варто взяти до уваги, що цією дякою починається Шевченків лист до Куліша від 4–5 грудня 1857 р. з Нижнього Новгорода. Отже, на самому початку листа поет вважав за потрібне подякувати Кулішеві за його книжкові дарунки, й особливо – за «Чорну раду». Відразу далі в листі Шевченко продовжив схвальний відгук про роман (продовження цитати В. Шпак не навів):
«Дуже, дуже добре ти зробив, що надрукував “Чорну раду” по-нашому. Я її прочитав і в “Руській беседі”, і там вона добра, але по-нашому лучче»⁵.
Гадану «кардинальність» Віктор Шпак потрактував так:
«Найвірогідніше, йдеться про принципову відмінність оцінок Шевченка і Куліша ролі народних мас, які для Кобзаря – рушійна сила історії, на сторінках “Чорної ради” козаки постають сліпою руйнівною стихією. Чи не тому далеко не найкращий твір письменника так широко популяризують, десятиліттями не видаючи не менш значущу в його доробку прозу?
Годі відшукати в сучасних перевиданнях Куліша його автобіографічну трилогію “Воспоминания детства”, одну із повістей якої, “Феклушу”, видатний літературний критик Міхал Грабовський вважав шедевром. За його словами, “Феклуша” гідна найкращих романів Діккенса, “Потомки запорожців” [“Потомки заднепровских гайдамак”. – Авт.] – наймальовничіших образків Ірвінга Вашингтона».
Як можна переконатися, насправді чогось «кардинально іншого» в Шевченковому відгуку про «Чорну раду», за яку поет висловлює «особливе спасибі» і яку вже «двічі прочитав», проти відгуку про перший том «Записок о Южной Руси» немає. Обидва видання оцінені вельми схвально. З відгуків про них можна хіба що припустити, що отриманий раніше перший том «Записок о Южной Руси», який містив поетичні та прозові фольклорні твори з їх почуттєвою стихією, Шевченко сприйняв емоційніше, з більшим захватом, аніж «Чорну раду» з її рафінованим, розважливим і розміреним стилем. Показово, що дещо пізніше – в лютому 1858 р. – він захоплено зустрів у Нижньому Новгороді прислані від Куліша душевні «Народні оповідання» Марка Вовчка, в яких емоційна оповідь близька до народнопоетичного мислення, і протиставив її стиль Кулішевому: «це вже не Кулішева мова», – з задоволенням пояснював Феофанові Лебединцеву в Києві у серпні 1859 р.⁶ Та й сам Куліш згодом у листі від 1 серпня 1885 р. до свого катеринославського приятеля Петра Зуйченка нарікав:
«Я й чув, що Тарас на мене ремствував: як я смію поправляти Марку Вовчкові його оповідання! “Він їх опрозить!” – гукав <…>, а про те й забув, що я не опрозив “Наймички”, “Назара Стодолі” і “Неофітів”, доробляючи недороблене»⁷.
Отож відмінність у Шевченковому сприйнятті першого тому «Записок о Южной Руси» і «Чорної ради» стосувалася, найімовірніше, не змісту (зокрема, зображення городових та запорозьких козаків), а стильової тональности.
Штамп про «роль народних мас» як «рушійну силу історії» звучить надто зрадянська. Козаки з їхніми провідниками змальовані й у Шевченкових, і в Кулішевих творах досить неоднозначно, у їхньому зображенні народні маси так і не стали в українській історії переможною «рушійною силою», адже козацьку державність було втрачено. Притому в «Чорній раді» січовики, які обирають гетьманом Брюховецького, ситуативно таки постають «рушійною силою історії», але стихійною та сліпою (утім, такою зазвичай і є народні маси в історії, якщо ними не керують мудрі й далекоглядні провідники). Водночас отамани городових козаків (гетьман Сомко і полковник Шрам) саме й прагнуть, аби козаки стали свідомою «рушійною силою історії».
Чому Міхал Грабовський найвище підносив «Феклушу» й оповідання «Потомки заднепровских гайдамак» (у листі до Куліша від 12 січня 1861 р.), зрозуміло: польський граф із консервативними поглядами не сприймав антишляхетської національно-визвольної боротьби козаччини та гайдамаччини як самодостатніх українських сил, а відтак історичної романістики Куліша й віддавав перевагу його повістям на сучасну соціально-побутову, переважно шкільну, тематику із зануренням у психологію персонажів, а також оповіданню про побутову козацько-панську згоду. Щодо цього Куліш слушно зауважив у примітці до публікації листа Грабовського в автобіографічному нарисі «Жизнь Куліша»:
«“Ч о р н у р а д у” ми розуміємо не так, як Грабовський, тут живії люде виведені такими, якими вчинила їх історія, а не такими, якими, може, здавалось аристократові Грабовському козацтво і поспільство; він менш од Куліша збагнув і старовину записану, і ту, що задержалась в народі з давніщих давен»⁸.
Безперечно, автобіографічна трилогія «Воспоминания детства» Куліша варта перевидання як джерело для пізнання його дитячих і підліткових літ, хоча треба мати на увазі, що це все-таки художні повісті з творчим вимислом, тому не можна сприймати їх як цілком вірогідну пам’ятку для з’ясування дійсних подій із життя письменника та його психології. А з іншого боку, як самостійні повісті вони не становлять довершених психологічних студій, які було б цікаво читати сьогодні без огляду на біографію Куліша.
За природою свого таланту Пантелеймон Куліш – насамперед письменник-історик, історіософ (в україномовній прозі, поезії та драматургії), у цих сферах він як вдумливий і проникливий мислитель зробив найцікавіші відкриття і досяг найзначніших успіхів. Психологічна російськомовна проза на сучасну тематику йому менше вдавалася (хоча психологічно-сповідальна україномовна лірика стала однією з вершин його творчости). Найбільшу цінність у його доробку становить таки феноменальна «Чорна рада» як історіософський ключ до розуміння української історії та сучасности.
***
Річ, однак, не тільки в неправомірному заниженні шедевральної «Чорної ради» і натомість безпідставному вивищенні кількох творів, що містяться на марґінесі Кулішевого доробку.
Віктор Шпак не лише парафразує з моїх праць (без поклику) інтерпретацію образу козаччини в «Чорній раді», а й вдається до майже дослівного запозичення, тобто плагіату. В розділку «Уроки великого українця» його статті натрапляємо на таке схвальне твердження про Куліша:
«На його переконання, волелюбні січовики, дбаючи про власну незалежність, не були зацікавлені в міцній Українській державі, що неминуче поставила би Січ у певні правові рамки».
Порівняймо ці рядки з відповідним місцем у моїй передмові до двотомника Пантелеймона Куліша, виданого в «Науковій думці» ще 1994 (і перевиданого 1998) року в серії «Бібліотека української літератури»:
«Куліш в образах Кирила Тура та інших низовців переконливо показав, що запорозький військовий уклад суперечив громадянському суспільству Гетьманщини, бо волелюбні січовики, дбаючи понад усе про власну незалежність, не були зацікавлені у міцній українській державі, яка б неминуче поставила їх у певні правові рамки <…>»⁹.
Підкреслену фразу вихоплено з передмови й повторено майже дослівно. Що це: авторська неуважність, що призвела до фактичної підміни цитати плагіатом, чи свідомо приховане (без лапок і зазначення джерела) запозичення? Чи наслідок безвідповідального втручання літературного редактора «Урядового кур’єру»? Хай там як, а у висліді маємо плагіат, хоча й лише в окремій фразі. Судячи з того, як недбало подано цитати з Шевченкових листів та щоденника (чи то з вини автора тезового викладу, чи також унаслідок скорочень редактора), у статті загалом явлено неприпустимий волюнтаристський підхід до поводження із чужими текстами, абсолютно несумісний зі статусом урядового часопису, який мав би бути поважним, вивіреним виданням.
А щодо образу козаччини, зокрема запорожців, у багатогранній творчості Куліша, то цей образ був неоднаковий у різних періодах ідейно-художньої еволюції письменника – від романів «Михайло Чарнышенко» й «Чорна рада», нарису «Повесть об украинском народе» до «Драмованої трилогії» та лірики й ліро-епіки «Дзвону».
________________________________
¹ Шпак Віктор. Пантелеймон Куліш: невгамовний «піонер з сокирою» // Урядовий кур’єр. 2019. № 151. 9 серпня. С. 5. Також див.: ukurier.gov.ua. Дата звернення: 31.10.2020.
² Пор.: Шевченко Т. Повне зібрання творів: у 12 т. Київ : Наукова думка, 2003. Т. 6. С. 123.
³ Див.: Там само. Т. 5. С. 18.
⁴ Там само. Т. 6. С. 145.
⁵ Там само.
⁶ Лебединцев Ф. Г. Побіжне знайомство моє з Т. Г. Шевченком і мої про нього спогади // Спогади про Тараса Шевченка / упорядкув. і прим. В. С. Бородіна і М. М. Павлюка. Київ : Дніпро, 1982. С. 45.
⁷ Письмо П. А. Кулиша Петру Ивановичу З. // Яворницький Д. І. Матеріали до біографії Т. Г. Шевченка. Катеринослав, 1909. С. 13–14.
⁸ Куліш П. О. Жизнь Куліша // Твори: В 2 т. Київ : Наукова думка, 1994. Т. 1. Прозові твори. Поетичні твори. Переспіви та переклади / Упорядкув. і прим. Є. К. Нахліка. С. 246.
⁹ Нахлік Є. К. Пантелеймон Куліш // Куліш П. О. Твори: В 2 т. 1994. Т. 1. С. 14; Те саме: 2-е вид. 1998. С. 14.11.11.2020
