Оксана Луцишина. Іван і Феба: роман. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2019.
Тридцять років тому, у жовтні 1990-го, відбулося студентське голодування, більше відоме під назвою Революція на граніті. Подія, що продемонструвала силу громадянського протесту, пришвидшила процес виходу України зі складу СРСР. Студентські вимоги, які на початку акції виглядали утопічними, зрештою було виконано. Націоналізація майна Компартії. Розпуск Верховної Ради і проведення позачергових виборів, на демократичній основі. Відмова від союзного договору. Запровадження практики проходження військової служби в межах України (тоді ще – УРСР).
Наскільки мені відомо, донедавна події Революції на граніті не були предметом зображення української романістики. Ситуація змінилася приблизно рік тому, коли у світ вийшов роман Оксани Луцишиної «Іван і Феба». Приблизно третина роману присвячена подіям того сплеску громадянської активности, що мав місце в Києві у жовтні 1990-го.
“Уранці п’ятнадцятого хлопці почали перекривати Хрещатик розкладачками. Розкладачки виглядали, якщо чесно, слабеньким бар’єром, але про це ніхто взагалі не думав. Іван і незчувся, як сонце раптом підбилося дуже високо, й настала одинадцята година. Зненацька виявилося, що на площі повно людей, – і коли тільки вони встигли сюди прийти?..
Це вже була не та юрба, що в перші дні, – обережна й нечисленна; ні, ця клекотіла та вирувала, як справжнє море, й аж тепер Іван зрозумів, що означає це порівняння моря і натовпу! Ярема взяв мікрофон, виголосив промову. За ним до мегафона потяглися й інші. Люди слухали, зривалися оплески; Іван побачив у натовпі синьо-жовті прапори, плакати з написами на підтримку студентів. Якісь дотепники принесли саморобний вінок – такий іноді кладуть на могили – з написом: «Прощай, немытая Россия»” (с. 192)
Слухайте, вам не здається, що цей оптимістичний історичний наратив не зовсім те, чого можна було чекати від Оксани Луцишиної, попередні тексти котрої не були засновані на зображенні історичних перемог, а розгорталися в силовому полі феміністичного дискурсу? Ні, ніякого перелому не сталося, це все можна списати на розширення рамок стильової палітри твору. Нарація трохи варіюється залежно від об’єкта опису, авторської інтенції. Тож в одній частині – очікувані описи ґендерних стосунків, психології інтровертних персонажів, а в другій – уникання розмов про внутрішній стан героїв (уже героїв), зосередження на суспільно-політичних перипетіях. В метафоричній перспективі майданні події другої частини можна було б ілюструвати Франковим “І всі ми, як один…”. Якщо вас цікавить зображення Революції, то за межі другого розділу ліпше не виходити. А ще краще – і той розділ до кінця не дочитувати, зупинитися на сторінці 199-й. Але, зауважте, загалом цей роман про дещо інше.
Оксана Луцишина, авторка роману «Іван і Феба».
Бо життя триває довше, ніж Революція. І коли в певні моменти в ньому проступають солідарність, мета, подиву гідна витримка, то в інші часові проміжки (або й не проміжки – довгі дистанції, ба навіть решту життя) цього всього може і не бути. Багато залежить від того, в якому середовищі людина перебуває, які обставини впливають на неї, формують її ідентичність. Іванове пробудження національної гідности чи, за Луцишиною, – навернення – відбулося під впливом відвідин заставленого картинами помешкання львівського художника, чиє ім’я залишилося поза межами романного тексту.
“Перед Іваном стояла його справжня історія, на саму думку про яку обудилося ціле його єство, кров’ю волаючи з живої криничної глибини: це я, це про мене!..
Художник обернувся до Тиміша, до Андрія: «А ваш товариш щось не дуже начитаний. Точно наш?» «Ми його помаленьку обробляємо», – відповів Андрій без тіні усмішки” (с. 135).
Ті картини з середньовічними лицарями, а головно – дружні стосунки з активістами Студентського братства Львівської політехніки підштовхнули Івана опинитися у вирі новочасних історичних подій. Ви чекали, що головний герой роману, учасник першого майдану, як іще називають Революцію на граніті, буде вишколеним пластуном, носитиметься з томами Грушевського, декламуватиме поеми Кобзаря і сипатиме цитатами з Міхновського та Донцова? Облиште. Наш Іван наважився голодувати після того, як голодування розпочала його дівчина (це не про Фебу). Але не можна сказати, що головний герой роману опинився у вирі київських подій цілком випадково. Хай він і “не дуже начитаний”, та томик Стуса – «Дорога болю», щойно з друку! – при нім. І його рішення приєднатися до голодування – понаднормове: ті, що стояли на охороні табору – як він, – взагалі не повинні були голодувати.
Київська частина роману, що фактично тотожна сюжетові про Революцію на граніті, – цінна насамперед сама по собі: як візія важливих, доленосних для країни подій. Проте в цьому романі, де головними героями є Іван і Феба, основне смислове навантаження лежить не на ній, а на ужгородському відтинку біографії Івана. Тобто біографій Івана і Феби. Є ще давніший львівський відтинок, теж важливий для еволюції Івана. Але в ньому нема Феби.
Феба. Що про неї казати, крім того, що вона існує?
Начебто пише якісь вірші. Скаржиться на долю.
В розмовах, інтерв’ю Оксана Луцишина пояснює, що маргінальне місце Феби в структурі роману відображає місце жінки у світовій історії, де панує патріархат. Відомо, що чоловіки зневажають права жінок і займають усі місця в історії, які тільки можуть. Це стосується і подій, описаних у цій книжці. Як націоналісти, так і ліберали – організатори Революції – виступали проти того, щоб жінки брали участь у голодуванні (спершу їх навіть не хотіли брати до Києва!). Устами своєї героїні письменниця обурюється такою недолугою політичною змовою українських революціонерів.
“Дівчата не повинні були їхати з ними. Це викликало цілу бурю, дівчата доводили, що теж хочуть брати участь в акції, але хлопці, зокрема Ярема, були непохитними: ні і ще раз ні, бо це може бути – і, безумовно, буде! – небезпечно. А про те, щоб дівчата голодували, не могло бути й мови: з огляду на майбутнє материнство, це може серйозно підірвати їхнє здоров’я. «Моє здоров’я? Мої – як ти сказав? – майбутні діти? Як тобі не соромно! Це чистої води лицемірство! – кричала Роза Яремі, коли він озвучив це на останньому засіданні перед виїздом. – Чому я маю бути заручницею власного тіла? Тобі не здається, що це неправильно? Що своїм тілом розпоряджаюся я? Я-Я-Я!!! Я, а не якісь міфічні діти, яких я, може, і не захочу заводити?!» (с. 141)
Тільки-но зібрався був сказати щось про Фебу, а вийшло знов не про неї. Така її доля. А Ярема, між іншим, цілком впізнаваний. Небагатослівний велетень з кучмою волосся на голові, стратег, здатен відстояти свою позицію перед ким завгодно. Можливо, єдиний з важливих (хоч і не головних) персонажів книжки, кого можна було б характеризувати лише позитивно, якби не щойно наведена цитата.
Але Луцишина зробила ставку не на нього – письменники часто використовують історичних осіб у ролі персонажів другого ряду, – а на Івана, якого сконструювала на основі суспільно-політичної ситуації та особистого світогляду, в якому домінує феміністична візія. Як на мене, то Оксана дуже добре передала трясовину дев’яностих років у периферійному обласному центрі. Де в чому, мабуть, і краще, повніше, ніж це зробив, скажімо, Артем Чех у своєму романі «Район Д», присвяченому Чернігову тих самих дев’яностих років. Низький рівень політичної свідомости, сепаратистські рухи, алкоголізм, фінансова скрута, слизькі бізнесові оборудки, зрощення бізнесу і криміналітету, бізнесу і політики, криміналітету і політики, релігії і політики – все це в Луцишиної є, доволі виразно. І про те, що школи комсомолу та КГБ, з їхніми ідеалами кар’єризму та пристосуванства, давали плоди і в умовах незалежної України. І про виродження в національно-демократичному секторі політикуму.
Іван як людина з репутацією учасника Революції на граніті стає потрібною фігурою для тих, хто будує свою політичну кар’єру на Закарпатті і хоче приховати залежність своєї політсили від Православної церкви Московського патріархату (сюжет з Данкулинцем) або ж намагається заручитися підтримкою учасників Революції, членів Студентського братства, в ході своєї передвиборчої агітації в окремому окрузі (сюжет з Сашком Петренком). В таких ситуаціях Іван діє по-різному: то аргументовано відкидає пропозицію, то іде на співпрацю (сюжет з Вадіком: співпраця з медведчуківською структурою СДПУ(о), в якій Іван займає посаду програміста), то вдається до втечі.
Втеча – це важливий момент, безумовно. Точніше, це взагалі не момент, а процес, спецоперація, стан душі. Тема втечі звучить вже у першому реченні, згодом вона ще не раз з’являтиметься у романі, мені ж зараз ідеться про Іванову втечу зо Львова, якій присвячено немало-небагато – десяток сторінок у першому розділі та ще кілька десятків у другому, де мова про ту психологічну ломку, яка передувала від’їздові персонажа зо Львова. Письменниця дуже проникливо передає стан внутрішньої боротьби Івана, розростання почуттів страху і вини, що ведуть до психічного розладу[1].
Одна зі сцен, що виразно демонструє ці деструктивні процеси, виглядає так. Надумав наш Іван розправитися зі своїм переслідувачем. Приходить уві сні до майстерні (чи то «майстерні») свого психологічного ката і в сприятливий момент б’є його ззаду, після чого утікає. Всіх нюансів цієї візії тут не передати, скажу, що втікача наздоганяє погоня і він опиняється у в’язниці. А в в’язниці – Чорновіл, Стус і Остапенко (цього третього я сприймаю як художній образ Василя Овсієнка – реального учасника Революції на граніті). Вони дивляться на нового в’язня з осудом. Таким чином Луцишина показує, як Іванова підсвідомість, в якій вселилися страх та вина, використовує на підживлення своїх негативних психічних станів авторитетні для Іванової свідомости образи дисидентів.
Між іншим, Стус, не вперше згаданий у цьому романі (пам’ятаємо, яку саме книжку Іван носив у кишені в часи Революції на граніті), – це не лише герой з такими програмними творами, як «Господи, гніву пречистого….» та «Як добре те, що смерти не боюсь я…», а й автор низки поетичних творів, темою яких якраз і є психологічний стан заляканої, зламаної особистости. Мова про такі вірші зі збірки «Веселий цвинтар», як «Еволюція поета», «Вертеп», «Я знав майже напевно…», «Мені здається, що живу не я…», «Чоловік підійшов до меморіуму…» тощо.
У романі наведено аргументи відсторонення героя від львівського політичного середовища: загибель одного з побратимів, яку в студентському середовищі трактували як роботу спецслужб; переслідування; допити. Проте поза рамками художнього твору я не знайшов підтвердження наведеної аргументації. Навесні 1991 року, коли начебто працівники КГБ проводили допити у спорожнілому приміщенні ректорату Політехніки, насправді в Політехніці вже був новий ректор, перший демократично обраний ректор вишу – Юрій Рудавський. Саме кандидатуру Рудавського на посаду ректора підтримувало Студентське братство Львівської Політехніки; про це свідчить тодішній заступник голови Братства Іван Паров’як[2]. Рудавський був докторантом Ігоря Юхновського, а той у романі Оксани Луцишиної виступає на стороні учасників голодування, є одним з найактивніших захисників студентів з-поміж депутатів Верховної Ради; Ігор Рафаїлович тоді очолював Народну раду – парламентську опозицію до комуністичної групи 239. У романі ж ректорат Політехніки в час новообраного ректора (про нього самого не згадується) перебуває під ковпаком спецслужб.
“Тоді ними й зайнялися, ніби хтось згадав, що в нас же і вдома є зараза, осьдечки, під боком. Над містом висів мокрий березень, повітря просякло такою вологою, що навіть пахло водою, ніби під час прання у сільській хаті, коли жінки замочували білизну в здорових залізних ночвах. Через день сніжило.
Приходили у цивільному, зазирали в аудиторії: зайдіть у деканат, зайдіть у ректорат. На розмову забирали всіх, крім Івана. Могли взяти навіть з пари; так викликали Андрія Грому, Міська, Дениса Калиняка, Ярему. <…> Цікаво, коли його, Івана, теж викличуть? <…> Слідчий відчинив двері, щойно Іван став на порозі, – аж дивно: Івана не змусили сидіти в порожній кімнаті й каратися, хоч вони це вміють. Кабінет – приміщення в ректораті з багатьма столами і купою стільців – був безлюдний; треба ж такого, вигнали всіх працівників, цікаво, куди: на перекур чи до їдальні, по пиріжки?..” (с. 199–200)
Не маю жодних сумнівів у тому, що письменниця ретельно вивчала перебіг подій у Києві, збирала свідчення учасників акції. Але ж треба було поламати того Івана, і для цього всі засоби годяться. Показати його слабкість, нікчемність, перенести в середовище, де його політичне минуле нікому не цікаве, за винятком згадуваних кар’єристів, що в пошуках свого місця на політичному осонні хочуть скористатися його зв’язками і репутацією. Такий персонаж, судячи з вже віддалених у бурхливому фейсбучному літописанні коментарів, цілком відповідає феміністичним запитам читачок.
Та слабкість головного героя – не найсильніша сторона цього роману ). Василь Кузан у своїй рецензії пише: “Образ Івана – образ цілого покоління. Це вже не радянські люди, але ще не українці – революціонери, які таки зруйнували стару систему, але що будувати замість неї не уявляли”[3]. Поминаючи дещо розмите формулювання “ще не українці” (виникають запитання: а хто тоді українці? а може, їх, українців, взагалі немає?..), погоджуюся з тим, що роман Оксани Луцишиної адекватно передає постколоніальну атмосферу дев’яностих років і – не декларативно, а через систему образів, стосунки між персонажами, – наближається до відповіди, чому ми, як казав поза романом один з героїв роману, маємо те, що маємо.
Цю відповідь я бачу у слові «ресентимент». Поняття, яке впровадили в гуманітарний дискурс К’єркеґор та Ніцше (особливо Ніцше). Мається на увазі не просто образа, злість, а брак волі, відсутність характеру, певний тип поведінки, що його Ніцше називає мораллю рабів. На відміну від моралі панів чи аристократичної моралі, котра є самодостатньою, ініціативною, в основі моралі рабів – травма, спричинена колонізацією. Без зовнішнього чинника, без образу ворога ресентимент неможливий. На тлі образу ворога носій ресентименту має підстави думати про себе як про позитивного героя. Відомо, що тема ресентименту належить до типових тем постколоніальної літератури. Ресентимент виражається через втечі, мовчання (чи радше замовчування). Позбутися ж його можна за допомогою комунікації, тілесного контакту.
Роман «Іван і Феба» побудований відповідно до моделі суспільства, в якому ресентимент є визначальною характеристикою. Події у книжці відбуваються у період виходу з колоніального стану, у час, коли стало можна і навіть модно ставити питання рівноправности і не бути за це покараним (Ярема Гощишин і його побратими; Роза – дівчина, з котрою Іван дружив у Львові та у Києві). Однак у провінційному місті (а подорож до провінції – типовий сюжетний хід колоніального роману) зовсім інакші звичаї, ніж у метрополії. Тож в Ужгороді з його непридатною до ініціативного життя проспиртованою чоловічою частиною населення все ще панує матріархат (його уособлює Маргіта). Жінки тримають сімейний бюджет, знаходять своїм синам дружин, котрих теж беруть під контроль. У такій атмосфері бродять мовчання, бажання реваншу і втечі. Комунікація подружньої пари, чиї імена винесені на обкладинку, обмежена, тілесний контакт припиняється, потяг до втеч і помсти шукає собі виходу з надр підсвідомости у сюжетну канву.
“… Вадік зірвався на ноги, схопив пап’є-маше зі столу та жбурнув ним в Івана. Іван пригнувся. І теж встав.
Стояли тепер один прав проти одного. Вадік важко дихав. Зібрався на силі й закричав:
Пішов вон, сука, ти з моєю Міленкою спав!..
Іван засміявся. Сміявся довго.
І це все? – спитав, відсміявшись. – Це – все? І ти мене даже не застрелиш?
Вадік дивився на нього спідлоба.
І кілера не наймеш? Нє? А чо?” (с. 356)
Садо-мазохістські фразочки Івана – вияв його притлумленої образи, його нереалізованости. Але жбурляння пап’є-маше – то лише розминка перед кривавою сценою, достойною називатися фіналом, про який ми говорити не будемо, лише зауважимо, що холодну зброю на самому початку роману було видно кожному читачеві, а такі початки, як відомо, до добра не ведуть.
8 жовтня у Науковій бібліотеці ЛНУ ім. Івана Франка відбулась урочиста церемонія вручення Премії Львова — міста літератури ЮНЕСКО. Головну премію у розмірі 150 тисяч гривень отримала Оксана Луцишина за роман «Іван і Феба».
[1] “Маю питання: той КДБ’шник, який переслідує Івана і за допомоги авторки навіює йому стратегії гібридної війни з майбутнього, він існує взагалі? В сценах на майдані не раз з’являються міські божевільні зі своїми параноїдально-політичними фантазіями. Були серед них і ті, які видавали себе за співробітників КДБ. Той Іванів «Сашко» – один із них фактично. Те, що Сашко надалі так наполегливо переслідує якогось пересічного «охоронця периметру», так само параноя і фантазія, але уже Іванова. Навряд той «Сашко» існує. Він – тінь, навіть так: Тінь” (Улюра Г. «Іван і Феба»: Сховався, називається
[2] Паров’як І. Людина, яка мислила на десятиліття наперед // Тільки двічі живемо… Юрій Рудавський. Особистість. Науковець. Ректор. – Львів: Видавництво Львівської політехніки, 2008. – С. 275.
Джерело: «Збруч»
