Що зробилось навпаки?
Ігор Римарук був редактором моєї першої книжки в київській «Молоді» наприкінці 1980-х років. До того я вже чимало походив по журналах, видавництвах, бачив різних редакторів… І зачудувався, що зустрічаються такі, як Ігор: розумні, тонкі, іронічні. Завдяки Римарукові книжка-«метелик» вийшла друком дуже швидко як за радянськими мірками, плюс — велика добірка моїх віршів і перекладів з’явилася в альманасі «Вітрила» теж сприянням і навіть за ініціативи того ж таки Ігоря. Як буває іноді, запізнавшись із редактором, я зацікавився ним як поетом і людиною. Про це пише litukraina.com.ua.
Його прізвище, як я попервах подумав, походить від слова «рима». Копнувши, дізнався: є ще такий фах як «римар» — ремісник, який обробляє хутра. Хоча більше ймовірний варіант, тепер думаю — від річкового терміну «рим», тобто плавучий кнехт у шлюзі. Він дозволяє кораблю, пришвартувавшись, бути на плаву незалежно від будь-яких змін рівня води… Утім, будь-який смисл нібито не надто суперечить іншим. Його рівень розуміння поезії, майстерне (навіть штукарське) володіння словом були дивовижними, однак не аж такими унікальними: у 1980-ті роки поезію жили багато хто, існувала навіть своєрідна мода на неї. Легіони поетів ходили по редакціях, особливо ж коридорами «Молоді», мов зомбі в серіалі «Ходячі мерці». Сюди тягло на свіжу поетичну кров не лише молодих поетів, а й навіть ветеранів Другої світової, які байдикували на пенсії й починали раптом відчувати в собі «творюг». Мене дивувало інше: філігранне Ігореве вміння, працюючи в державних видавництвах, обходити радянську цензуру, тодішній компартійно-спілчанський етикет і тих-таки настирливих ветеранів. У нього не спостерігалося й близько жодного рядка про компартію, Леніна абощо. Ба навпаки: він спромігся друковано протягнути в печальному ліричному вірші табуйовану на початку 1980-х тему війни СРСР в Афганістані, написати про тих
«кому, напевно, сниться сніг —
там у пісках, у темних скалах».
Запам’яталося, як Ігор Римарук читав свої вірші на дружніх посиденьках. Якось на дачі поетеси Наталки Усенко в Кончі-Озерній під соснами, біля багаття, Римарук дістав аркуш зошита в клітинку, на якому його акуратним почерком був виведений вірш, присвячений Миколі Воробйову. Мене здивував образ: «роздуває зябра мегаполіс». Місто-риба? Місто-Христос? Темна метафора, яка сама себе помножує в нескінченній анфіладі сенсів. Незвичайним здавалося римарукове вміння витягувати з регістрів мови незвичайні не лише звуки, а й змісти й підтексти, співзвучні як української традиції, так і епосі змін, що незворотно наставала. Ігор Римарук цікаво вмів поєднати традиційну українську відьмологію з натурфілософськими вигадками, близькими науково-технічній інтелігенції:
«Закіптюженим небом пливе НЛО —
безпритульний вінок на Івана Купала».
Пізніше я замислився над тим, що у цьому — наскрізь міфологічному! — вірші нема й натяку на два тотальні, найпоширеніші міфи епохи: християнський і комуністичний.
У часи Перебудови Римарук редагував незвичайний тоді для нас альманах «Світовид», де друкувалися як українські автори з діаспори, так і вітчизняні поети й прозаїки, яким з естетичних або політичних причин не було ходу в державні видання — колишні дисиденти й навіть «відсиденти», тобто в’язні сумління. Я працював у видавничому кооперативі, що взявся видрукувати цей альманах. Перше число набиралося на компоузері десь у Канаді діаспорянинами, які вчилися не в наших школах. Тож у вихідних даних стояла незвична абревіатура з крапками: «У.Р.С.Р». Все-таки крапки ми зняли — хоча вони були явно не зайвими й підкреслювали якусь штучність і самопародійність тієї маріонеткової напівдержави. Музикант Кузьма Скрябін уже в наші часи використав міжабревіатурні крапки як усвідомлений сатиричний прийом, заснувавши «радіо S.R.A.K.A».
У 1990-ті роки, коли Римарук став головним редактором видавництва «Дніпро», я іноді забігав у його прокурену кімнатку на другому поверсі. Завдяки Ігореві було опубліковано багато заборонених раніше українських класиків, невизнаних офіціозною Спілкою сучасників.
Однак зміст і рівень поезії в повітрі на початку 1990-х стрімко мінявся. Вірші ставали все менш популярними, а вік життя поетів катастрофічно скорочувався. Багатьом усе складніше стало відшукувати свій «рим», за який можна надійно вчепитися хоча б ненадовго. Когось діставала й доконувала політика, інших — безгрошів’я, третіх — відсутність публікацій, закриття книгарень. Саме ці теми ми й зачіпали, зустрічаючись — зрідка і випадково — вже не в редакціях, а в кафе або ганделиках на Прорізний, Пушкінської, біля метро «Петрівка» (теперішня «Почайна»), звідки він їздив додому на Троєщину… Оцінки Римаруком життя й літпроцесу ставали дошкульнішими, їдкими, навіть отруйними. Він здавався мені розчарованим.
«Навколо світ, болючий знову.
А так хотілося колись
Із нього вихопити слово,
Немов дитя із-під коліс!»
Здавалося б, чого б то?.. Є праця, вірні друзі — як от Василь Герасим’юк. До того ж Ігоря по життю любили красиві й напрочуд талановиті жінки, але він шукав у них, як мені здавалося, не краси, а ідеального сенсу, насправді неможливого. Недаремно ж якось порівняв жінку із незнайденою досі міфічною бібліотекою Ярослава Мудрого. Хоча й розумів, звісно, марноту такого свого максималізму, ідентифікуючи себе у взаємостосунках як «тирана і деспота».
У дев’яності хтось болісно вичавлював із себе радянщину, мов чеховського раба. Інші легко, мов хамелеони, змінювали партійність на актуальнішу. І ці метаморфози багато хто відверто демонстрував у віршах чи прозі. А Ігор Римарук, здавалося, принципово не хотів впускати у свою творчість як зовнішні реалії, так і свої муки щодо них. У його віршах не відчувалося ані спротиву, ні мімікрії: він говорив ніби скрізь час, перпендикулярно часові — безумовно, відчуваючи його і враховуючи. Так промінь проходить крізь важке збільшувальне скло… Хоча його дружні ненадруковані епіграми, шаржі були якраз-таки гостро актуальними, супердотепними. Наприклад, після поїздки Римарука до Парижа в літтусівці почав гуляти вірш «Єлисейські поля». Приписують його Ігореві, та це не факт: вірш ніде не надруковано, він передається з уст в уста, мов фольклор, і я запам’ятав усього кілька рядків із нього. Неполіткоректних, але майстерних і пристрасних:
«… На прощання посрали в саду Т’юільрі.
Це тобі за Петлюру, іудо Парі,
промоскальський педрило Паріж!»
Пам’ятаю Ігоря наприкінці сірої епохи Кучми — на якійсь імпрезі в Інституті фізкультури. У спортзалі розставлено столики. Римарук у білому піджаку, з келихом гристого вина в руці, з легкою посмішкою на обличчі здавався вісником благих змін, які от-от мають розпочатися. Він проголосив тост за президента Віктора Ющенка — це було за кілька тижнів до початку Помаранчевої революції 2004 року, коли його президенство було ще доволі ілюзорним.
Якось я переклав його вірші для московського журналу «Дружба народів», вони вийшли 2005 року в № 3. Коли з’явився номер, я довго не міг сповістити про це Ігореві. Нарешті, коли зустрілися, сказав — і його реакція мене здивувала. Римарук подивився мене поглядом, у якому було як повне його розуміння складності надрукуватися в російському журналі, так і усвідомлення абсолютної марності, непотрібності цієї публікації. «Дякую, старий», — тихо сказав він з якоюсь вбивчою саркастичною ввічливістю. Я почав розуміти ту його дивну інтонацію тільки тепер. Дружба народів — фікція. Переклад віршів — інтелектуальна фізкультура, не більше. Російська культура — стадо зомбі, ходячих мерців-шовіністів, які жеруть менш численні народи й народності, як у Гоголя вурдалаки пожирають Хому Брута. «Тут і птах не здола, а людина ж йому — не родина», — описував Римарук фантастичний політ Миколи Гоголя над нічним Дніпром.
«Дай, доле, нам високої води!», — у раннього Римарука був пафос, який потім перетворився на сарказм. Однак доля таки послухалася. Вода виявилася високою — аж занадто. Крах СРСР. Розпад усталеної видавничої системи, налагодженої розлогої книготоргівлі, заточеної не під розповсюдження книжок, як хтось гадає й досі, а під комуністичну й шовіністичну пропаганду… Сама професія редактора поезії виявилася застарілою, як годинникаря, чи що. Переформатування суспільства, грошової системи, прав власності, особистих стосунків… Повінь, суспільне цунамі — куди там Хокусаю! Який же треба було мати рим-кнехт, щоб не зірватися у відкритий океан? Можливо, з образу високої хвилі, яка нависає над людиною, і виник уже в пізнього Римарука ще один японський мотив — камікадзе. Людини-бомби. Льотчика, не збитого ніким — тільки самим собою.
Що таке Японія для пересічного українця? Кімоно, гейші, чайна церемонія, хитромудра мінітехніка… Ще Хіросіма і Фукусіма — як сестри Чорнобилю. Переїзд Ігоря до Львова я вважав теж такою «втечею у Японію» — спробою знайти ідеальне, освячене ритуалами, поетичне й святе місце на нашій многогрішній землі. І разом із тим — живу воду. Бо: «серце моє засихає, як хліб. Засинає, мов пес».
На своє сорокаріччя він заримував: «Сорок — це морок». Але ж ніби є набагато темніші дати? Однак порівняємо з тим, що написав на своє теж сорокаліття нобелівський лауреат Йосиф Бродський: «Что сказать мне о жизни? Что оказалась длинной». Або Олександр Ірванець: «Сорокаріччя дихає в обличчя». Тобто 40 — це для багатьох і справді психологічний жах. Бо поет — заняття взагалі-то юнацьке, завзяте, як балерун чи бігун. «Молодий я, молодий!» Поетові потрібно мати свіжу душу, незаангажоване око, голодний шлунок. У поважному віці ти вже хто завгодно — майстер, лауреат, ветеран літературного руху — але не поет сьогодення. Тому після сорока який може бути вихід? Проза. Або ж офіра, божественна жертва. Згідно з японським кодексом «бушидо», самурай зобов’язаний воювати до кінця й навіть вчинити самогубство, якщо це треба для блага батьківщини. У посмертній римаруковій книжці «Божественний вітер», починаючи від самої назви, лунає мотив приречення. І не тільки особистого. Приречення любові, відчуття непотрібності будь-якого поетичного тексту взагалі. Можливо, й відчуття трагедії усієї країни, яка теж до певної міри — камікадзе, офірна жертва Європи…
Безумовно, поезія — коштовне хутро, що гріє душу, навіть коли в обличчя дме крижаний божественний вітер. Але чи вартує вона тієї вичинки, яку виробляють її найталановитіші римарі? Поезія — безталанна Батьківщина, але чи аж так треба ставати її смертниками? Чи існує взагалі Батьківщина? Чи став державою наш поетичний радіоактивний уламок імперії? З потойбіччя Ігор іронічно, як уміє тільки він, запитує себе — і нас:
«Ти помер. І що змінилося?
Що зробилось навпаки?»
Прокоментуєте?
