Шляхетні кеди
З Аттилою Могильним я познайомився на початку 1980-х років у кав’ярні, що розміщувалася в підвалі навпроти київського Оперного театру. Молодь полюбляла це місце, бо на весь радянський Київ тоді було кав’ярень небагато — п’ять чи шість. А з цікавим інтер’єром і добірною публікою, може, ця одна, — повідомляє «Літературна Україна».
Тут збиралися студенти навколишніх університету ім. Шевченка, педінституту ім. Горького (нині — університет ім. Драгоманова), політехнікуму зв’язку.
Були й відвідувачі літературної студії при Будинку вчителя. За кавою передавали один одному самвидав, цілувалися, сперечалися, писали вірші на серветках.
Якось я підсів за столик до знайомих студенток. «Оце місце вільне, а тут — ні. Тут сидить поет Аттилка Могильний — він вийшов покурити». Біля кавової чашки Аттили лежала серветка з розмитим написом. Я напружився й скоса прочитав:
«Триста кращих іспанських лез
забирає з собою Кортес».
«Фігня якась романтична, — подумав. — Один автомат АК-47, і всьому десантному загону Кортеса — каюк». Я щойно повернувся з армії, а саме з Туркестанського військового округу. Так званий «обмежений контингент радянських військ», що воював в Афганістані, підпорядковувався командуванню нашого ТуркВО. Третина мого полку пройшла через Афган. Тому я вважав, що справжні мужні вірші про закордонну військову операцію мають бути десь такими:
А службу тащим мы, друзья, в Афганистане!
И поэтому там живодерами стали.
У кав’ярню повернувся Аттила. Він одразу мені припав до душі. Мав вигляд поета: елегантний, ніжний, на ньому був довгий шарф. Поводився, як шляхетний принц. І свої вірші, хоча б про того самого Кортеса, читав так, що було зрозуміло: це — коштовна річ, яка має згодом стати хрестоматією.
Поезія сяяла тоді в нашому житті як одна з небагатьох прикрас буття, пігулка від убогої реальності. Ось назва одного з аттилчиних віршів — довга й підкреслено красива: «Сонет менестреля, написаний в часі кохання до таємничої жінки з рідного Провансу».
Над занадто поетичним, як сказали б сьогодні, «іміджем» Аттили його друзі іноді й іронізували. Якось Ігор Римарук, коли зайшла мова про вплив італійської поезії на українську, пожартував: «А от на Аттилу Могильного, мабуть, найбільше вплинув Адріано Челентано». Так звався модний тоді співак солодких пісеньок у стилі «спагетті-поп», від якого сходила з глузду більшість українського жіноцтва.
Батько Аттили теж був письменником. Ми про це знали й пліткували: Аттила — династичний «поет у законі», справді як принц. Але його батько, що писав під псевдонімом «Віть Вітько», не оспівував комуністичний режим, як тодішні офіційні члени Спілки… Коли ж згодом я влаштувався працювати у багатотиражну газету суднобудівного заводу, відомого нині як «Кузня на Рибальскому», то зі здивуванням довідався: дитячий письменник Віть Вітько, він же Віктор Могильний, працює там-таки на судноверфі звичайним робітником. Ходить у засмальцьованій робі. Крутить гайки. А вірші пише, мабуть, у вихідні. Або ночами. Згодом дізнався й таке: він не лише поет, а й дисидент, що перебував під наглядом КДБ. У нього навіть конфіскували друкарську машинку — що, як на радянські часи, вважалося ще доволі м’якою формою репресій. Для людей такого штибу, як Віктор Могильний, важка й брудна робота на машинобудівному заводі була чи не єдиним способом вберегтися від тюрми, такою собі «внутрішньою еміграцією».
Офіційно ж бо пролетаріат вважався «панівним класом», «гегемоном соціального прогресу». Робітника не можна було запроторити у концтабір так просто, як аспіранта Василя Стуса чи режисера Сергія Параджанова. Втім, коли хотіли, запроторювали й пролетарів…
Романтична далечінь, «рожеві вітрила» й голуби над дахами, яких було так багато по дворах між київських хрущовок, вабили Аттилу — романтика й лірика. Ми познайомилися ближче на літературній студії при університеті ім. Шевченка. Старостою тієї студії тоді був однокурсник Аттили, такий самий як і він студент-філолог Іван Малкович, у майбутньому — успішний видавець і Шевченківський лауреат.
Українські поети оспівували, як правило, село — наше національне гетто. Аттила ж Могильний — Чоколівку, Солом’янку, Відрадний, тобто райони на тодішній околиці Києва, де селилися учорашні селюки, а нині — заводський «набрід».
Україна починалася з Відрадного,
оточеного пустирями,
де в корпусах розбитих машин
виростали ожини й легенди…
З Відрадного,
Куди закинуло нас
з різних кінців світу…
Цей верлібр дивним чином рухається водночас відцентрово («з Відрадного») і доцентрово («з різних кінців світу» — до Відрадного), мовби галактика. Хтось міряв свою батьківщину «малими босими ногами», а герой Аттили — «пірваними кедами». Коли я зустрів у його віршах цей епітет — здивувався. Спочатку суржиковому чи діалектному визначенню «пірваний». Потім — кедам. Бо кеди — це ж взуття для фізкультурників? Але китайці запровадили на них моду на щодень. А потім навіть з’явилася розкіш — кеди з прикрасами, зі стразами!.. Кеди дешевші за шкіряні чи навіть дерматинові туфлі, так що це — взуття бідних. Але хто такі були бідні у часи нашої юності? Та всі, крім партійних бонз. І письменників, які щось офіціозне «оспівували».
Якось випадково ми зустрілися з Аттилою у новій книгарні «Поезія» на Майдані Незалежності (тепер там якийсь банк). Аттила щасливо ніс невеличку книжечку. «Знаєш такого поета? Сесар Вальєхо!» Я не знав, теж купив. Якийсь перуанець, позашлюбний нащадок іспанських князів… Справді чудовий поет. Боже, кого ми тільки тоді не знали, кого не читали зі світової класики! Віддалені у часопросторі Гарсіа Лорка чи Рабіндранат Тагор, менестрелі й чорні герольди були нам набагато ріднішими за якогось там донбащука Михайла Петренка зі Слов’янська… Саме звідти, з перекладів закордонної поезії, ми брали уроки розкутого творчого письма. Й тоді виникали на київському асфальті верлібри Аттили, дивувало його вміння елегантно висловлювати прості речі.
Наші гітари грають нашу музику,
а губи вимовляють наші слова
і, можливо, це ще не дуже красиво,
але це пісні про нас
і я думаю,
що в наших кварталах існує своя музика
і ми намацаємо її.
«Вірші, сказати б, без понтів і макіяжу, але й без тієї брутальності, яка нерідко бере у полон шукачів життєвої правди. «Це дуже прості слова, глибокі своєю нескладністю, подані в такому ритмі, який не шокує. <…> Ці відкриті інтонації заворожують ясністю сказаного, силою подуманого», — писав про вірші А. Могильного літературознавець Богдан Пастух. Справді, Аттила Могильний зумів додати дрібку естетичного сенсу в реалії наших міських околиць, у малозмістовне буття рабів соціуму. Читаючи його, ми готувалися сприйняти
…цей залізний і жорстокий світ,
світ красивий,
гідний того,
щоб в ньому жити.
Прожив він у цьому жорсткому світі небагато… Після Революції Гідності у суспільстві постала нова потужна хвиля декомунізації. В Києві заходилися перейменовувати вулиці й площі, названі на честь комуністичних божків. Запропонували одній із них дати ім’я Аттили Могильного — на оспіваній ним Солом’янці. Аж раптом проти цієї ініціативи виступив зоологічно українофобський сайт «Антифашист»: «Нацюки продолжают загаживать улицы украинских городов своими героями, „мытцями”… Очень уж нужно никому неизвестных поэтов из Западной Украины высечь на граните, так сказать, пометить территорию». Чому із Західної України? Ну, це жупел такий… Сайт згадує, що в Аттили «…вышло всего три его сборника. На этом плодовитость Могильного оборвалась, поэт умер в возрасте 44 лет. Остались вот строки»… Далі авторка цієї інвективи цитує текст інтимного вірша, у якому побіжно згадується жіноча білизна, й доходить саркастичного висновку: «В общем, в честь любителя белых трусиков патриоты теперь предлагают назвать одну из улиц Киева».
Цікаво, а Пушкіна чи Маяковського вважають оті самопроголошені «антифашисти» гідними, щоб називати їхніми іменами вулиці? Підозрюю, що так. Але ж Пушкін полюбляв оспівувати жінок взагалі без трусиків, а Маяковський глорифікував «блядь», яка у барі цмулить ананасну воду… Еротика справді постійно ночувала в інтимній ліриці Аттили Могильного, однак за таке кидати у поета камінь — як мінімум, дико.
Ти роздягаєшся —
джинси і светер летять у куток,
і без одягу
ти стаєш така жіночна…
Лібідо і мортідо… Згадується ще одна подія, пов’язана з Аттилою Могильним, що трапилася вже після його смерті. На поетичній виставі у театрі «Сузір’я», де актори читали аттилчині вірші, ми перетнулися з Іваном Малковичем. Не надто вдало тамтешні актори виконували свої ролі — збивали наголоси, не знаходили потрібних інтонацій… Іван дратувався, мов староста на літстудії. Мабуть, пам’ятав ще досконале авторське виконання. Але ж як його відтворити, зберегти? Ніякий фонограф, ніякий звуковий файл не спроможний передати шарм живої людини. Іван Малкович вчинив найкраще: видав книжку вибраних віршів свого друга «Київські контури». Ошатну, у твердій палітурці, обтягнену дорогою тканиною, із золотим тисненням — цілком хрестоматійного вигляду. Таку, про яку міг хіба що мріяти за життя поет у «пірваних кедах».
З досьє «ЛУ»
Ігор КРУЧИК — поет, публіцист, перекладач. Закінчив філологічний факультет Київського державного університету ім. Т. Шевченка та Вищі літературні курси при Літінституті в Москві. Працював редактором видавництва «Золоті ворота», головредом видавництва «Візант», від 2007-го — редактор журналу «Український тиждень». Член НСПУ.
