Ігор Павлюк. «Супроти течій плавленого скла…»

0
222

Жайворон Михайло. Гніздо висоти. Поезія. – Житомир: вид. О.О. Євенок, 2021. – 256 с.

Поезія Михайла Жайворона близька мені всім: формою, змістом, формозмістом… римами і ритмом, єдністю тексту і життєтексту, які мені такі органічні, ніби я друг дитинства Михайла чи принаймні його однокласник чи однокурсник… Хоча насправді ми ще жодного разу не тиснули одне одному руки, дивлячись в очі, не пили на брудершафт…

А пов’язують його і мене лише кілька телефонних дзвінків, перший із яких був від нього, яким він несподівано для мене сповістив про його рецензію на мій свіжоопублікований роман «Буг», яка виявилася високопрофесійною, а ще між нами − кілька спільних знайомих, яких ми однаково поважно любимо, як-от професор Петро Білоус, високе гніздо і «гніздо висоти» − Полісся, в якому Жайворон (яке поетично-крилате, співоче, дане Універсумом прізвище!) народився і в якому часто відпочиває і моя холмсько-волинська душа.

Ще ми з Михайлом Жайвороном маємо однакові дипломи із фахом «журналіст»…

Тобто, одержавши від поета рукопис оцієї книги, я із перших рядків його відчув, що знаю-відчуваю Жайворона уже тисячі років разом із усіма його писаннями, самокопаннями-переживаннями, світоглядними орієнтирами та метафоричними метафізиками болю…

Тому казати-писати-співати щось про цю поезію − це майже те саме, що писати про… свою лірику…

Вірші Михайла Жайворона ловлять багато лайків на Фейсбуці, бо вони прозорі, без квазі-філологічних понтів, словоблудств, пронизані, освітлені із середини житейським і художнім досвідом цього бувалого чоловіка із добрим і мудрим обличчям і гармонійно юною душею − попри потужну працю в реальній великій журналістиці (гляньте його біографію), якому віриш, як, скажімо, талановитим віршованим постам Богдана Томенчука у цих же соцмережах.

Але паперова книга – то інше.

Вона органічна.

Вона пахне деревом, піщаною поліською землею та озерним прижитомирським небом.

І не шкода зрізаних дерев на таку книгу.

* * *

Загалом же «Гніздо висоти» сприймаю як поему, цикл – настільки камертонно цілісні ці навіть не язичеські за визначенням, а пантеїстичні медитації, за які потиснули би руку сибірські шамани, жерці ацтеків і майя, наші волхви…

Михайло Жайворон настільки природний, що через символи, знаки, коди природи зашифровує, розшифровує і знову зашифровує і кохання, і саму ж природу, і навіть суспільно-політичні колізії, паралелі і меридіани людського у космосі і космосу в людині, як-от, із самого Початку («Розділ 1. На розхристі доріг»):

Не шукаю чудес –

ні висячих садів, ні атлантів,

Ні прадавніх доріг

до розкопаних вже пірамід,

Бо ліпили горшки не святі

і не привиди хатні,

А ще скільки наліплять із глини

за Богом услід!

У цій першій строфі книги закодовано, як у ДНК, увесь світоглядно-образний код Автора, який можна розкодовувати порядково:

− «Не шукаю чудес» – автор духовно зрілий поет-Муж, а не лірик-хлопчина…

− «ні висячих садів, ні атлантів» – заглиблення в античну міфологію (Висячі Сади Семіраміди, син титана Япета й Клімени – Атлант…).

− «Ні прадавніх доріг» − психофілософська ретроспекція.

− «до розкопаних вже пірамід» − екзотично-історична асоціація із «Розритою могилою» Тараса Шевченка…

− «Бо ліпили горшки не святі і не привиди хатні» – використано фольклоризм-афоризм «Не святі горшки ліплять», демонологічні «привиди», у контексті чого так і хочеться нагадати, приміром оце: «Ніколи не бійся братися за незнайому справу. Пам’ятай: Ковчег збудував любитель, професіонали ж створили «Титанік»…

* * *

… Михайло Жайворон не поет-професіонал, бо ж професійні поети зникли разом із Радянським Союзом.

Михайло Жайворон і не поет-любитель. Михайло Жайворон просто − поет.

Глибоко асоціативний, а значить – поетичний − рядок «А ще скільки наліплять із глини / за Богом услід!» − свідчить про християнізацію пантеїстично-язичеської світоглядної системи координат Жайворона із закономірним підсвідомим використанням біблійних істин про творення людини із глини…

Тобто, пазл, як кажуть, склався.

Вірші духовно зрілого, душевно досвідченого і фізично загартованого поета у цій книзі не менторські, не дидактичні, а сповідальні перед сучасниками, нащадками і предками:

Пощастило мені,

бо життя потовкло, мов горіх,

Та шкарлупу душі не вдалося бодай розколоти.

І ще дужче твердів.

І летів, а не падав згори,

Аби пагоном нерва відчути цю землю на дотик.

…відкриті до космічних глибин і озерних висот, як оце, приміром:

30 липня 2020 року з Мису Канаверел (Флорида) успішно стартував міжпланетний космічний корабель ATLAS V-541 з марсоходом NASA Mars 2020, до якого прикріплена пластинка з моїм іменем серед багатьох інших землян, котрі першими віртуально заселять Червону планету…

Піщинку планети підхоплює сонячний вітер

І шляхом Чумацьким з собою у безвість несе.

І сам я – маленька піщинка у променях світла,

Яку закрутила життєва оця карусель.

Більш чи менш точні чи й асоціативні рими, спокійний, майже гекзаметровий ритм упевненого в собі чоловіка із чутливим серцем – файно ретранслюють тонкі енергії думок і почувань поета у нетутешній часопростір, де «нам не дано передбачити, як наше слово відгукнеться»…

Але лірик має уже ту перевагу перед епіком, що пише про себе, тобто має шанс бути унікальним, якщо неоригінальним, бо ж

Пересіяно тисячі слів

і розорано фраз,

Сивим пилом припали

пергаменти і першодруки.

Переписано писане

потайки і напоказ,

І на мовах усіх

навперейми повторено звуки.

А от як через образи природи Михайло Жайворон ненав’язливо (він явно не поет-трибун, а магічний лірик) передає, охудожнює рельєфи соціальної, навіть суспільної реальності, про що вже я казав вище:

Хмеліє народ від розлитого трунку ілюзій,

І на ніч впускає прабабине літо хутчій.

Висока ціна у такої легкої спокуси,

Де волю міняють на келих вина і харчі.

               («Розкошлана осінь згортає сувої туману»).

Або:

Зміліли ЗМІ і висохли слова.

У руслах вен – замулена водиця.

І пахне всюдисуща кропива,

Налита берегами аж по вінця.

Можна ще аналізувати, цитувати, хвалити, переказувати зміст і форму цієї книги, ілюстрованої відомим українським художником Юрієм Нагулком, смакуючи вдалими образами, афоризмами, неологізмами, темами кохання тощо…

Але гурман не потребує випивати цілу бочку вина, щоби оцінити смак його.

Та й не варто пити густого вина відразу багато… Тому смакуймо.
Адже, як бачимо, у цій книзі талановитого поета і мудрого, щедрого і щирого чоловіка Михайла Жайворона, як у літньому поліському лісі, є все: і гриби, і ягоди, і зайці, і вовки, і різнотравні запахи, і метелики… і люди…

А сам Автор, як і годиться, ранковій пташці – жайвору, співає нам про все, що бачить, що відчуває, весело та гірко провокуючи до пізнання і гаряче пророкуючи любов…

Отож, побажаємо Михайлові вільного польоту із «гнізда висоти» і радісного приземлення у бібліотеках людських душ.

Будьмо і тримаймося!

Джерело: zolotapektoral.te.ua.

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я