“Українська літературна газета”, ч. 11 (367), листопад 2024
Закінчення. Початк див.: https://litgazeta.com.ua/articles/ihor-pavliuk-tajny-i-tainstva/
Авторська передмова до книги «Ігор Павлюк. Бут. Історія України у драматичних поемах». – Харків: «Майдан», 2024. – 312 с.
А вже драматизована поема «Голод і любов (Викрадення Європи)» (1994 рік) із автографом із «Всесвітніх мудреців» Фрідріха Шиллера «До тих пір, поки філософія не зможе керувати світом, ним будуть керувати голод і любов» – історична, адже серед її дійових осіб, які здибаються то в майстерні художника Еренштраля, то на європейському ринку, то у дворі гетьмана України Івана Мазепи: шведський король Карл ХII, російський цар Петро I, Іван Мазепа, жінка-Європа, «мертвий бог» Юпітер, продавці – глечиків та квітів, жебраки, карлик…
Тут також драматична боротьба світоглядів із національно ангажованим контекстом, історія емоцій репрезентантів різних народів, вічна проблема стосунків митця, політичної влади, історії, про що моя кандидатська монографія «Митець – Влада – Преса: іст.-типолог. аналiз: Моногр. / НАН України. ЛНБ iм. В. Стефаника. НДЦ перiодики. – Луцьк: Надстир’я, 1997. – 112 с.».
Майстерня художника Еренштраля.
Художник у роздумах. Він ходить туди-сюди. Ріже тільки-но розпочате полотно й кидає, кидає…
ЕРЕНШТРАЛЬ
Зовуть до себе всі двори великі.
Набридли вже:
Відомий портретист!..
Якби хто знав у всьому цьому світі…
Ох, як же я ненавиджу себе!
Та Леонардо, мабуть, іще більше
Страждав, і сумнівався… й малював.
Я зовсім бідний, зовсім, зовсім бідний.
Моя сім’я велика, як в лелек.
Я не боюся старості як смертний,
Та як митець боюсь її… тепер.
Нема за що папір купити, фарби…
І хата ця закладена давно.
І будь я двічі, тричі геніальний…
Чи, може, малювати на піску,
На золотому березі морському,
Як ті японці?..
Зроду і нікому
Твій труд не буде снитися тоді.
Заплаче море – і картину змиє.
(Пауза)
Далі була п’єса для дітей на 2 дії «Літаючий казан», видрукувана окремою книжечкою: «Павлюк Ігор. Літаючий казан: П’єса для дітей. – Львів: Добра справа, 2003. – 38 с.», яка увійшла у рейтинг кращих книг 2003 року у номінації «Література для підлітків» і яку збирався інсценізувати заслужений діяч мистецтв України, режисер-постановник Першого українського театру для дітей та юнацтва у Львові Мирон Лукавецький. Але не встиг – відійшов Додому.
У 1994 році я створив ліричну пародію на 2 дії «Дзвінка з Левандівки», бо, вважаючи себе веселим у житті і лірично-драматичним у творчості, я спробував довести собі, що можу писати також буфонадно-бурлескні, навіть балаганні, тексти, про що свідчать уже назви дійових осіб цієї ліричної пародії на «Попелюшку» в галицькому варіанті, адже дія відбувається в одному з районів Львова – Левандівці.
Ця драма, як і «Плем’я», «Зелена драма», також іще, на жаль чи на щастя, не інсценізовані і ждуть свого катарсису.
Наступним моїм драматичним текстом була «драматизована поема» «Бут» – про мого історичного однофамільця (а може, й родича?..), гетьмана Війська Запорозького Низового, керівника козацького повстання 1637 року Павла Бута (Павлюка), про якого навіть є слова у гімні України:
«Наливайко і Павлюк, і Тарас Трясило Із могили кличуть нас на святеє діло!»
Про цю драму я чимало говорив у своїх інтерв’ю, зокрема про мою архівну роботу над Деревом мого Роду: чи маю генетичну спорідненість із гетьманом Павлюком, «гарячу поетичну кров якого відчуваю у своїх жилах».
Ця драма належить до квадриги моїх драм про історичні постаті, три із яких інсценізовані на «Українському радіо» («Світ радіовистав» у Києві, радіо «Українська хвиля з Європи»): «Регентка» (про княгиню Ольгу), «Таморус» (про Миклуху-Маклая), оця ж – «Бут» (про гетьмана Павлюка)… Написана уже і взята до постановки драматична поема про рівноапостольного князя Володимира «Володимир-Василій», яку дивовижно талановита режисерка інсценізації попередніх моїх драм Наталія Стрижевська уже підготувала до постановки, узгодивши зі мною певні текстуальні зміни… Але померла. Тому мій «Володимир-Василій», як і «Літаючий казан», зостався наразі лише у текстовому варіанті.
Що ж до радіоп’єс за вищеназваними моїми поетичними драмами, то перша із них була створена апріорі без мого дозволу, сюрпризно для мене: пам’ятаю, як зателефонував мені, коли я їхав автобусом із Луцька до Львова, мій родич – письменник Йосип Струцюк – і похвально повідомив, що якраз слухає радіовиставу «Регентка» на мої слова… Через кілька днів я, бувши у Києві, зайшов на Хрещатик, 26, на радіо, із тортом і шампанським і тепло познайомився із колективом творення «Регентки», який уже творив радіовистави із моїх поетичних драм «Бут», «Таморус»…
Всі три радіовистави, як і «Вертеп», розміщені на Інтернет-платформах у титрах яких вказані учасники їх творення:
ЛІТОПИСЕЦЬ
І пішла Ольга в греки.
І прийшла до Царграда зранку.
В неприборкану гавань армада лодій-човнів прибула.
Гавань – Ріг Золотий – наче законна бранка.
«Другим Римом» тоді Візантія у світі цвіла.
А посольства того!
А посольства – з п’ятнадцять сотень:
І княгині, й боярині, навіть Григорій-піп.
Ще й племінник княгині, волоссям медовосотий.
Ждали всі авдієнції десь шістдесят п’ять діб.
А прийом відбувався у тронній великій залі,
Що Магнаврською звалась і світла була, як рай:
Мармурова оздоба і золото там, казали…
Хитромудра механіка – хоч бери і літай.
Імператор ромеїв сидів на високім троні.
Із зеленого мармуру трон Соломонів цей.
Осінь золота скрізь й велика зима на скронях.
Недаремно Великим назвався цар Костянтин-ромей.
Час ішов, наче Бог.
І хрести, а хрести терпіли.
До державного рівня розп’яття росли кругом.
Сьомий.
Багрянородний…
І журавлі летіли.
Клином летіли, клином.
Кожен летів хрестом.
- Світ радіодрами. Українське радіо «Культура». Ігор Павлюк. Радіодрама «Бут» (про гетьмана Павлюка).
Ось уривок:
БУТ (обводить поглядом Запорозьку Січ)
Тут недавно ще відьми шигали
На куцих мітлах,
Витираючи косами
Крові сльозинки
З листків ожин.
А сьогодні, сьогодні
Пасеться тут польське бидло
І катує мене
Католицько-папський млин.
Вже й горілка чомусь не бере
Ці летючі плоті.
А любов, далина —
Поцілунки сумних жабів.
Ще не осінь.
Не осінь,
Та вже опадають злоті
На посріблені душі
Й привласнюють нас собі.
Як усмішка безногого,
Мудра вона й надійна.
Пообвітрює очі, а серцю —
Роби, що хоч!
То від роду людського
Земля захищається війнами,
Як хрестами й антихристи
Захищаються від потороч.
Гостре… гостре життя й коротке.
Ще ж весна.
А весною жовтіє сніг…
Так багато світанків і весен —
Вдесяте, всоте…
Тільки юність одна.
Тільки юність одна мені!
Ми — як в горлі собаки…
Рахманні печалі неба,
Що не здатні на помсту,
Бо всі християни вже!..
Ну а що, якщо треба помститися,
Кровно треба
Зі своїх ворогів
Наробити лихих пожеж?!
Існує також окремий текст цієї драматичної поеми («Маклай» («Сон Судді»), створений для народного артиста України, режисера Григорія Шумейка, який планував інсценізувати цю драму про цікаву особистість, але не втілив свого задуму через ряд об’єктивних причин.
* * *
Чому я вибрав саме ці історичні для України імена: рівноапостольну княгиню Ольгу, гетьмана українського козацтва Павлюка (Бута), світового мандрівника українського походження Миклуху-Маклая, хрестителя Русі – рівноапостольного князя Володимира, – окремий психофілософський дискурс. Пишучи про переломний Шлях княгині Ольги від тілесного язичества до сердечного християнства, через криваво-пінисту козацьку стихію бунту, я закономірно, як і народ, до якого належу волею долі, як рівноапостольний князь Володимир, прийшов до монобожного християнства, до самого рівноапостольного Володимира, який отримав християнське ім’я Василій, створивши про князя однойменну драму «Володимир-Василій», постановка якої також була підготовлена до інсценізації світлої пам’яті Наталею Стрижевською…
ВОЛОДИМИР (до МАЛУШІ)
Ой, мамо, мамо…
Що ти, мамо, мелеш?!.
Та ти ж – Малуша!..
Не мелуха ж ти!
Христос тобі миліший, аніж Велес…
Мені з Перуном велено іти!
МАЛУША
Чим велено?
Ким велено, мій сину?..
Ідеш за плоттю, пристрастю…
(Сумно.)
Іди…
Я відчуваю і свою провину…
Та й ти такий ще, сину, молодий…
ВОЛОДИМИР
Я молодий, матусю, тому хочу
Так жити тут, як вовк живе чи птах.
Пірнати у жінок бездонні очі
І бачити богів у тих очах.
Ми з Перуном цю землю зміним скоро.
Ми з ним подібні.
Молодий Перун
Зі мною часто по ночах говорить
І учить жити…
МАЛУША
Вбий мене, стару!..
Як вже убив ти брата Ярослава,
Батьків Рогніди…
ВОЛОДИМИР (обіймаючи МАЛУШУ за плечі)
Йди вже, мамо, йди…
Твій син вже має владу, гроші, славу.
Ти не радієш.
Ніби ждеш біди.
МАЛУША
Це все не вічне, сину мій, не вічне.
Це все убивче для душі.
Це гріх.
ВОЛОДИМИР (махає рукою)
Іди вже мамо, йди.
Бабусі свічі
Уже тебе чекають…
МАЛУША (також махає рукою і йде)
Нас усіх…
Хрести і свічі суджені землі цій.
Але наразі – меч, вогонь і кров.
Читаю я майбутнє не по лицях,
А по крилатім корені церков.
…У цій книзі – опоетизована мною, пропущена крізь серце, історія, із трактуванням фактів якої можна дискутувати, бо, врешті, важлива тенденція фактів, а не окремішні факти, про автентичність яких також можна сперечатися, адже «історію пишуть переможці», а правду серця зважить лише Всевишній, навіть якщо створений Ним світ нам здається не просто Театром, а театром абсурду, бо ж чарівливість, магічність поезії як сплаву несумісних енергій, як і театру абсурду, в тому, що вони не претендують на абсолютну істинність і не диктують нам правил гри чи битви. Вони лише пропонують розширення діапазону свідомості, відчуття, допомагають прислухатися до себе, ближніх і дальніх, щоби співтворити з ними, з Універсумом, не дати обдурити себе злу, хоча людина ніколи не буде абсолютно готовою до смерті перед лицем війни, кліматичних та клімактеричних катаклізмів, але, приймаючи реальність у її парадоксальності, ми легше можемо змиритися з нею.
* * *
А ще театр так чи інакше присутній у моїх прозових творах (повістях та романах, численних інтерв’ю), поемах, віршованому романі «Паломник» (про це – окрема розповідь), «поетичній постановці «Алергія на вічність» за віршами Ігоря Павлюка, яку здійснила режисер Світлана Органіста у Волинському академічному обласному українському музично-драматичному театрі імені Т. Г. Шевченка», у фільмі «Ігор Павлюк. Між Бугом і Богом», а особливо – у моїх лірично-драматичних віршах, які найвиразніше маркують кардіограму польоту моєї душі, адже поезія (грец. ποίησις – «творчість»), починаючи з моїх 18 років, як-от, приміром у вірші «Місто» (3 лютого 1989 року):
Як давно я в далеч не дивлюся:
Тут будинки глибші за туман.
Всі живуть в асфальтовій кольчузі.
Є забрала, а облич нема.
Є машини, та нема прискорень,
Є театри – мало одкровень.
А надвечір люди лізуть в нори,
Як мурахи, – в дзеркало криве…
…У віршах-присвятах акторкам, у яких закохувався:
Ви – артистка
З манерами
А’ля ніч.
Мудра лялька з театру «Магія».
Вся у квітах на сцені,
А у мені –
Безталанна пелюстка макова.
(«А Ви навіть не знаєте…»,
17 грудня 1991 року).
Була мені жінка –
Струна між високими дзвонами,
Актриса театру кріпацького,
Люлька розпалена…
Поміж дзеркалами, іконами
Була мені дика, балувана…
(«Мої жінки»,
12 травня 2010 року).
Чимало театрально-метафізичного контексту-підтексту-надтексту у поетично філософських, психотерапевтичних, навіть суспільно-політичних моїх рядках та строфах, як-от:
Супроводжу сльозою зорю,
Що злітає з неба,
Бо Шекспір набрехав:
Актори в житті не всі!..
Глядачі і вахтери – їх теж театрові треба.
Ну а світові – що?
Сиву сльозу весіль.
(«Супроводжу сльозою зорю…»,
27 грудня 1995 року)
Друзі й недруги нас затискали до гнаних генів.
Геніальними бути болюче було,
золотими – ні.
Театральний парламент.
Парламентарна сцена.
Я давно в цих краях, а вони у млині, в мені.
(Із «Корінний триптих»,
10 серпня 1999 року)
Останнє листя, немов із кров’ю,
Ляга на воду.
У цьому місці, у цьому місті
Така свобода,
Що у театрах, на чорних площах
Вам рожі корчать.
І дощ, як трави.
Й циганка юна знімає порчу.
(«Зі Львова», 7 лютого 2002 року)
Вітер сам густий, мов сон води.
Сита театральщина собору.
Вовк в березі скрипку розбудив,
Як дитину бажану і хвору.
(«Рання осінь. Золотіє кров»,
27 вересня 2011 року).
І – вірш під акцентовано символічною назвою «Театр», написаний 31 липня 1990 року:
Пророк цілує рученьку царя.
Котурни – як засніжені вершини.
Гнучка свіча у рампі догоря,
Мов у короні голова зміїна.
Наступна сцена: страта козака…
Дівчата гарні, але тілом п’яні,
Усім несуть себе на рушниках…
Все – продане, все – придане,
Все – рана.
…Усе це вже показано давно,
Та не усе промовчане печально…
Нове життя знімається в кіно.
Старі актори грають геніально.
Я часто водив до театру моїх дітей, писав пісні для постановок, перекладав іншомовні тексти на прохання друзів-режисерів, як-от недавно для ідилічної пасторалі «Полісянка», яку інсценізував у Національному театрі імені Марії Заньковецької заслужений діяч мистецтв України Орест Огородник.
* * *
Існує чимало відгуків про ці мої драматичні тексти як від театралів-професіоналів, так і поетів, літературних критиків, як-от про драматизовану поему «Регентка»: «Неперебутній, високохудожній твір, професійна постановка талановитої режисерки Наталії Стрижевської. Вдячна Долі, що у моєму творчому доробку є ця роль – княгині Ольги. Дякую всій творчій команді» (Лариса Недін, українська актриса, театральний педагог, письменниця, журналістка, громадська діячка, заслужена артистка України, член Національної спілки письменників України, Національної спілки театральних діячів України, член правління ТС «Асоціація діячів естрадного мистецтва України», лауреатка національних і міжнародних конкурсів і премій).
«Чудова драма, чудовий авторський текст! Концептуально автор дотримується у зображенні княгині Ольги її літописної версії та житійного канону, обробленого церквою. Захоплює ліризація образу Ольги, спроба проникнути у її внутрішній світ – світ жінки, а згодом – державного діяча. Відчувається, що автор застосував свій неповторний індивідуальний стиль до створення образу унікальної жінки, якою її бачить наш сучасник. Я – також сучасник, але сприймаю княгиню Ольгу інакше: як чужинку (з варягів вона, й ім’я її варязьке, від скандинавського hеlgi – вовчиця); як мстиву, хижу жінку, що вбивала древлян без жалю, як лицемірку. І не переконує мене її заключний монолог-каяття… Виходить, можна вбивати, а потім – розкаятись і стати святою. Щось не віриться… А тим, хто у це вірить, скажу: насолоджуйтесь радіодрамою як мистецтвом слова і музики!» (Петро Білоус, український літературознавець, письменник, доктор філологічних наук, професор).
«Дякую, шановний Петре Васильовичу, за професійний і щирий відгук. Повірте мені, що я знав-відчував жорстку правду життя. Але бачу свою місію поета як медіума-містка між правдою життя і сакральною правдою, істиною Божою. Ви підтвердили мій діагноз Ольги-Вовчиці. Як християнин я перехрестив її, помолився за неї як за християнку і красиво (як поет-чоловік жінку) послав її… до Всевишнього. Християнину так можна: «розкаятись і стати святою». Приємно, що Ви «насолоджуйтесь радіодрамою як мистецтвом слова і музики!» Тисну Вашу дружню руку. Будьмо і тримаймося! Щиронаш Ігор», – відповів я професору і письменнику. якого поважно люблю…
Аналізувати світоглядні основи лірично-драматичних героїв моїх драм – це вже інша опера… для нащадків…
А наразі, як бачите і, впевнений, вірите, шановні предки, сучасники та нащадки, театр живе у мені і я пульсую у світі-театрі за шекспірівсько-фройдівською формулою, стараючись розрізнити Гру та Битву, смирення і байдужість, доброту і слабкість, гординю і гордість…
Надіюся видати найближчим часом книгу моїх драм, у яких багато молитов – як надії на спасіння – і задумав створити (сотворити з історією) іще кілька драм…
(Публікується зі скороченням)
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.
