(Авторська передмова до книги «Ігор Павлюк. Бут. Історія України у драматичних поемах. – Харків: «Майдан», 2024. – 312 с.»).
У шекспірівській формулі «Весь світ – театр» із його п’єси «Як вам це сподобається» щось є… Як і у фройдівській сублімації лібідо у художню творчість.
Але насправді ці фізичні та метафізичні алгоритми мають і зворотні вектори: як-от: «Театр у ролі парламенту – і навпаки», про що я писав уже у науковій статті.
Кожна людина – актор своєї долі – як сказав хтось мудрий. Але хтось, як той казав, прикриває маскою від людей (бо від Бога і від природи не прикриєш) свої рани та шрами, а хтось гнилизну свою, яка, до речі, буває заразною, як у фізичному, так і в метафізичному проявах. Звідси всі драми, комедії, трагікомедії світу і засвіту, у яких кожен із нас має свою роль, свої залаштунки, сцену і глядацький зал. Одні його сприймають як Гру, інші – як Битву. І у цій, даній нам Всевишнім, Свободі є і своя витончена Драма.
* * *
Мій же світ-театр розпочався, як мені здається, із найранішого, найранимішого дитинства, коли я п’ятирічний виразно уявив себе лікарем Айболитем, одягнув білий халат, пошитий прабабусею із простирадла, і «лікував» своїх бабусь і дідусів та їх стареньких-хворих сусідів разом із їхніми котами, песиками та різними голубами… Потім я був індіанцем Чингачгуком із саморобним луком, як «наш» воював проти моїх друзів-«фашистів» на театрі наших дитячих воєнних дій. Грав ролі Зайчика, Кощія Безсмертного, Вчителя – у сільському шкільному театрі, поета Михайла Лермонтова – коли вчився у військовому училищі в Санкт-Петербурзі… Сергія Єсеніна та Джорджа Байрона – коли будував автомобільну дорогу у Забайкаллі…
Справжній, професійний же театр я відвідував рідко, бо ж до нього потрібно було їхати з нашого села «без сільради» аж до Луцька, куди мене возила моя тітка Софія (вчитель-біолог), але більше до цирку (що також трохи театр…). Пам’ятаю, як ми класом рідної Залісцівської восьмирічної школи їздили на виставу «Конотопська відьма» у Волинський обласний музично-драматичний театр імені Тараса Шевченка.
Дійство вражаюче запам’яталося, але менше, ніж прихід священника, щоби висповідати мою прабабусю Ганну перед її смертю. Тому я розумію тепер, чому людині, яка глибоко вірить у Бога, важливіше відвідувати не театр, а храм, який також має театрально-ритуальні дійства, як-от Літургія, приміром, але вони (сакральні) освітлюють-озвучують шлях людини до Бога, а не людини до людини… Тобто кожен храм для невіруючої людини – театр, а для віруючої у Бога людини храм – це Дім Божий. А театр (від фр. Théâtre, грец. Θέατρον) – «місце видовища», яким я пристрасно захопився, коли вступив на факультет журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка у 1987 році. Ходив чи не на всі вистави Національного драматичного театру імені Марії Заньковецької, де познайомився із кількома акторами та режисерами, серед яких тепер народний артист України Григорій Шумейко, із яким у нас було чимало спільних творчих проєктів. А особливо «моїм» став Львівський академічний молодіжний театр імені Леся Курбаса, про вистави якого, які теж відвідував по кілька разів, робив радіопередачі і був навіть запрошений працювати його завлітом, але не судилося, бо ж пішов, захистивши кандидатську дисертацію, в академічну науку.
У цей же час, будучи студентом, я почав досліджувати поетичний театр, захистивши навіть дипломну роботу на тему «Особливості поетичної драми та їх розробка на сцені і в сучасній критиці», де досліджував творчість Федеріко Ґарсія Гарсіа Лорки, Олександра Блока, Лесі Українки. На прохання моїх друзів – студентів факультету журналістики – я написав «Вертеп» у 1988 році, який був інсценізований у Львові і запрошений у Таллінн… А в 2010 році режисер Львівського драматичного театру імені Лесі Українки заслужена артистка України Людмила Колосович попросила в мене дозволу поставити його на сцені, де він і успішно йшов кілька років, реалізуючись паралельно у дитбудинках, дитячих лікарнях тощо. Його сценарій просили у мене сільські священники та вчителі для постановок. Я щасливий, що «мій» Вертеп пішов у люде во славу Божу.
Успішна реалізація Вертепу надихнула мене на творення інших поетичних драматичних полотен, кожне із яких, як і людина чи книга, має свою долю, історію, навіть маркує мої етично-естетичні, світоглядні стежки-доріжки між корчмою та храмом, грою та битвою, театром і Літургією (месою).
Розміщення драм у цій книзі – історично-тематично детерміноване: від тексту про княгиню Ольгу («Регентка»), у контексті якого світоглядний перелом від язичества до християнства, через козацтво, марковане «Бутом», російсько-українським контекстом, маркованим Миколою Миклухо-Маклаєм («Таморус») – до сучасного контексту: п’єси про дітей «Літаючий казан»…
А от щодо поступовості творення мною драм, то наступною після «Вертепу» була фантастична драматична поема про боротьбу світоглядів наших сучасників «Десята планета» («Остання тризна»), яку я написав уже в 1989 році, бувши студентом другого курсу, серед дійових осіб якої: Селянин, Комуніст, Робітник, Іноземець, Варавва, Панок у білому, Божественна інопланетянка, які святкують день народження друга – Поета, уривки з якої люблю напам’ять декламувати і нині, як-от:
ПОЕТ
…Значить, щось ми втрачаєм, земляни,
Між нами і… Сонцем.
Значить, з віком втрачаєм,
По простору й часу брати!
Розкажи нам, тополе,
Що з космосу ловлять долоні
В час, коли на твоїй голові
Аж по брови лелече гніздо сидить?
Чи коли затравили ріку ми,
Як дикого звіра,
І трава поросла там,
Де лігво було лисенят.
Розкажи нам, тополе,
Чи є ще у Всесвіті Віра
І чи є ще дорога прийдешнім
В життєвий сад.
Потім мені прийшла віршована драма у трьох діях «Плем’я» (1988 рік), дія якої відбувається у Львові на початку ХХІ сторіччя і серед дійових осіб якої: Ігор – військовий льотчик, Ольга – його наречена, артистка, Аскольдович – батько Ольги, тренер футбольної команди, Ярославна – мати Ольги, домогосподарка, Юрій, Володимир – друзі Ігоря, Лада, Либідь – подруги Ольги, Устина – Бабуся Лади в білій хустині, Єпископ, Всеволод Іванович – генерал, свати, сусіди, родичі, військові…
У ній мені хотілося виразити дитинне тяжіння ще за життя відправити свою душу у космос із драматично-трагічного тілесного торфу Землі:
ІГОР (показує на небо)
О, дивіться!
Зірка полетіла!
ОЛЬГА
Як це полетіла?
ІГОР
Як пташа…
Як пташа жовтесеньке і миле.
ОЛЬГА
Вгору чи вниз?
ІГОР
Угору лиш душа…
Знаєте, я вас раніше мало,
Зовсім мало з Ладою стрічав.
Либідь так багато розказала!
Але…
ОЛЬГА
Гляньте, хтось Ведмедицю забрав!
ІГОР
Не буде меду красти
З наших душ, задивлених у даль.
Скільки вже віків отак упасти
Хочеться у небо.
Тільки жаль,
Завжди всі романтики ліниві,
А ділкам Бог руку не подав…
А вже наступного (1990-го) року заболіла мені екологічна тема, про що моя віршована «Зелена драма», дійові особи якої порівняно із «Плем’ям», уже контрастно реалістично-містичніші, навіть демонологічні, як-от: «Мар’ян – влада, Мар’яна – його прислуга, Мисливець – чоловік Мар’яни, Хлопчик – син Мар’яна, Кобзар, Баба Журиха, Чорти, Русалки, Зорі, трави, вітри…» Сама ж дія відбувається у лісі, в замку, навіть у пеклі, де «Залізний степ. Небо ртутне. Русявий, подібний до ангела, Хлопчик тягне за крило мертвого лелеку під смішок до різної чортівщини, яка варіює в зеленому полум’ї… Бабуся у білому – в одному з кутків сидить незворушно».
У цій драмі багато поетичних алюзій до природи, до фольклору…
* * *
Із-за стіни очерету з’являються профілі двох привидів козаків, які цю пісню народжують. Складається враження, що співає сама земля.
Прийшов син до хати:
– Здрастуй, рідна мати,
Де ж моя дружина, що не йде стрічати?
– Не питайся, сину, про свою дружину,
Бери топір в руки – рубай тополину.
Як ударив вперше – вона й похилилась,
Як ударив вдруге – вона й попросилась:
МАР’ЯНА (насторожено)
Стій, Мар’яне, чуєш?
Зупинись.
Співає… хтось.
Десь недалеко люди…
Мар’яне, чуєш?
Голос котиться і котиться…
Не рубай, коханий, бо я – твоя мила,
На моєму листі спить твоя дитина.
Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси?
Не спішіть дівчата розпускати коси.
МАР’ЯН
Чую, чую, чую!
Які дурні в очеретах ночують?
МАР’ЯНА
То не копай, а то мені щось страшно.
(прислухається до темноти)
Он чуєш, чуєш ще хтось шелестить?
(Закінчення буде)
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.