Ігор Померанцев. Напрямок: Cernăuți

0
427

У Чернівців кілька імен, і одне з них – Cernăuți – румунське.

Румунський світ для мене у дитинстві відкрив радіоприймач, оскільки у Чернівцях ми вільно могли слухати румунське радіо.

Мені подобалися загадкові слова, які вимовлялися на початку кожної години: Ora exactă («точний час»). У юності я навіть усерйоз думав про те, чи не взяти мені поетичний псевдонім: жіноче ім’я Ora Exactă. Поезія – це теж точність, це точне відчуття слова та часу.

Я добре знав румунську естрадну музику. Досі пам’ятаю голос Дойни Баді, навіть пам’ятаю якісь шлягери: Fanfara militară, Tango d’amore.

Я жив на вулиці Лермонтова (зараз Кохановського) і пам’ятаю, якою величезною подією у дитинстві був приїзд до наших сусідів родичів із Румунії. Серед них була чарівна дівчинка Марина із Бухареста. Вона носила рожеву капронову сукню, яку до того ніхто з нас не бачив.

Лише один меридіан на захід, проте цей меридіан давав себе знати у всьому, навіть у дитячих сукнях.

Ще величезною подією був приїзд до міста наприкінці п’ятдесятих джаз-оркестру Серджіу Малаґамби. Це у Москві слухали Вана Кліберна чи Іва Монтана, а ми у Чернівцях слухали Малаґамбу. Він уважався найкращим ударником Румунії, а для нас – найкращим ударником світу. Він був посланцем джазу, а джаз – це імпровізація, джаз – це свобода! Мені було років десять, і я пам’ятаю, як у міському парку імені Калініна ми, хлопчаки, збиралися біля Літнього театру, ставали один одному на плечі, щоб хоч кінчиком носа понюхати, чи краєм ока побачити, краєм вуха почути диво джазу, яке називалося “Малаґамба”.

Коли мені було п’ятнадцять, у місті з’явилося румунське телебачення. Воно було напівлегальним: нікого за це не заарештовували, тож можна було поставити антену.

І ось тоді для мене відкрився ще один світ, румунський, і він дуже відрізнявся від радянського.

Черновицкие мальчики, автор второй справа, улица Лермонтова (Кохановского)

Це був період конфлікту між комуністичними партіями СРСР та Румунії, період крену Румунії на Захід. Мені здається, що я не те щоб випередив СРСР, але жив завдяки румунському телебаченню таємним життям. Я слухав французьких шансоньє, яких у Радянському Союзі ніхто не знав: Сашу Дистеля, співачку на ім’я Барбара, чия мати була родом із Тирасполя. Завдяки румунському телебаченню я вперше побачив фільми Хічкока, його величезний цикл “Хічкок представляє”, і я пам’ятаю цього пузатенького пана, його витріщені очі.

Це було щеплення культури, яку прийнято називати західною.

І ще одна велика подія. Я вже був майже дорослим, це 69-й, мені 21 рік. Тоді, на відміну від багатьох радянських людей, ми разом з однолітками дивилися пряму трансляцію висадки американських космонавтів на Місяць. Ми не могли відірватися від екрану.

Ми були свідками маленького кроку космонавта та величезного кроку людства. Це було не просто відкриття іншого світу, а відкриття космосу та іншого небесного тіла. І все завдяки румунському телебаченню.

Ще в місті були дві газети румунською мовою, молдавські газети, одна була «Zorile Bucovinei», інша – «Буковина советикэ». Ми зі своїм другом тоді кілька разів надрукувались в українській газеті «Радянська Буковина». Ми писали короткі рецензії на фільми, концерти. Одна з цих газет, я точно не пам’ятаю яка, «Буковина советикэ» чи «Zorile Bucovinei»? розташовувалась у тій самій будівлі, що й українська «Радянська Буковина».

Я пам’ятаю, ми написали рецензію на виступ канадського шансоньє з Квебеку і принесли цю рецензію в українську газету, але нас чемно витурили: мовляв, навіщо буковинцям якийсь канадець? Ми буквально у тому ж коридорі зайшли до молдавської газети, нас привітно прийняли, переклали на молдавську та опублікували. Отже, журналісти з молдавської газети теж дивилися румунське телебачення, тому ми порозумілися.

Чернівецькі поети-класики Пауль Целан та Роза Ауслендер, які писали німецькою, чудово знали румунську мову. Целан перекладав із румунської і навіть написав кілька віршів румунською мовою. Не може людина з тонким слухом – а поет – це людина з тонким слухом – пропустити повз вуха мовне багатство. Якщо ти ходиш містом, де на одній із меморіальних дощок написано «Тут навчався Міхай Емінеску», ти мимоволі замислюєшся: а хто такий Міхай Емінеску? Так він, виявляється, навчався тут, у цій школі, колись гімназії, сто років тому!

Архітектура австрійських Чернівців – це класичний стиль та стиль модерн, але кінець 20-х років, 30-ті роки, коли Буковина була румунською, це вже будинки у стилі конструктивізму.

Для мене це був природний урбаністичний ландшафт. У дитинстві я не розумів, що моє місто – архітектурний дисидент. Але уроки міста я засвоїв.

Чернівці – вузлова станція культур та мов. І один із її напрямків – румунський.

Джерело: infopost.media.

Фото журналу «Craft»

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я