Інеса Доленник: «Земля українська не просто прекрасна – свята…»

0
681

МАЕСТРО

Він був скрипаль, але тепер він снайпер,
Один з найкращих снайперів у нас.
Він точно знає час, коли вступати
У цей смертельно небезпечний джаз.
Він паузу тримає віртуозно,
Він бачить ціль – і не тремтить рука.
Ще й бавиться, хлопчисько несерйозний:
«Заграю, – каже, – Баха ворогам».
І грає так, що навіть пальці терпнуть
Й стає на мить якусь непевним крок.
Він вже напівоглух від цього пекла,
Тонкий смичок змінивши на курок.
Бувайте, зали всіх консерваторій,
Аплодисменти, оксамит куліс,–
Немає у житті, на жаль, повторів,
Тут прúспів не співається «на біс»…
Але лежить у таємничім схові
Блокнот, де ноти – зірочки ясні…
У хлопця навіть позивний – «Бетховен».
Такий от влучний віщий позивний…
  – То ким тепер ти будеш працювати?
Ти ж мав такий вузький престижний фах.
А він – крізь сльози сміх – і знову жарти:
– Так… в тирі, де завжди лунає «бах».
 
 ПЕРЕМОЖНА ВИШИВАНКА

Попід хатою в садочку
Чоловікові сорочку
Рясно красно вишиваю,
Нитку з ніжністю мішаю.
Сто разів перехрестила:
Будь з коханим, вища сило.
У дорозі й полі битви
Будь із ним, моя молитво,
Щоби не лишень красивий –
Був для кулі невразливий
І невидимий мій сокіл
Для лихого злого ока.
 
В нитку золотом по краю
Зорі вранішні вплітаю.
Волі сонце золоте
В вишиванці най цвіте.
Хрестик, хрестик, нитка в’ється.
Хай звитяжно серце б’ється.
А відступить вража рать –
Буде тиша, буде й гладь.
 
Гладдю вишию я гожу
Вишиванку переможну…
Поки ж хрестики в рядочок:
Жолудь ось, а ось листочок…
Хай він бачить в снах коротких
Мою ласку і турботу.
Хай верта з усіх доріг
На родинний наш поріг.
Із любов’ю, із любов’ю
Жертву в храм віддам безкровну.
Стань у поміч, херувим, –
Най повернеться живим.
 
 ***
Купається Земля… Мов душ, цей дощ
Зелені коси миє, гори-груди…
Змива жалі, огріхи та облуди,
Зове до прощ…
А що Земля? Хіба це все вона?
Це ті, що нареклись її царями,
Стріляють на ураження і ями
Загиблим риють… Знову в них війна.
А рани так болять, і риси рун
Спотворені, і гнів іде за межі 
Як смерчі, землетруси і пожежі,
Як паводки, вулкани і тайфун…
Залізна зброя давить і пече,
На свіжу кров сердешний вітер дмуха.
А від брехні вже закладає вуха 
Та мін, що в ній не вибухнули ще.
І згадує Земля, мов древній сон,
Як самогубців поглинала злива.
Теж думали – все можна і можливо,
Наївні люди! І пішли на дно…
Вода тоді людський покрила гріх,
Та у пустелі голубій і тиші 
Землі ще довго марилися вірші
Й дитячий сміх…
 
***  
А мати бійцям наказала відкрити труну…
Її відмовляли, їй ліки давали і воду…
Вона говорила: «Збирала його на війну –
Й до раю зберу і ще раз помилуюсь на вроду».
Вона не зомліла, змінився лише її лик.
Вона лише стала одразу як хмара осіння.
А потім поклала в труну вишиванку й рушник
І гладила тіло скалічене милого сина.
Вдивлялася в риси обличчя, порізи, синці –
І наче воліла рукою мару відігнати…
А потім сказали ми їй: «Вже прийшли панотці»,–
Вона все одно не дозволила нам закривати.
І більше ні слова не мовила вголос вона,
Лиш губи тремтіли, напевне, в молитві за сина,
А люди кругом шепотіли: «Страхіття… Війна…»
І стáрились очі її і чоло щохвилини.
Коли панотець говорив, що тепер лише Бог
Вирішує – й треба молитися всім нам за брата,
Вона підійшла і сказала: «Я буду за двох
Молитись віднині – за сина свого і за ката».
Ми всі оніміли: «Навіщо за ката? Чому?»
Її попрохав панотець розтлумачити людям…
«Бо в ката, напевне, є діти й дружина, тому
Що кара не може торкнутися виключно Юди»…
Коли вже ми їхали, нас провела до воріт…
Хрестила по черзі, сльозам – ні кінця, ні упину,
Що всі – говорила – віднині ми діти її
І що зобов’язані жити за себе й за сина.
Дала на дорогу нам їжі, води і вина,
А ще в рушникові строкатім – хлібину із сіллю.
Рушник вишивала для сина на долю вона,
А в сина ніколи, ніколи не буде весілля…
Ми їхали мовчки. Судомило душі й вуста,
Стояли в очицях згорьовані батько і мати…
Ми думали всі про одне, та воліли мовчати:
Земля українська не просто прекрасна – свята…
 
 ***
Чоловіки завжди мають важливі справи,
Невідкладні справи із цілим світом.
То вони скидають диктаторів кривавих,
То будують мости, то творять новітні міти…
Мусиш – їдь. Прощаємось. Від’їжджаєш…
І відтоді я сплю у твоїй сорочці на твоїй подушці,
П’ю вранішню каву винятково з твоєї чашки
Й одночасно шукаю сліди твої у фейсбуці…
А коли накриває сіра хвиля буденності,
Я гребу чимдуж – і підкорюється стихія.
Сила моя – у нашій з тобою єдності,
А ти – вкритий моєї любові єпитрахиллю.
Без неї навіть молитва – й та нежива,
А з нею – усе важливо, усе можливо.
Усі, які трапляються в світі, дива
Родом саме з цього єдиного Дива…
Повернешся ти – світло горить, постіль тепла,
Чашка не вкрита сумного чекання пилом…
Лише на календарі – нетрі моїх креслень,
Лише янгол складає за спиною стомлені крила…
 
***
Матусю моя, не знаю, як живете ви…
Небесний Ірій від нас зашторений вправно.
А тут, на землі, війна. Є герої й жертви.
Чекає на них до Ірію переправа.

Матусю моя, голубонько легкокрила,
Наснилось мені чи й справді тепер ти янгол?
Будь ласка, зустрінь їх так, як мене б зустріла,
Направ до раю безпечним коротким шляхом.

Любові хліб, сіль правди й водицю віри
До кожної поклади дорожньої торби.
Їх пустять до раю, бо вже давно не раби і
Повстали проти НЕжиття у Мордорі.

Вони захищали землю свою до скону,
Ту землю, яка і є святинею роду.
Нехай чи везуть човни, чи нестимуть коні,–
Їх пустять до раю, бо рай – то і є свобода.

***
Не відаю,
це з’явилось у мене звідки,
та ти мене бачиш наскрізь,
тож чесно визнай:
вже серце моє –
не тендітна травнева квітка.
Воно – міцне
куленепробивне залізо.
 
Нікому в світі
я більш нічого не винна.
І правди моєї святої
вже ніде діти.
І я беру автомат,
неначе дитину,
бо конче потрібно
тепер дітей боронити.
 
Я в хаті лишаю
сина свого і доню…
Все ближче і ближче й ближче
ворожа зграя,
а я із залізним серцем
іду до бою,
бо тільки так
у війнах перемагають…
 
 
ДІАЛОГ У ШПИТАЛІ

– Зрозумій, моя мила дівчинко, це війна…
А вона затуляє очі – та сну нема,
А вона відкриває очі – і бачить смерть,
Що земну під шпиталем їхнім хитає твердь.
А вона віднедавна плутає ніч і день,
Бо немає вночі кохання, а вдень – пісень.
Людям бачити вічність личить лише здаля…
– А чому не б’ється під серцем моє маля?
Панотець, скажіть, це біда моя чи вина?
– Це війна, моя райська квіточко, це війна…
– Замість серця в мені чорніє тепер діра.
– Ти гори, монастирська свічечко, не згорай…
Він наспівував напівпошепки їй пісні,
А вона тихенько відходила уві сні.
Не у ті потрапляв він ноти — як для співця…
Не в молитві плечі здригалися в панотця…

Він узяв молитовник, сльози з обличчя стер
І пішов до важкопоранених… волонтер…
 
САМОТНІЙ ДІМ

Колись нас навіть калачем
Було не виманити з двору.
Малі, росли ми швидко вгору,
І било тут життя ключем.
І ось – пустеля. Дім осліп –
Розбите скло у кожній рамі,
Вибóїн вогнепальні рани
І цегли передсмертний хрип…
Служив він людям залюбки.
Ті спомини подіти ніде –
І дому сняться милі діти
І їхні молоді батьки…
Бабусі чешуть язики,
А дідусі ідуть на пиво…
Не всі вони були щасливі,
Та доживали тут віки…
Колись цей дім був молодим,
Він теж не вірив у загрози…
Роняє камінці, мов сльози,
Обстріляний самотній дім…

ЧЕРГА НА КОРДОНІ

Який вже трапиться – транспорт…
Рюкзак, телефон і паспорт…
Тече ріка з України,
Широка тече ріка…
І я в ній – лише краплина,
Ще менша – моя дитина…
За них, малих і невинних,
Страх змушує утікать…
На хвилю – наступна хвиля.
Он бабця й онука – білі,
Бабуся – давно, онука
За ніч посивіла вщерть…
А ці ось боялись діти
З метро у Харкові вийти,
Бо знали: як «град» постука,
То слідом заходить смерть….
Он літня жінка в хустину
Все плаче: як же насіння?
Розсада зростає й квітне,
Землі шкода до судом.
Без рук її на городі
Нічого тепер не вродить…
Весна непривітна й зимна
Ховається теж від бомб…
А в тої донька – дівчисько,
Дитятко мале в колисці,
Сини воюють, на черзі
Куми, чоловік, свояк.
…І як воно досі б’ється,
Розкраяне навпіл серце,
Коли з російського леза
Кров скрапує: крап-крап-крап…
Так хвилі шепочуть, кожна –
Своє, та на спільне схоже,
Солоні від сліз невпинних,
Від горя і бід гіркі…
Стою і молюся Богу
За наших, за перемогу,
І щоб назад в Україну
Вернули хвилі ріки….
 
НЕВЕСЕЛЕ ВЕСІЛЛЯ

Тут справжня одна емоція – це розпука,
А щастячко ні хвилини не гостювало:
У неї очі – суцільна біда і мука,
У нього очі хижі й масні, як сало.
Навіщо ж вона погодилася так скоро?
Хіба не видно, що йтиме у згіркле пекло?
Всі знають: йому потрібна німа покора,
І це від знущань дружина його померла…
А ця – дівчисько… Тонесенька, як тополя,
І руки – як у маленького дитинчати…
Старий священик ніколи з власної волі
Не став би на шлюб законний пару вінчати.
У погляді – вся печаль царя Соломона
І мудрість, яку збирав, наче хлібні крихти…
З надією він питається із амвона,
Чи знає причину хтось обряд зупинити…
Та всі односельці потупили очі долу:
І ніяково, і соромно їм, і гидко…
Але ж наречена не має родини й дому,
Бо біженка зі страшної війни сирітка.
Її привезли волонтери, бліду й безсилу.
Усе, що було, лишилося за  межею…
І тут вся рідня померла. Лише могили
Стрічали дівча з опаленою душею…
«Та якось Господь управить», – так думав кожен
І ладен був стрімголов з весілля тікати…
Одна лиш самотня бабця молилась: «Боже,
Коли не вживуться, я відпишу їй хату…».

 СУМНА ПРИФРОНТОВА

Небо не зоряне.
Поле не оране.
Ген – бур’яни…
Мати розгублена,
Жінка не люблена,
Діти сумні…
Шляхом Чумацьким
Душі козацькі
В небо – з боїв…
Хтось з побратимів                                                                                                                            
У домовині
Верне домів.
Земленько рідна,
Ніби перина,
Їх огорни –
Хай мертві очі
Бачать щоночі
Лагідні сни.
Небо розвидниться,
Поле засіється
Й буде цвісти, –
Дай лише, Господи,
Дай вже нам, Господи,
Перемогти…
 
***              
                Ти заповiдав i нам покладати життя своє за друзiв наших i за ближнiв наших…
 
Молитва за спасіння держави Української, почута у Свято-Троїцькому храмі

Ох, ці потойбічні похмурі відблиски  
Над шляхом кривавим без вороття!
Обличчя миттєво стають ликами –
Тих, хто за друзів поклав життя.
Вгору іде шляху траєкторія,
Тобто одразу у дім Отця…
А імена їхні – вже в історії:
Літер пульсує серцебиття…
Напишуть потім поети й письменники
Про силу духу і сенс буття,
А вічно живі – на небі ангелики –
Ті, хто за друзів поклав життя.
 
УКРАЇНІ

Нічого, ти відболієш,
ти перебудеш,
загоїш рани, знову
сплетеш віночок…
І навіть цей підступний
цілунок Юди
із вуст твоїх змиють
мільйони синів та дочок.
Країно, ти маєш силу
здобути волю,
з нас кожен тут
захисник тобі і прибічник.
І ти переможеш.
Така твоя в світі доля –
горіти й сяяти,
як літургійна свічка…
 
ВДЯЧНІСТЬ

Ти, охоронець, ти, вогнекрилий воїне,
Знаєш мови, жартуєш, читаєш вірші
Та, потужно озброєний сонячним променем,
Чатуєш на блок-посту моєї душі…
На блок-посту душі — у сплетінні сонячнім —
Там, де печуться життя запашні хліби.
Люди приходять з борошном і без борошна.
Кожному є окраєць й кухоль води.
Тільки вже зась сюди тим ворóнам-вóронам,
Бестіям чорнокрилим з клеймом війни.
Ти захистиш мене, мій відважний воїне,
Пір’ячко їм попалиш в святій борні.
Кажуть, що білі шати — вбрання для янголів.
Може, і так. Розумникам — їм видніш.
Берці і камуфляж, і усмішка лагідна
В тебе… І серце, палаюче у пітьмі.
Ти захищаєш — світ щиросердно дякує.
Книгу Буття гортає із нами Бог.
Лиш подивися, юний і сивий янголе,
Скільки у нас попереду сторінок…

Фото — facebook.com/idolenik
 

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я