“Українська літературна газета”, ч. 2 (346), лютий 2023
* * *
така непроста
цьогоріч у землі палітра
якою тепер нам засяє осіння сила
впокорений вітер
сумлінно дими витер
дощі золоті
на зеленому кров мили
спустилися душі
проститись і нас простити
всотали земне
та й пішли собі знов невтішні
сніги забіліли
на серці лихого літа
сніги серед літа
на тлі почорнілих вишень
* * *
насипав яблук Спас у лантух літа
всміхнувся з неба людям пан Отець
і ті, кому судилось просто жити,
вечірнім парком ходять навпростець
колись підуть печалі за водою
хоча не все минуле стане сном
і каченята знов таки юрбою
ще попливуть посрібленим ставком
каштани дітям визріють на втіху
і вітер жовте листя понесе
а поки дихай, місто…
дихай…
дихай…
тобі судилось пережити все
* * *
щити і мечі розбентежений світ наврочив
графіті на плоті щоденно різьблять прикмети
старий атеїст образам подивився в очі,
молитву свою сотворивши
під свист ракети
заквітчаний Київ
здається напрочуд мирним
бузком затуляє уламки шибок, бетону
співає сумне, поминає полеглих лірник
сльоза до сльози пригортається тісно –
й тоне,
тече попід кручами
другий Дніпро – солоний
* * *
зарано так зів’яли літні ночі
вуста спалили власну ненасить
вона з любові виткала сорочку,
щоб він завжди під формою носив
пройшли дощі,
полям додавши сили,
розквітло сонце, знов одне на двох
малина стигла,
яблуні родили
вона варення ставила у льох
збігали дні,
летіло літо чвалом
жовтіла поміж вишнями трава
вона жила,
кохала,
рятувала,
і він кохав,
боровся,
рятував
* * *
земля заліковує рани
щоденно, сумлінно і вперто,
дощами, вітрами, туманом
ця осінь відспівує мертвих
ця осінь не плачеться всує,
як янгол в подобі людини
300-х поспішно бинтує
І вводить нове кровоспинне
ця осінь підсвічує ранки
ясним бурштиновим, зеленим
і творить свої вишиванки
на вітті каштанів і кленів
живою стіною за нами
до лютих морозів, до скону
туманом, дощами, вітрами
ця осінь кричить і боронить
* * *
вітер колише поснулі дерева
ранок осінній
дзвенить кришталево
чує набридлі сирени і «гради»
осінь палає
вогнем листопаду
чистим вогнем у повітрі прозорім
добрим вогнем серед воєн і горя
осінь – холодним
ракети – гарячим
осінь палає
палає і плаче
* * *
самотній пес на спаленій траві,
порожній двір,
порожні темні вікна,
в кутку – квітник,
який невдовзі зникне,
сліди на ґанку, поки що живі
пригасле сонце,
збайдужілий світ,
похмурий день,
сумна осіння рима,
роззутий час під Божими дверима
як чорний пес на спаленій траві
* * *
Усе пливе в осінньому полоні,
а ти стоїш, мов зайвий і сторонній,
летять до тебе звідкись голуби,
з руки хапають крихти на осонні,
і чути вічне вітрове безсоння
у пожовтілих кучерях верби
гуляють мідним листям хвилі кволі,
проміння ніжно пестить руки голі,
дарує спокій приспаній вербі,
цим ліхтарям, що сплять на видноколі,
цим голубам, довірливим до болю,
усім, усім – та тільки не тобі
* * *
щорічна магія осіннього крила,
холодний опік від калинового жару,
і саксофони вітру,
й скрик його гітари,
передчуття зими у темно-синій хмарі –
у всім печаль, така спокійна і незла
летиш у зиму на осінньому крилі,
летиш повільно понад часом,
понад світом,
таким крихким,
таким довірливо розкритим,
знов загубившись між любити й не любити,
і врешті любиш без освідчення і слів
* * *
протрушуєш душу вдесяте і всоте
і врешті стає зрозумілим тобі,
що попри негоду, жалі та гіркоти
єдино можливе незмінне «to be»
калюжі й моква на грудневих раменах,
десь в інших світах загудуть поїзди,
і тільки трава, непокірно зелена,
сміється з тієї брудної води
бо знає межу поміж світлим і темним –
листком календарним з холодних небес
впаде на сиру перетруджену землю
незайманий сніг як частина тебе
* * *
зима обіймає заплакану осінь,
зливаються сестри в єдине змаліле,
пітьма понад містом розпушує крила,
кудись ліхтарі поховалися зовсім,
віддавши пітьмі листопадове тіло,
лиш блимає місяць малий понад силу
навколо живуть несподівані знаки
надії, добра – листопаду на втіху,
а хижа війна захлинається сміхом,
з небес долинає виття вовкулаки,
лишає на серці подряпини лиха…
«Ти житимеш!» – місту нашіптую тихо
* * *
красива зима,
пересипана сріблом і чиста,
ота незрадлива груднева
незаймана юнь…
а відьма літає,
літає, літає над містом
і ронить уламки закутого в панцир вогню
літає над містом,
жорстока, чужа і безсила,
нахромиться лють на гостряк
родового меча,
а що там, під снігом,
загорнуте в місячно-біле,
чия урочиста чи вітром побита печаль?
красива зима,
помережана світлом, казкова…
за крок до Різдва,
до щорічного дива за крок
так глибоко знов
по-дитячому віриш у Слово,
і серце не стане, коли обірветься зв’язок
* * *
тендітну таїну гілчасто-гострих тіней
торкають ліхтарі,
женуть неспішно пріч…
очищений Різдвом, цей вечір срібно-синій
мов з келиха вино,
перетікає в ніч
у паростках добра, моє замовкле місто
чекає на весну,
на Великодній дух…
тривожна і свята, ця тиша урочиста
розтоплює льоди,
притишує ходу
ще проросте добром несхитна Україна,
бо на своїй землі
стоїть старий Антей…
повернеться Отець обличчям до людини
в часи великих змін,
руїни і смертей
* * *
Водохреще нині без холоду й снігу
лише підкрадаються тихо, мов таті,
і раптом зриваються краплі відлиги
у чорні калюжі на мокрім асфальті
сіріють будинки, садки, переходи –
це місто немовби позбулося шкіри
укотре на мить перехоплює подих
вдихаєш зимовий світанок – і віриш
litgazeta.com.ua
Прокоментуєте?
