Нещодавно у Чернівцях побував відомий український поет, прозаїк, драматург і перекладач Олександр Ірванець.
Про це пише molbuk.ua.
Він презентував власноруч перекладені українською книжки білоруського письменника Уладзімєра Арлова «Краєвид з ментоловим ароматом» та «Все як раніше лише імена змінилися» (саме така назва видання, без розділових знаків).
В інтерв’ю «МБ» Олександр Ірванець розповів, чому любить Білорусь та за що зневажає нинішню українську владу. А також поділився спогадами про Чернівці періоду кінця 80-их.
«Кава була погана, ще й сигарети зникли»
– Пане Олександре, ви Чернівці пам’ятаєте ще з періоду першого фестивалю «Червона рута»…
– Це був 1989 рік. Ми приїхали командою. Покійний режисер Сергій Проскурня був «босом». Нас поселили у готелі «Буковина». Пам’ятаю роздовбаний паркет, в одвірках величезні шпарини. Я мешкав у двокімнатному номері: одна кімната була моєю, інша – «нарадча». Вранці я прокидався і йшов до туалету в трусах, коли Проскурня вже проводив наради. Серед учасників був Кирило Стеценко, ведучим – Василь Ілащук. Павло Дворський забігав до нас. А ще я тут познайомився з батьком Володимира Івасюка. Пан Михайло був чудовою, дуже глибокою людиною.
Пригадую, як бігав із готелю на стадіон на концерти. Це ж тоді перші жовто-сині прапори з’явилися!
Я багато працював – писав на друкарській машинці тексти для ведучих. Через це практично ніде в Чернівцях протягом усіх 10 днів тоді не побував. Кілька разів вийшов прогулятися – і мене лихий повів у бік автовокзалу. Я пройшовся там і вирішив: такі, мабуть, усі Чернівці. А в передостанній день перед від’їздом мене вивели на вулицю Кобилянської. Подивився і подумав: «Ох, нічого собі, яке гарне місто! А мені завтра їхати».
Після того я бував у Чернівцях уже, мабуть, десятки разів. Чернівці для мене – дуже важливі. Це класне, багате, екзотичне місто. Воно гідне любові.
– Помічаєте тут зміни на краще?
– Чернівці змінилися на краще. До прикладу, по приїзду мене повели у один із місцевих закладів випити пива – там розкішно! Працівниця – молода дівчина – показала нам перелік із понад 30-ти сортів пива. Я їй кажу: «Ви знаєте, серце, коли я був у вашому віці, пиво було одне!» А Бойченко (літературний критик, публіцист Олександр Бойченко, – авт.) на те: «Ні, пиво або було, або його не було взагалі!»
Загалом часи наприкінці 80-тих були такі дефіцитні, бідні. Зараз біля «Буковини» якась піцерія, а колись був гастроном. Пам’ятаю, як ми зі співаком Тарасом Петриненком відстоювали чергу за кавою. І та кава така погана, ще й сигарети зникли з прилавків. Залишилися тільки папіроси «Казбек» – просто жахливі. Зараз є всіляке: лате, моко, мокачино, флет-вайт… А тоді була подвійна кава у чашці з відбитою ручкою. У Чернівцях я ще застав ті відбиті ручки на чашках.
«Якийсь чувак підбіг до хлопця у вишиванці і вдарив»
– Чи відчуваєте зараз у Чернівцях той спалах патріотизму, який виник під час фестивалю?
– Насправді той спалах був привезений. Пригадую, сюди привезли з Молдови ментів і переодягли в цивільне. Коли з’явилися жовто-сині прапори, їм роздали червоно-лазурні стяги УРСР. Вони сиділи на трибунах, майоріли ними і вигукували «Слава Радянской Украине!»
А соліст групи «Рутенія» Толік Сухий – боксер. І коли почалася «заваруха», він кількох просто відлупив. Нанизав на кулак одного, другого… Я був свідком цього. Чинилося багато провокацій. Якось ми поверталися пізно зі стадіону до готелю. Якийсь чувак підбіг до хлопця у вишиванці, вдарив його в обличчя і втік. Боже, це було так давно, 89-ий рік…
– Вам у січні виповниться 61. Чи відчуваєте плин часу?
– Коли мені було років п’ять, я склав собі таку градацію в голові. Що у 10 ще буду дитиною, але вже більшою. У 20 – молодим, але дорослим. У 30 років – зрілим дорослим, у 40 – старшим дорослим. Коли мені буде 50, я стану старим дорослим. А от коли доходив до 60-ти, горизонт у мене закривався.
Загалом нічого не змінилося. Я й далі перекладаю, видаю книжки, пишу колонки. Єдина зміна – це те, що мені наша держава призначила пенсію – дякую дорогому Володимиру Олександровичу Зеленському (іронічно сміється – авт.). Пенсія мені трохи таки полегшила життя. Тому що я живу на дві хати – і в Рівному, і в Ірпені, і цими грошима можу хоча би комуналку оплатити. Також маю змогу безкоштовно їздити електричкою з Ірпеня до Києва і назад. Також можу проїхатися за пенсійним посвідченням вашим чернівецьким тролейбусом (усміхається – авт.).
«Диктатурі треба опиратися»
– Ви переклали вже три книги білоруського письменника Уладзімєра Арлова. Чим саме привабила його творчість?
– Уладзімєр Арлов – білоруський класик. Це як наш Андрухович, тільки старший на вісім років. Він на дуже жорстких антилукашенківських позиціях. Нам це важко уявити, щоби зараз під забороною, наприклад, перебувала Ліна Костенко. Щоб її творчість не вивчалася в школі, не з’являлися публікації в пресі. А в Білорусі ж Лукашенко зберіг усе державне. Відповідно, державні видавництва не беруть книжки Арлова. Лише маленькі приватні видавництва. Так само державні книгарні не приймають його книги до продажу. А приватних майже немає. І письменник такого рангу мусить сам собі організовувати зустрічі і там продавати свої книги. Мало того, у Білорусі ще ж і зустрічі доводиться влаштовувати підпільно.
– Чи можемо ми, українці, пишатися тим, що у нас краща ситуація?
– І так, і ні. У кожного свій шлях. У них – свій. І куди він їх завів, ми бачимо сьогодні чітко. Опозиція розгромлена, політичного життя в країні немає. Там взагалі комендантську годину вже, мабуть, ввели. Це все дуже сумно. І показує, що все ж таки ми, українці, робили правильно. Білорусам же дещо не вистачило рішучості. Лукашенко перебував у страху та розпачі у серпні-вересні 2020 року, одразу, коли виходили мільйонні демонстрації. Але вони не пішли на його палац. Постояли біля огорожі, помахали та й розійшлися. А диктатор осмілів, заспокоївся, укріпився і зараз гнобить усіх.
– Ви майстер політичної сатири і пишете багато влучних та дотепних епіграм на нашу нинішню владу. Що вам не подобається у ній?
– Це максимально некомпетентні люди. Усе, що вони роблять, приносить тільки збитки. Це м’яко кажучи. Мені не подобається те, як ця влада ставиться до творчої інтелігенції, журналістів, взагалі до свого народу. Я проти того, щоб і президент, і депутати так поводилися. Мені не подобається їхня безграмотність, коли Торонто називають столицею Канади, а Латвію плутають із Литвою. Мені соромно за мою країну, за те, що у нас при владі такі люди.
– А як літератор ви відчуваєте підтримку з боку держави?
– Вони дають якісь стипендії якимсь письменникам… Особисто мені не стало краще жити. Але я й не прошу нічого. Головне, щоби не чіпали. Бо вони лізуть уже! На виставці Олега Смаля у бібліотеці імені Лесі Українки в Києві були виставлені карикатури на всіх президентів України. Але чомусь карикатуру на Зеленського зняли. Я не знаю, можливо, такою була вказівка «зверху». Так наповзає диктатура. І їй треба опиратися.
– Але ж, здавалося б, колишні «квартальці» мають розуміти гумор…
– Їхнє почуття гумору закодоване на низькі інстинкти і невибагливу аудиторію. А людина, невибаглива у смаках, бідна й інтелектуально.
З досьє «МБ»
Олександр Ірванець – поет, прозаїк, драматург і перекладач. Народився 24 січня 1961 у Львові. Виростав у Рівному. Закінчив Літературний інститут імені Горького у Москві (1989).
З 1993 року постійно мешкає в Ірпені під Києвом.
З початку 2000-х працює в драматургії та прозі. Автор понад двох десятків книг та численних публікацій у часописах і альманахах Європи й Америки. П’єси Олександра Ірванця були поставлені у Німеччині, Україні та Польщі.
Одружений із художницею Оксаною Цюпою.
Перекладає з білоруської, польської, російської, французької та чеської мов.
Прокоментуєте?
