Нещодавно у харківському видавництві «Книжковий Клуб “Клуб Сімейного Дозвілля”» вийшов новий роман Тетяни Белімової, неодноразової переможниці конкурсу «Коронація слова» і вже відомої читачам за романами «Київ.ua» (2013), «Вільний світ» (2014), численними оповіданнями та новелами, опублікованими в серії «Теплі історії», зокрема й зібраними в авторській збірці «Трояндовий джем» (2015).
Доробок сучасних прозаїків (Василя Шкляра, Софії Андрухович, Марії Матіос, Світлани Талан, Люко Дашвар, Андрія Кокотюхи, Сергія Сингаївського, Марини Гримич та ін.) переконливо доводить продуктивність жанру роману, його невичерпний художній потенціал, який кожен з авторів у міру свого таланту й відповідно до творчих завдань розкриває по-різному. Інтерес до унікальної людської долі у вимірах сучасності чи на історичному тлі — чинник, що забезпечує актуальність романного ґатунку. Романи сучасних авторів, зокрема й Т. Белімової, засвідчують дієвість помічених Михайлом Бахтіним ознак цього жанру: пластичність, неканонічність, здатність до постійного становлення й оновлення [1, с. 447—451].
Роман «Винуваті люди» — синкретичний за своєю художньою природою твір, адже поєднує в собі елементи родинно-побутового, любовного, соціально-психологічного, історичного жанрів. У центрі роману — доля Марусі, якій довелося пережити всю гаму душевних почуттів, щиро й майстерно відтворених письменницею, зазнати чи не однаковою мірою щастя і горя, сподівань і розчарувань, радості й відчаю. Тобто, перед нами досить реалістична історія людини, життя якої зіткано із зустрічей і прощань, кохання й розчарування, радості й болю. Головній героїні не судилося одружитися з коханим Василем, бо була примусово, на вигідних для її батька умовах, віддана за шляхтича Юліана Ясенського. Живучи з Ясенським, народивши сина, Маруся так і не змогла його полюбити, як не змогла забути й Василя. Натомість Василь, намагаючись втекти від свого кохання, опинився в Петербурзі, потрапив на роботу до цирку, волею обставин одружився з іншою, нелюбою жінкою. Загартовані пережитими родинними трагедіями, інтригами, обтяжені побутовими й фінансовими клопотами, Маруся й Василь усе ж не втратили душевного тепла, в глибині душі зберігши свої почуття, хоча й пізнали, як це жити з порожнечею всередині: «Можна, звісно, жити і з порожнечею всередині. Від цього не помреш — Василь це знав із власного досвіду. Можна забити цю порожнечу всім, що тільки потрапляє під руки: їздити на гастролі, мати успіх у жінок, стати популярним артистом, показово веселитися, проживати кожен день, немов він був останнім» [2, 345—346]. Проте, як пересвідчуються герої, повним і змістовним життя стає тоді, коли в ньому є справжнє почуття, сильніше за обставини, непорозуміння, образи, відстані й час, котре, як переконується Маруся, є найвищим і найглибшим проявом життя [2, 263].
Роман «Вільні люди» «густонаселений»: паралельно з історією головних героїв — Марусі та Василя — розгортаються історії родин Браницьких та Ясенських, історії батьків Василя, пані Єлени Мілевської, Дениса-коваля, єврейки Естер. Твір прикметний психологізмом: сюжетом рухають події, в основі яких — вчинки героїв, мотивовані їхніми почуттями, пристрастями, логікою, подеколи й розрахунком. Психологічні аспекти міжособистісних зв’язків переконливо розкрито через зображення відносин між Марусею та Василем, Марусею та Юліаном, Марусею й Зосією, Василем і Машкою. Щиро, з теплими почуттями письменницею виписані постаті дітей: Казимира, Варочки, Зої.
Роман цікавий своїм історичним тлом: події розгортаються впродовж 1899—1914 років, тобто йдеться про межу століть, неспокійний і переломний час. Герої живуть у цьому контексті, є свідками й учасниками єврейських погромів, активізації селянських заворушень, початку Першої світової війни. Топос роману локалізований у рідних для письменниці місцях — це містечко Ставище на Київщині, на околиці якого мешкали її бабуся й дідусь, прилеглі до нього села, Біла Церква, і, звичайно, Київ — місто, де народилася й нині живе авторка; для її ж героїв — це місто надій та розчарувань, останнього побачення й прощання, сповненого сподівань на зустріч.
У просторі Ставища та його околиць репрезентовано чи не всі тогочасні етнічні, суспільні та релігійні верстви: православні українські селяни, нащадки графських родів (Браницькі), шляхтичі-католики (Ясенські), євреї (Естер і її родина) та ін. Правдиво й цікаво, через відтворення окремих побутових та світоглядно-релігійних подробиць авторка показує життя тогочасного суспільства, долі окремих його представників (особливо насичена цими деталями друга частина роману), не уникаючи й суперечливих аспектів, що стосуються зокрема відносин між українцями та євреями (третій і восьмий розділи другої частини роману). Зображене соціальне й етнічне розшарування Ставища, взаємовідносини між православними, католиками та юдеями відповідають історичним реаліям, адже все це відтворено на основі архівних матеріалів, документальних джерел, із-поміж яких — книжка «Ставище у спогадах євреїв» (2017).
Дія окремих епізодів, у яких ідеться про долю Василя, розгортається в Петербурзі, особливості хронотопу якого цілком відповідають репрезентованій епосі. Відчувається, що письменниця опрацювала чимало джерел, які стосуються побуту, суспільно-культурної й політичної ситуації відтворюваного періоду. Особливості тогочасного мовлення, написання (зокрема, фрагменти листів, юридичних документів тощо), побутові, культурні, релігійні деталі формують неповторний колорит епохи. Сюжетно-композиційна майстерність твору виявляється у вмінні авторки вмотивовано поєднувати й чергувати просторові площини. Важливо, що це не заплутує читача, а, навпаки, динамізує сюжет, сприяє створенню ефекту художньої багатовимірності — важливої риси епічного наративу.
Хто ж винен у тому, що долі Марусі й Василя склалися саме так? Назва роману не дає готової відповіді, а спонукає читача замислитися над складнощами людського життя й таємничою грою долі, спробувати віднайти причини й пов’язати їх із наслідками. Цікавою ідейно-композиційною знахідкою авторки у цьому контексті видається назва другої частини роману: «Коні не винні», яка відсилає обізнаного читача до відомого твору Михайла Коцюбинського. На відміну від оповідання класика, коні в романі все ж відіграють суттєву роль як у сюжеті, так і в долі героїв, проте, як і у творі М. Коцюбинського, вони насправді не є дійсними винуватцями життєвих випробувань, що випали на долю персонажів. Намагання з’ясувати — хто винен — навряд чи приведе до остаточного висновку. Такими були життєві обставини, такими були вчинки людей і, як це завжди стається, в одних ситуаціях брали верх розум і логіка, в інших — почуття та пристрасть. Врешті, перед нами жива, правдива, без зайвих прикрас і фантазувань життєва історія, неповторні долі людей, реалістично й психологічно вмотивовано відтворені письменницею на тлі бурхливої епохи з майстерною передачею її соціокультурного колориту. Все це свідчить про те, що роман Т. Белімової знайде свого зацікавленого реципієнта як серед масових читачів, зорієнтованих на динаміку розгортання сюжету, любовні історії, родинні таємниці, інтриги й побутові подробиці, так і серед читачів-інтелектуалів, яких приваблять історичні, суспільні й психологічні контексти твору.
ЛІТЕРАТУРА
1. Бахтин М. Эпос и роман (О методологии исследования романа) // Бахтин М. Вопросы литературы и эстетики. Исследования разных лет. Москва: Художественная литература, 1975. С. 447—483.
2. Белімова Т. Винуваті люди: роман. Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2021. 352 с.
