Ірина Вільде. Перше непорозуміння

0
223

Фраґмент ранньої прози Ірини Вільде: альтернативний пролог до її циклу «Метелики на шпильках».

Немов би хтось ляснув з батога дні рушили перед себе; як жваві лошаки, що залишають мутний порох за собою.
У тих жвавих днях Данко сповнив свою обіцянку. Це була справжня радість побачити в одні вечірні сутінки його гострий профіль на тлі склепіння у брамі недалеко ґімназії. Дарці стукнуло болюче серце: може ця зустріч лише припадок? Може Данко побачивши її, насуне кашкет на очі й чкурне в інший бік?
 
Але він сам вийшов проти неї, усміхнений, теплий.
 
— Нарешті діждався тебе… Скільки ви годин мали?
 
Тоді Дарка настрожилася зовсім поважно. Може сталося якесь нещастя, що він аж шукав за нею і дожидав так довго? Може що з «Ву“ переказали? Нічого такого. Данко дожидав на неї тому… тому, що був „її хлопець”.
 
Він простяг руку за її торбою з книжками:
 
— Позволь, я буду нести.
 
І Данко стає певніший, ніж „осьмак“.
 
— Може перейдемося трохи попід парк? Дома можеш сказати пані, що у вас було сьогодні шість годин… Або можеш видумати шкільну задачу на останню годину. Добре, Дарко?
 
— Це ні — похоплюється в ту мить Дарка — бо зі мною ходить донька моєї пані… Це неможливе… Але я можу сказати, що ти мав мені щось з дому переказати… або…
 
Вона винаходить оправдання одне за одним, важить недбало кожне з них у своїм серці й кидає, як маловартісне.
 
Бо навіть якби не знайшла ані одного достовірного у пані очах оправдання, якби навіть за сьогоднішнє спізнення мали її зі станції прогнати, то вона однаково не зреклась би цього проходу, цієї першіської за цілий місяць розмови.
 
Потім навіть не старалася  вишукувати виправдання і промови для пані. Шкода було кожної хвилини на щось, що не торкалось їх обидвоїх. Пішли доріжкою попід парк.
 
Так хотів Данко й так мусило статися.
 
Жовтень докочувався до половини. З парку заносило леготом осени, першими позолітками дерев. Містом поміж мурами враз із дзенькотом трамваїв пробігала вже осіння туга.
 
Дарка похилила голову у сторону Данка:
 
— Я вже думала, що ти не хочеш мене бачити…
 
Щось ніби докір, ніби визов. Данко пошукав за її очима, а знайшовши, вимірив простісінько свої у них:
 
— Чому ти так думала? Якби я не хотів тебе бачити, то я сказав би тобі… Напевно. Маємо тепер нового професора до математики… Потім ті проби в інституті… Дивись на мої пальці! Вони вже зовсім задубіли від струн…
 
Дарка торкається згрубілих на пушках пальців його коханих рук і чує водночас, як хтось стукає у віконце її серця:
 
— Лучіка Джорджеску… Лучіка…
 
— Ти будеш сам виступати на тому пописі? — питає наоко спокійно, пам’ятна на кожний тон Стефиної балачки про доньку префекта.
 
Та Данко відповідає так спокійно, як спокійно приймає цей вечір ніч у свої рамена.
 
— Ні… це буде дует… Я граю з одною ученицею…
 
Дарка забуває за всю жіночу обережність, яка ніколи не показує аж до насади своїх ріжків, і питає:
 
— А хто… хто та учениця? Як називається? Вона може румунка?
 
Данко сміється своїм дрібним, як морський пісок, сміхом:
 
— О, це „велика пані”!
 
Але зараз додає поважно:
 
— Це донька префекта Джорджеску… Але ж бо вона грає! Ти мусиш колись почути, як вона грає… Вона так смішно по-німецьки говорить…
 
— І ти її любиш? — хоче засміятися Дарка, але сміх відбивається об поважне Данкове лице її засоромлено ховається в кутках очей.
 
— Я лише люблю слухати, як вона грає… Не бійся, знайдуться такі, що будуть її любити…
 
І ця його правдомовна, нічим неприодіта відвертість болить її найбільше: ніколи не зможе навіть дурити себе, що колись те, чи інше гірке слово дісталось їй від нього лиш „навмисне”, бо на превеликий сум Данко говорить завсіди правду.
 
Дарка напружує пальці свого серця і торкається ще одної струни Данкової душі, яка повинна відозватись бажаним голосом.
 
— Зі мною хоче бачитися Циґанюк із сьомої кляси. Ти знаєш  його?
 
Струна шарпнула по самій середині, але ані бренькнула.
 
— Чому не знаю? Такий високий у цвікері… Що він може хотіти від тебе? Цікаво, но ні?
 
— Не знаю… Він мене дуже просив, щоб я з ним бачилася.
 
Підкреслює грубим тушом Дарка. Таким грубим, що пальцями намацати можна б його, а Данко ще нічого не бачить.
 
— Але ти мені скажеш, чого він хотів від тебе, правда? — питає без волоконця заздрости. На сто миль далекий від того, щоб бодай на мить припустити, що Дарка, власне Дарка така, яка вона є, може ще комусь подобатися.
 
Дарка мовчить. Звідкись знає, що ще один натяк на Циґанюка, ще один зворот до тієї справи й все правдиве (може Стефу подати за свідка, як просив її Орест того бачення!) викривиться в несмачну, натягнену гру.
 
Вони доходять майже до кінця парку. Людей на доріжці щораз рідше. Тільки, що на показ. Данко оглядається взад і вперед себе, потім скоресенько притулює її лице до свого рамена:
 
— Ти… ти… Дарка…
 
Дарка прилягає на мить (це хіба „зроблено», що вона так завсіди вибачати йому мусить) аж вростає в кохане рам’я, що все пахне „Данком», але зараз відвертає від нього очі й голову.
 
Данко бентежиться.
 
— Що є? Дарка, ну що є?
 
— Нічого… направду нічого… я така дурна…
 
— Ти мусиш мені сказати — каже він голосом, що відразу робить його на десять літ старшим.
 
Дарка намагається сміятись:
 
— Що я тобі скажу? І пощо я тобі скажу? Щоб ти з мене сміявся?
 
— Дарка! — вже погрожує він і вона вже тепер признається :
 
— Бачиш… ти сказав мені „ти — ти»… Так самісько, як тоді в нас на забаві…, а я думала, що ти вже ніколи мені так не скажеш. Бо я думала…
 
Дурні сльози знову заслоняють світ божий перед очима.
 
Дарці тепер чогось не соромно за них: хай Данко бачить і знає. Якби так могла, то серце своє вирізала б із грудей, щоб він міг сам потримати його хвилинку у своїй руці й почути, як воно б’ється для нього.
 
Та Данко (навіть подумати, навіть здурити себе не можна, що він навмисне так каже) дивиться здалека, як скапують її сльози і говорить так, як напевно й мама сказала б:
 
— Не думай забагато про мене, Дарко… Хіба маєш на це так багато вільного часу? Ти повинна знати, що я завсіди однаковий для тебе… Ну, подумай, що буде, як колись… як скінчу ґімназію… вийду у світ… і ти може рік цілий, може два, не будеш бачити мене… Що тоді буде?
 
Дарка вже простягає руку, щоб нагнути його голову до себе і сказати щось про „тепер», як у тій самій часинці, наче хтось штовхнув її, стягає руку коло себе:
 
— Виведи мене так, щоб я могла до дому потрапити. Я піду вже…
 
Данко зразу не може схопити цієї зміни:
 
— Вже? Чого вже, Дарко? Навіть ще годинки нема, як ми на проході… Ні… обійдім ще раз парк… Добре?
 
Ні, нічого тепер не „добре». Нарушене до самого нерву почування переливається гордістю, як водограй.
 
— Не хочеться мені… розумієш, не потребую більше ані мінутки…, ані пів мінутки проходжуватися з тобою… Можеш уже завтра їхати собі у свої „світи»… Не бійся, ніхто за тобою плакати не буде… Ти думаєш, що я без тебе „жити не можу»? — допитується вкусливо аж побіліла з ненависти до цього зарозумільця.
 
Хоч якби він хотів, міг би заперечити, заклястись, заприсягтись і за вухо привернути давню любов і настрій. Але не Данко Данилюк. Він стягає і так вузькі, ніби лиш обрублені, губи й пропускає крізь них, наче ласку:
 
— Як хочеш… можемо завернутись.
 
Хто? Хто каже, що вона хоче, що вона направду хоче, щоб вони вже розставались? І — то тепер, коли вже й так спізнилася до дому, коли їй і так вже „все одно»?
 
Дико дивиться на нього своїми сірими, аж сизими від болю очима і жде: він ще може все на добре завернути. Ще час.
 
Данко й собі мовчить. Вони йдуть поруч себе без одного слова. На Дарчиній вулиці Данко відзивається:
 
— У четвер маю ще найбільше вільного… Якби ти хотіла, то я міг би ще колись заждати на тебе.
 
Але це добре слово, що має їх поєднати, приходить запізно. У Дарці вже захиталась палата миру, що ще перед хвилиною мала відчинені настіж ворота. Тепер каміння валиться одно за одним і Дарка під грюкіт тих каменюк уже не пам’ятає, що каже:
 
— Можеш відпроваджувати кого собі хочеш… Я сама найду дорогу до дому.
 
— Так? — питається ще для певности Данко.
 
— Так!!
 
По цьому слові обертається без дотику руки і не оглядаючись, не причікуючи, іде просто до хати.
 
Навіть думати не має сили, чи він побіжить за нею, чи стоїть і дивиться, чи може теж обернувся і пішов так, як вона.
 
Одне бачить виразно, як крізь побільшені шкла: це була їхня остання стріча, хоч присягнула б не раз, а сто разів, що ні він, ні вона цього не хотіла…

[Назустріч, 1935, ч. 18, с.3–4]
 
27.12.2020

Джерело: zbruc.eu.

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я