Про Голодомор я знав іще тоді, коли в Україні офіційно про нього не згадували, і навіть розмовляти на цю тему було небезпечно. Адже, як нас учили в школі, з «перемогою Жовтневої революції» настали для всіх народів 1/6 земної кулі щасливі часи, і люди з кожним днем жили тільки краще та краще у порівнянні з «жахливим і страшним» 1913 роком. Але я про Голодомор знав. Розповідав мені про нього мій дідусь.
Під час Голодомору дідусь був студентом радіотехнікуму в Києві. Разом з іншими учнями ходив по квартирах збирати трупи, які не було кому витягнути на кладовище. І він розповідав про це мені, малому, підмосковному школяру 80-х років, кожний раз додаючи, що знати це треба, але в школі краще не розповідати, «бо можуть бути проблеми». І я не розповідав.
Родина мого дідуся в той голод видужала. Батько мого дідуся, а мій прадід Яким Роздобудько помер на початку 1934 року, маючи 40 з чимось літ віку, мабуть, уже від наслідків Голодомору. Взимку поїхав він із кумом за дровами, на зворотній дорозі, аби не змерзнути, випили трохи горілки і заснули на санях. Розумна коняка сама довезла їх додому, але обидва захворіли. Кум одужав, а прадід мій ні. Хто знає, якби не голод минулого, 1933 року, та виснаження, може й прадід мій подолав би тоді смерть?
Могила прадіда загубилася під час війни з німцями. Радянські війська у 1941 році зайняли оборону на сільському кладовищі, і німці обстріляли його з артилерії. Кості загиблих вояків перемішалися з костями давно померлих людей. Прабабуся потім, як не шукала, жодних залишків могили так і не знайшла.
Залишилася мені на пам’ять про прадіда лише стара фотографія часів Першої світової війни та ще купа податкових розписок колгоспних часів: скільки родина мого прадіда повинна здати «рідній радянській владі» яєць, м’яса та вовни щороку. Під першими розписками є підпис мого прадіда, а як він помер, розписувалася вже прабабуся – і кількість яєць та м’яса від смерті прадіда не зменшилася: державі на індустріалізацію селянських яєць, як і завжди, не вистачало. І тільки як дідусь мій, закінчивши навчання в технікумі, пішов служити до Червоної армії, податку почали збирати менше – для родин військовослужбовців були пільги.
Служив мій прадід у Першу світову війну в 15-й роті 249-го запасного піхотного полку в Ростові-на-Дону, номер роти та полку можна побачити на ротній печатці, що відтиснена на зворотному боці фотокартки. На фронті Яким Роздобудько не був, бо мав ваду зору, а саме короткозорість. Проте, воювали його брати: Самійло на Кавказі проти турків, Дем’ян був поранений та заслужив Георгіївську медаль за хоробрість, а Ладимир (Володимир) довоював до 1917 року й загинув уже з початком революційного безладдя, коли в казармі розпочалася зненацька стрілянина між своїми і в нього потрапила випадкова куля.
На фотографії, що залишилася мені від прадіда, на зворотному боці, там, де стоять печатки, ще можна прочитати один із законів фізики, написаний українською мовою. То, мабуть, писав мій дідусь, коли навчався у школі, бо паперу в післяреволюційні часи для шкільних вправ не вистачало.
Дідусь розповідав мені, що як пішов до школи, пір’я для ручок вимінював на базарі за яйця, чорнила робив сам із дубових горішків, а за папером вони з хлопцями забралися до залізничного архіву, бо в царські часи папір для документів використовували лише з одного боку аркуша, а інший залишався чистим, і ті аркуші використовували радянські школярі для своїх зошитів. Так ось і батьківська фотокартка прислужилася моєму дідусю для уроків фізики. Чорнила давно вицвіли, але текст іще можна розібрати: «Коли розтопити якусь кількість твердого тіла в рідкий стан, то кількість його не зміниться, а буде та сама, тільки він перейде з одного стану в інший». Не знаю, наскільки добре мій дідусь розібрався в фізиці, але, здається, українську мову в сільській школі 1920-х років викладали непогано.
Збереглася в мене ще одна світлина з царських часів. Зображений на ній брат моєї прабабусі Максим Корж. Коли призвали його на службу до царського війська, служив він у 4-му Харківському уланському полку і на фотографії зображений саме в уланській формі.
Свою історію цей полк веде від слобідського харківського полку українських козаків, і не даремно на полковому значку вибитий датою 1651 рік, тобто часи Богдана Хмельницького, коли українці в Харкові й зорганізували свій козацький полк. Після ліквідації Катериною ІІ козацького устрою на Слобожанщині, став Харківський полк із козацького полком імперським, але і після того служило в ньому багато українців, а серед них ватажок селянського повстання Устим Кармалюк, і класик української літератури Григорій Квітка-Основ’яненко. Красива була форма в уланів, та тільки доля в Максима Коржа була нещаслива!
Залишилася в нього у Березані, як пішов він на службу, кохана дівчина. Обіцяла чекати його повернення зі служби, та не дочекалася – покохала іншого та заручилася з ним. Приїхав Максим на побувку, довідався про дівочу зраду та й лишив життя й дівчину, і її коханця, і себе. Залишилася по ньому тільки фотографія.
Ігор Роздобудько – історик, перекладач, член Малої Ради Громади українців Росії
Джерело: radiosvoboda.org.
На чільному фото — Максим Корж, фото: Ігор Роздобудько (Courtesy Photo)
Прокоментуєте?
