Івайло Балабанов – один зі знакових поетів старшої генерації болгарських майстрів слова (наприкінці серпня цього року він відсвяткував 75-річний ювілей). Його образна система модерна цілком у дусі європейських віянь, але водночас зберігає національну специфіку, письменник не раз звертається до болісних сторінок болгарської минувшини і сучасності. Якраз напередодні ювілею твори Івайла Балабанова прийшли до українського читача окремою книжкою: видавничий центр «Просвіта» за підтримки Національного фонду культури Болгарії випустив його збірку «Час для любові». Ми приєднуємося до всіх здравиць, що лунали на адресу ювіляра, і пропонуємо кілька віршів з нового видання.
Повітряні кульки в сосняку
Це свято: я на самоті
лежу під хвойними гілками,
і рвуться кульки в висоті,
і тонко пахне шашликами.
Ті кульки, від ударів ніг,
від ляпасів злетівши в небо,
немов сліпці, що без доріг
блукали в мороці, для себе
знаходять голочку сосни…
У тому зіткненні овалу
і тонкозлої гострини
жертовність їхню дехто хвалить.
Я не підтримую той сміх!
І ваш холоне також, знаю,
тому що ні один із них
соснове пекло не минає.
Фабричні вироби для ігр
шукати простір завше будуть.
Влітають кульки в темний бір –
це наші з вами душі, люди!
Життя
Де є, щоб сніг лежав до травня?
Сніги – це весняна трава.
Між протилежних точок крайніх
цей світ постійно прожива.
І біль наш біля домовини
ридає в похоронний час,
і жінка випрані хмарини
розвішує вгорі від нас.
Між пелюшками, безтурботна,
мов ангел світлий, осяйна,
вини в тій музиці скорботній
не має жодної вона,
лиш право поглядать недбало:
хтось мре, хтось почина життя…
І разом пахнуть над кварталом
і смерть, і скупане дитя.
Громадська думка
Яка то жінка! Мить лиш бачиш,
і в пах вдаряє струм щосили.
Три рази на її весіллі
сільський піп в обморок упав.
Зненавиділи жон законних
своїх після того весілля
всі чоловіки – похворіли
на пристрасть і бісівський пал.
Жінки тоді зірвались перші,
зробили з тої жінки сучку.
На вовчій кістці й жовтій нитці
творили ворожбу й кляли.
Затим у дім її підкинули
розпатрану змію повзучу
і мужа хворого побили,
і ще й кастратом нарекли.
А через рік після весілля
не народилась в них дитина,
й село обом сплело колиску
з пліток і брехень швидкома,
що ялова, бо без приплоду…
Та чоловік цей світ покинув,
й вона – сирітка нетутешня –
у домі зосталась сама.
Тоді в корчмі по третій чарці
розпочинались похваляння:
«Ах, ця блудниця!
Ах, ці груди – ожиновий терпкущий смак…!»
За ніччю ніч сільські дядьки –
усі великі донжуани –
в порядку черги по одному
із нею переспали так.
Мов будяки довкола проліска,
її захоплення й ненависть
обстали, і жила та жінка
ославлена кругом навік.
Одного дня померла раптом…
І слідство виявило: навіть
була незаймана, до неї
ще не торкався чоловік.
Мить
Пахуча хвиля лине від нічних ламких суцвіть.
Невловна і невидима ця бездиханна мить.
На вудку із наживкою простою не впіймеш.
Сльозу не вчепиш на гачок, і краплю крові теж.
В бетон і хліб її вмішай, на грядку увіткни.
У вірші їй кайдани-букви на ногах замкни.
До столу чи до риштування цвяхами прибий,
ключем скрипковим закрути, у борозну зарий.
Залишиш в спокої – багато принесе жури.
Вмирає мить. Найкрасивішу смерть їй обери.
Фортеп’яно в неділю
Надворі мої сусідки
зі сміхом і зернятами
їдять папуг пересудів.
Святкове повітря над містом
мов вигладжене праскою.
На третьому поверсі руки
дівчини копають джерельце –
дзюркотить фортеп’яно,
синьою скелею
травневого неба тече вода…
Чоловіки вертаються по обіді
після сонячного удару світла й вина.
Оприскували виноградники:
розчин подірявив їм
одяг рожевим дробом.
І п’ють грамофонні голки
хоботочками сльози Руфінки –
квартал тихенько обідає
виноградними голубцями.
Пообіддя, незвикле до сну,
мігренно зітхає в постелі,
і сонце в хмарині кругле,
мов пігулка кофеналу.
Надвечір папуги вертаються
і лижуть свої поранені дзьобики.
Дівчата – в кіно.
Аж до другої неділі
місто оглухло.
Літо 2001-го
Обірвана, спаплюжена, від себе геть відчужена,
без хліба і бабла,
грабована, шматована, віддавна повапнована,
Болгарія пала…
За дрібку драхмок білих три місяці горіли,
горітимемо – знов,
не буде, мабуть, скоро у наших рідних горах
древка й на знамено.
Це точно драма, браття: в великому багатті
згоряє край увесь –
і гімни, і хоругви, і співанки, і букви,
й болгарська наша честь…
Була б хоч тиранія… А то, немов стихія,
заради лиш бабла
болгарами підпалена, болгарами розпалена
Болгарія пала.
З болгарської переклав Віктор Мельник
