Івайло Балабанов (Болгарія). «Невловна і невидима ця мить»

0
71

Івайло Балабанов – один зі знакових поетів старшої генерації болгарських майстрів слова (наприкінці серпня цього року він відсвяткував 75-річний ювілей). Його образна система модерна цілком у дусі європейських віянь, але водночас зберігає національну специфіку, письменник не раз звертається до болісних сторінок болгарської минувшини і сучасності. Якраз напередодні ювілею твори Івайла Балабанова прийшли до українського читача окремою книжкою: видавничий центр «Просвіта» за підтримки Національного фонду культури Болгарії випустив його збірку «Час для любові». Ми приєднуємося до всіх здравиць, що лунали на адресу ювіляра, і пропонуємо кілька віршів з нового видання.

Повітряні кульки в сосняку

Це свято: я на самоті

лежу під хвойними гілками,

і рвуться кульки в висоті,

і тонко пахне шашликами.

Ті кульки, від ударів ніг,

від ляпасів злетівши в небо,

немов сліпці, що без доріг

блукали в мороці, для себе

знаходять голочку сосни…

У тому зіткненні овалу

і тонкозлої гострини

жертовність їхню дехто хвалить.

Я не підтримую той сміх!

І ваш холоне також, знаю,

тому що ні один із них

соснове пекло не минає.

Фабричні вироби для ігр

шукати простір завше будуть.

Влітають кульки в темний бір –

це наші з вами душі, люди!

Життя

Де є, щоб сніг лежав до травня?

Сніги – це весняна трава.

Між протилежних точок крайніх

цей світ постійно прожива.

І біль наш біля домовини

ридає в похоронний час,

і жінка випрані хмарини

розвішує вгорі від нас.

Між пелюшками, безтурботна,

мов ангел світлий, осяйна,

вини в тій музиці скорботній

не має жодної вона,

лиш право поглядать недбало:

хтось мре, хтось почина життя…

І разом пахнуть над кварталом

і смерть, і скупане дитя.

Громадська думка

Яка то жінка! Мить лиш бачиш,

і в пах вдаряє струм щосили.

Три рази на її весіллі

сільський піп в обморок упав.

Зненавиділи жон законних

своїх після того весілля

всі чоловіки – похворіли

на пристрасть і бісівський пал.

Жінки тоді зірвались перші,

зробили з тої жінки сучку.

На вовчій кістці й жовтій нитці

творили ворожбу й кляли.

Затим у дім її підкинули

розпатрану змію повзучу

і мужа хворого побили,

і ще й кастратом нарекли.

А через рік після весілля

не народилась в них дитина,

й село обом сплело колиску

з пліток і брехень швидкома,

що ялова, бо без приплоду…

Та чоловік цей світ покинув,

й вона – сирітка нетутешня –

у домі зосталась сама.

Тоді в корчмі по третій чарці

розпочинались похваляння:

«Ах, ця блудниця!

Ах, ці груди – ожиновий терпкущий смак…!»

За ніччю ніч сільські дядьки –

усі великі донжуани –

в порядку черги по одному

із нею переспали так.

Мов будяки довкола проліска,

її захоплення й ненависть

обстали, і жила та жінка

ославлена кругом навік.

Одного дня померла раптом…

І слідство виявило: навіть

була незаймана, до неї

ще не торкався чоловік.

Мить

Пахуча хвиля лине від нічних ламких суцвіть.

Невловна і невидима ця бездиханна мить.

На вудку із наживкою простою не впіймеш.

Сльозу не вчепиш на гачок, і краплю крові теж.

В бетон і хліб її вмішай, на грядку увіткни.

У вірші їй кайдани-букви на ногах замкни.

До столу чи до риштування цвяхами прибий,

ключем скрипковим закрути, у борозну зарий.

Залишиш в спокої – багато принесе жури.

Вмирає мить. Найкрасивішу смерть їй обери.

Фортеп’яно в неділю

Надворі мої сусідки

зі сміхом і зернятами

їдять папуг пересудів.

Святкове повітря над містом

мов вигладжене праскою.

На третьому поверсі руки

дівчини копають джерельце –

дзюркотить фортеп’яно,

синьою скелею

травневого неба тече вода…

Чоловіки вертаються по обіді

після сонячного удару світла й вина.

Оприскували виноградники:

розчин подірявив їм

одяг рожевим дробом.

І п’ють грамофонні голки

хоботочками сльози Руфінки –

квартал тихенько обідає

виноградними голубцями.

Пообіддя, незвикле до сну,

мігренно зітхає в постелі,

і сонце в хмарині кругле,

мов пігулка кофеналу.

Надвечір папуги вертаються

і лижуть свої поранені дзьобики.

Дівчата – в кіно.

Аж до другої неділі

місто оглухло.

Літо 2001-го

Обірвана, спаплюжена, від себе геть відчужена,

без хліба і бабла,

грабована, шматована, віддавна повапнована,

Болгарія пала…

За дрібку драхмок білих три місяці горіли,

горітимемо – знов,

не буде, мабуть, скоро у наших рідних горах

древка й на знамено.

Це точно драма, браття: в великому багатті

згоряє край увесь –

і гімни, і хоругви, і співанки, і букви,

й болгарська наша честь…

Була б хоч тиранія… А то, немов стихія,

заради лиш бабла

болгарами підпалена, болгарами розпалена

Болгарія пала.

З болгарської переклав Віктор Мельник

Українська літературна газета 

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я