Іван Низовий розмовляє з нами поезією

0
921

Третього січня класику сучасної української літератури, луганському поетові, прозаїку, журналісту та громадському діячеві Івану Низовому виповнилося би 75 років. Нажаль, він уже не з нами — 30 вересня 2011 року Іван Данилович пішов у кращий світ, залишивши по собі бессмертні твори,

багато з яких виявилися пророчими для України. Важко знайти поетичну нішу, у якій би не писав Іван Данилович — його філософські твори напрочуд глибокі, любовна лірика — ніжна, тужлива і палка, громадянскі поезії вражають незламною принциповістю й вірою в самостійну долю нашої держави. І хоча його вже немає, сьогодні Іван Низовий розмовляє з нами своєю поезією…

Мій день народженя

Нічого не болить –
І то вже слава Богу,
Що тіло не болить.
А що болить душа –
Забудемо в цей день,
Всім болям відкоша
Дамо,
Адже на це
Ще маємо спромогу!
 
Який погідний день!
Хвалитися не стану,
Що справді заслужив
Такого диводня:
Гуде церковний дзвін,
І промені дзвенять,
Озвучують теплом
Вікна мого мембрану.
 
Який надійний день!
Не віриться, достоту,
Що я переступив
Поріг цей і межу…
На стику двох епох
Я сам собі кажу:
Ще житимеш в добрі
І матимеш роботу!
 
Який уважний день!
Згадали – не забули
Ні друзі, ні рідня, –
Вітаючи мене
З відродженням надій,
З моїм ліричним днем,
Неначеб і себе
Поетами відчули:
Наговорили слів, –
Хто в риму, хто без неї, –
Епітетів гучних,
Метафор і те де…
 
Гуде церковний дзвін.
І в голові гуде,
Немовби я сиджу
На власнім ювілеї.
 
Який щасливий день!
Не хочеться хвалитись,
Та мушу я сказать
Бодай насамкінець:
Який же я такий
Справдешній молодець,
Що вдруге вже зумів
На світ цей народитись!
 
2001

* * *

відкраялось по кращому окрайцеві
з усіх країв країни солов’їної
а залишки невкрадені ми краючись
серцями називаєм Україною
предивом осіянним Оріяною
поліссячком поділлячком покуттячком
опіллячком і зболено боянимо
в піснях своїх і краємось і мучимось
змаліли ж бо від краю і до краю ми
до крайнощів доходимо в руїні цій
і все одно всекрайні ми окраденці
великими лишились українцями!

1996

* * *

Ми такі ж автохтонні,
Як і верби оці,
Що шумлять на осонні
На Лугані й Дінці.
 
Упосліджені, знаю, –
Пригнітила «орда»,
Але іншого краю
Нам Всевишній не дав.
 
Тож за кожну травину
Нам триматися слід,
Щоб перетину-впину
Наш не знав родовід.
 
Щоб відчули «ординці»
Й промосковські «дяки»:
Тут живуть українці!
Інші всі – приймаки.

2003

* * *

Господи,
Як я люблю Україну свою!
 
Хочу з любові до неї
У ній і померти,
І поховатись у ній,
Щоб ніхто і ніколи
В мене її не відняв,
Не зробив сиротою…

2004

* * *

Одне лише гасло: «За Україну!»
А прапор я маю. І тризуб. І гімн.
Земля ж мене прийме, я знаю, мов сина,
пухкішою буде за постіль весільну
щасливу,
надійно сховає мене від повторних смертей,
прикривши домівку мою від стороннього ока
густою травою, гірким полином і калиною
навіки віків…
 
Жебонітиме поруч зі мною
джерельце,
з якого уперше малим я напився
любові до рідного,
що Україною зветься.

2006

* * *

Не престижно бути українцем
в нинішнім Луганську –
довели
це своїм поводженням хохли,
всеросійським знаджені червінцем.
 
Кривоносо нюхаючи слід
криводушних пращурів ординців,
люто ненавидять українців
руських, древньокиївських порід.
 
Кізяки повсюди – продихнуть
ніяк – зарябіло козаками,
що на Русь проклали матюками
Чингісхану-Путінові путь.
 
Правилом керуючись старим –
«Хто з мечем прийшов», того мечем ми
стрінемо і славно посічемо –
і Донбас відстоїмо, і Крим!

2008

* * *

Колядує дитинство моє
                          під січневими вікнами.
Через кригу шибок
ледь просвічуються каганці.
І виходять на ґанки господині,
нуждою забідкані,
І виносять дитинству моєму
ще теплі гречані млинці.
А млинцям тим хотілося схожими бути
        на місяця –
Кругловиді були, як і він,
але темні лицем…
(На млинці місяцеві
не скоро ще тісто заміситься,
І лиш син мій поласує жовтим,
як місяць, млинцем).
«Колядин, колядин… –
Чую з року того повоєнного –
Я у батька один…»
Але батька із фронту нема,
І бабуся в молитві поминає когось,
       убієнного,
Щоби я не помітив,
поминає вночі, крадькома.
«Колядин, колядин…»
Поспішаю додому з гостинцями,
І нарешті пірнаю в глибокий і теплий замет…
Під заметом – землянка.
На стіні – паперові жар-птиці.
На ослоні – бабуся.
На покуті – батьків портрет.

1982

Новела про байстрюка

Повернулася Ганна з полону
І привезла в село звідтіля
Сивих кіс жалюгідну корону
І коростяве немовля.
Поселилась у вогкій землянці
На околиці, біля ставка…
Не прощали селяни землячці
Ні полону, ані байстрюка.
Ганна танула, нібито свічка,
Із рум’янком сухот на щоках,
А байстря все росло –
На порічках,
На пасльоні та лопуцьках…
В сорок сьомому році від Ганни
Залишився лиш хрест на горбі,
Й той зрубали якісь басурмани
На розтопку, напевне, собі.
А хлоп’я подалося в підпаски,
Притулилось в чужому кутку –
Більше кривди зазнало,
Ніж ласки
На малому своєму віку;
Ні злиденний колгосп, ні держава
Не схотіли пригріть сироту,
Що не мала ніякого права
На радянську святу доброту,
Бо ж не сім’я героя-солдата,
У якому продовжиться рід,
А фашистського супостата
І мерзенної шльондри послід!
Грішні й ми – обзивали Миколу
Гітлерякою. Били щодня,
Щоб своєю присутністю
Школу
Не ганьбило руде «німченя».
Мені совісно нині та гірко
За розправи жорстокі оті
Над безмовним хлоп’ям-недомірком,
Що зазнало такого в житті,
Що й дорослому те – не під силу.
…І сьогодні дивуюся я,
Що підстрелену долю безкрилу
Вберегло від могили хлоп’я;
Вберегло і само вбереглося
Від чуми, від суми й від тюрми,
Вбилось в пір’я і в світ подалося,
Від зими – під весняні громи.
Не плекало ненависть до всього,
Що труїло його і пекло –
До чужого йому нечужого,
До свого, що своїм не було…
…Я Миколу зустрів нещодавно –
Наче рідні брати, обнялись,
Гомоніли за чаркою славно
І ні в чому не розійшлись.
Ні, Миколу ніхто не зурочив –
Українцем він виріс.
І я
Заглядав у Миколині очі,
Із яких визирало… хлоп’я,
Рудувате, мов поле пшеничне,
Запорошене, мов полини…
 
Щось гаряче, терпке і незвичне
Піднялося з душі глибини.

1995

* * * 

До всього маю
Ще дванадцять справ:
Готую на Різдво
Дванадцять страв.
І кожна страва
Має смисл і знак,
Свій особливий
Небуденний смак…
Дванадцяти апостолам кажу:
«Я прадідівський звичай бережу!
Хоч злигодні такі ж,
Як до Різдва,
Та я спроможусь витворить дива:
З картоплі,
Із вишень і сушок-груш
Зварю вечерю на дванадцять душ,
Покращу хоч на мить
Дванадцять доль
Людей і звірів, птахів і тополь.
На покуть, під ікони –
Гімн життю! –
Поставлю золоту святу кутю,
Перехрещусь,
Покличу весь наш рід
На свят-вечерю:
Діда – наперід,
Під образи,
Бабусю – ліворуч,
І маму – справа…
Кругле, мов обруч,
Родинне коло
Мій онук замкне,
А в колі – всі,
Хто радує мене:
Дружина, донька
(Навіть блудний син
Прилине,
Ніби янгол,
З верховин);
Сестра моя сивесенька
З дітьми
Й онуками
(Не сироти вже ми!);
Мій батько
(То дарма, що комуніст!)
Різдво сьогодні визнає 
І піст
Й не буде святотатствувать
Перстом
Межи двох пальців
Та й перед Христом…
 
Багацько слів
Я мовчки прокажу
Апостолам –
Вони простять олжу,
Бо ж голодом заморений
Мій дід,
А вслід йому
Пішов увесь мій рід
У потойбічний,
Кращий зі світів…
 
Я дуже рід зібрати свій хотів!
Я дуже… дуже гірко
При куті
      заплакав,
                може,
                     вперше у житті…

1999

 

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я