– Стій! Го-о-о! Вже тя поразити іде! – Андрій Сова стоїть над столом, ріже хліб і сало і водночас поглядає через вікно на коней, які раз у раз смикають віз.
Стояла суха осінь. Ґаздове намагались надолужити прогаяне. Витівки літа ще й зараз було видно на спицях коліс, за котрі міцно держалась сухуща глина.
По боках сільської дороги купчилося листя, мовби мозаїка людського бідування. Але що селюкам до таких сентиментів, до опалого і припаленого осіннім вогнем листя. Тепер з возом всюди доберешся – оце їм у голові. По твердому сільському шляху наввипередки черкотять порожні вози, а навстріч повагом повні, надриваючись під тягарем.
Андрій Сова надумав сьогодні вивезти гній, бо на Грабівці, як лиш трохи поросить, то і не думай дістатися.
Він швидко загортає «мериндю» у стару газету, що лежала на підвіконні, кидає оком на коней, згинається по батіг на порозі. Потім ще витирає масні від сала руки, об іще масніші ногавки і йде до запрягу. Ще раз оглядає віз: чи крізь гнійниці не вилазить гній, чи їх не тисне вгору, чи вила держаться і не загубить їх по дорозі, та ще кілька разів спробував ворухнути плугом, який поклав на верх воза, але той тримався міцно, ніби приріс і чекав порядної роботи.
Андрій спокійно розв’язує віжки, які обвив навколо кланиці, легесенько ними повів, і коні «його зрозуміли. Потягли, вага нап’ялась, як струна, і тут же ґазда зйойкнув:– Го-о-о! Пр-р-р! Стій! – останнє слово кинув коротко і суворо та ще й сам уперся ногами, щоб коней втримати. Дишель звівся високо вгору і вдарив коней по храпах. – Кого тут чорти несуть? – лайнувся, коли дорогу перетяла чорна «Волга».
Шофер зрозумів, що тут стояти не з руки і рушив далі на нижній кінець села, щоб розвернутись. Та й коней довго не вдержати, повний віз штовхав їх уперед. Ґазда вйокнув, коням полегшало, і вони плавно потягли вгору селом. Андрій спокійно поклав руку на кланицю, другою притримував віжки. З повним возом не міг поспішати. Коли залишав подвір’я, знав, що вийде в поле, то й отам на подвір’ї залишив усі турботи, лайки і сварки, навіть і недосказані думки з якогось злого приводу. І тепер йому було так легко-легко, думки піднімались вгору, літали і разом з осіннім листям падали вниз, поверталися, щоб ще раз зашуміти в голові, потім навіяти інші, приємніші.
За мостом починався бережок, ґазда готувався допомогти коням. Міцніше сперся об кланицю і дивився на коней, як напинається шкіра на їх хребтах, як наскакують жили на задніх ногах. Все було таке, звичне як давно бачив, давно знав. Тепер уважно дивився під ноги, де ліпше ступити, міцніше натиснути і допомогти гривастим. В ту мить, коли було треба найбільше нагнутись і натиснути віз вперед, ззаду затрубила автомашина. її голос був такий пронизливий, що вдирався аж під шкіру. Андрій Сова налякався, залишив віз, випростався, міцніше стиснув повіддя в руках і тягнув Сиву більше вправо. Коні перелякано застригли вухами, пішли врізнобій і ледве вдержали віз. – Ошалів єс? – кинув Андрій за себе і смиконув віжками, щоб зупинити запряг. Машина також зупинилась. Відчинились двері, а з них виборсався невисокий, приземкуватий чоловік з рідким русявим волоссям.
Андрій його зразу і не впізнав, хоч догадувався, що то може бути лише хтось із міста, бо на такій машині приходять тільки з міста з важливими новинами. Він ковзнув зором по своїх заяложених штанях-ногавках, потім глянув на руки, на віз, на плуг, який повільно вглиблювався у гній.
– То ся мені любить, ґазда є ґазда, – обізвався чоловіку темно-синьому костюмі з сивастими смужечками.
Тепер вже Сова його впізнав, але все ж таки подив не зникав з його обличчя. З партійним секретарем він мав змогу зустрічатись здебільшого у місті, а тепер він тут, за його возом. Петра Яблунського знав ще з тих часів, коли той, будучи молодим лісорубом, знайомився із людьми. Тоді ще ніяковів від кожного запитання, з яким до нього звертались як до молодого інструктора. Петро тоді сам собі не раз дорікав, чого туди ліз, бо ж у лісі було все простіше. Зітнеш дерево, то воно кричить лише тоді, коли падає, а потім мовчить. Ріс Петро, змінювався його вид, та й одяг на ньому дедалі солідніший. Та дідько би побрав оце дрантя. В такому вбранні він рідше зустрічався, вітався з давніми знайомими. Він до них не поспішав, а їх знову робота не відпускала. «Ов-ва, який гладенький», – подумав Андрій, коли Петро простяг йому руку і якось по-панськи, завчено-люб’язно усміхався . . .
– Добрий час вам випав, – озвався Петро, не зводячи очей з Андрієвих рук.
Та Андрієва широка долоня відчувала не начальницьку руку, а лише один її палець. Останні ніби обрубки, а найбільший у секретаря справді стирчить, мовби весь час когось застерігає.
–Ішов я до вашого села, навколо так гарно, – продовжував Петро, але його слова зникали у гримотінні порожнього воза, який мчав проти них і здіймав за собою пилюку і сухе листя.
–З краси хліба не спечеш, – замудрував Андрій, розкашлявся і почав вертітися, бо йому ніколи було марнувати час. – Што вас до нас веде? – продовжував Андрій, при цьому дивився на автомашину і знудьгованого шофера. В його голосі змішувався неспокій і зацікавлення.
Петро ніби й не чув запитання. Він уважно оглядав свої нові черевики, на які лягала сіра пилюка. І Сова подивився на лаковані черевики. Він ніяк не жалів секретаревих черевиків, дивувався, що у Петра такі маленькі ноги.
–За тобою іду, – заявив секретар.
–То мусить бути велика новина.
–Для тебе не дуже приємна, – секретар одвів очі вбік.
–Може, переживу, – Андрій Сова почервонів, де й поділася впевненість, з якою зустрічав Петра. Він підійшов до воза, взяв чепіги плуга і почав поправляти, хоч і не треба було.
В селі Андрія поважали, деякі навіть заздрили, бо він знав і письмо, і землі розумів.
–З вашого села до нас надійшов лист. Анонім. На тебе, – секретар говорив тихо, боявся, чи хтось не підслуховує. Але шофер байдуже дрімав. А коні?.. У них свої турботи, людські їм чужі.
–Навчи Василя писати, та тя опише, – попробував пожартувати Андрій. Коли помітив, що секретар не підхопив жарту, попробував з іншого кінця. – Відведу коней трохи дальше, – запропонував, – не встоять довго на одному місці, так і до біди недалеко.
Секретар покірно ступив кілька кроків за возом, аж поки Сова знову не зупинився.
–А-а, што там про мене пишуть? – Андрій розтягує слова, поправляє збрую.
–Що ти у п’ятдесят третьому з партії виступив.
–Було таке.
–І запитують, що там нині робиш.
–Ти сам знаєш, як було, – Андріїв голос набрав на силі, аж затрусився.
–Чому ж ти не зайшов до нас, не поговорив?
–Бо не люблю високі пороги даремно оббивати . . .
–Впертістю не допоможеш.
–А кому треба допомагати? Мені?
–Тобі.
–То бери в руки віжки, чепіги і помагай. А я піду вдягти нову сорочку і краватку. – Секретар мимохіть підвів руку і замахав своїм застережливим пальцем, аж коні нашорошили вуха.
Але Андрія вже не вдержиш: підійшов упритул до Петра, випростав руки. Не просив, не задкував.
– Ти вже і чепіги нездатний взяти в руки. Боїшся, щоб мозолі не наскочили.
Андрій підскочив до воза, рвонув на чепіги, аж коні злякались.
– Стій, проклята, – свій гнів Сова переносить на конячину. – Хтось вам напише, а ви . . .
Сова не доказав, бо Петрова рука поплескала по його плечі:
–Дисципліна, товаришу! У всьому повинна бути дисципліна.
–Не лякай і не повчай мене, як малого хлопця. Я маю свою дисципліну. Одне – молоти язиком, а друге – втискати плуг до землі.
–Все береш на дуже легку вагу, – секретар знову якось неприродньо почав розмахувати рукою. Над Андрієвою головою кілька разів просвистів палець.
–Го-го-го! Лем ти ня не лякай. Ти дуже добре знаєш, як тоді було. Янка Мурянчиного за голову поставили, все мав, все йому дозичили, а він сам собі на міг дати ради. Якої грали, такої і танцював. А мені з такими не по дорозі . . .
Петро Яблунський від тих слів аж порожевів, але лише кинув рукою. Збирався було йти, але як, коли не сказав головного, заради чого й приїхав. Дрібні чорні черевики знову попрямували до Андрія.
–Ти зрозумій, – Петро постукав пальцем по своєму лобі, немов насамперед сам хотів щось збагнути. – Тебе хочуть, – він знову зупинився, роздумував, чи вибрав правильне слово, щоб не образити Сову, бо той уже не з наймолодших, – но, як би я тобі сказав, є така думка . . .
–Не треба коло мене ходити … – Сова дивився на нього прямо. – День за днем та ближче до смерті. А пам’ятай Петре, з одного дерева і хрест, і лопата, – Андрій вже відчував, яку вістку йому готує секретар.
–Ти вже і не такий молодий … – Петро знову затягував розмову, потім наважився: – Маєш відійти з партії, за недисциплінованість.
–А ти? . . – запитав Андрій, у горлі щось не дозволяло і слину проковтнути.
–Андрію, не один рік ми знайомі, – Петро дивився у цю мить на автомашину, чи шофер його не вирве з цієї неприємної ситуації.
–Так, так, – зітхнув Андрій, – май одне на думці, што легко попсувати, тяжко потім направляти.
Сова сплюнув убік, взяв у руки віжки, міцно взяв, мов боявся, що коні втечуть. Але коням нікуди було тікати, та ще й з важким возом. Андрій ішов збоку, то дивився на верх, де виднілися чепіги, то довго-довго по боках дороги, аж в очах ставало синьо-сіро від заростей густої рокити. З рокитового молодняка вже обдуло листя, лише тонкі лозинки покрученої рокити стояли частоколом. Йому здавалось, що і коням стало важче тягти, що й на них наліг біль господаревої душі. Але ж їм трьом усе це витягти на Голгофу-поле, і тут, біля воза, йому одному спало на думку, що зараз навколо хліба крутиться багато принагідних людей. Бо Сова знав своє: як поореш, так і жатимеш. Та від таких думок йому ніяк не стало легше.
– Вйо-о, Сива, вйо-о! – закричав, хоч і не було потреби.
Петро Яблунський вже покинув село, і синій димок за «Волгою» вже розвіявся, зник у канавах при дорозі. Тепер тихо сидів за шофером, намагався не думати ні про Андрія, ні про його коней, але коли глянув на свій виструнчений палець, зустріч із Совою верталась на думку.
– Осифе! – зненацька обізвався до шофера. – Ти якої думки про того Сову?
Шофер пильно стежив за дорогою, навіть не пробував на мить озирнутись, і, ніби звертаючись до переднього скла, відповів: Такої, як і ви.
–Ага, – спромігся Петро на відповідь.
Потім цілком несподівано (навіть для самого себе) спробував нарівняти отой «вказівний перст», якось притиснути його до долоні. Але той, клятий, не корився його зусиллю.
“Українська літературна газета”, ч. 24 (290), 4.12.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі.
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.
