У колі науковців її знають як Іванну Олещук, серед митців вона — Іванна Стеф’юк. Залюблена у творчість Марка Черемшини, вивчає сакральний аспект трактування тексту, топос гір у літературі, українську традиційну культуру, родинну обрядовість Буковини.
Літературознавець, письменниця, авторка шести книг Іванна Стеф’юк поділилася своїм баченням творчості.
Іванна Стеф’юк (Олещук) (народилася 3 серпня 1989 р. в селі Кобаки, Косівського району Івано-Франківської області) — українська письменниця, літературознавиця, етнографиня, методистка. Членкиня НСПУ. Лауреатка літературно-мистецької премії ім. Марка Черемшини та літературної премії ім. Пауля Целана. Кандидатка філологічних наук (PhD), докторка філософії у галузі філології.
Закінчила аспірантуру Чернівецького національного університету, дисертаційне дослідження присвятила Маркові Черемшині. Науковий працівник Снятинського літературно-меморіального музею Марка Черемшини. Займається нематеріальною культурною спадщиною Буковини, її дослідженням та популяризацією.
Авторка-упорядниця (разом із Русланою та Петром Кірєєвими) книги «Марко Черемшина в документах і матеріалах» (2014). Співавторка науково-дослідницької книги «Гуцульський ліжник: дискурс через віки». Авторка збірки новел «З гостем за руку», роману «На хітанці», повістей «Вітер над курултаєм» та «Близниця», поетичної книги «Рибниця». Володарка гранту Президента України у галузі літератури (2017).
Якщо зіставити інтервʼю зі мною різних років — відповіді вражаюче різнилися б. Спочатку я навіть трохи сердилася на саму себе і неохоче ділилася посиланнями на «давні» матеріали, якщо у котрійсь із відповідей звучить щось, що вже неактуальне. Мені якось було аж трохи незручно за ті відповіді, зате кожне свіже інтервʼю вважаю абсолютно точним. Усе дуже змінюється — щоднини, щогодини. Ось, наприклад, — мені дуже подобалися творчі вечори, зустрічі з читачами, сцена. Я цим заряджалася — до карантину. І цієї весни в моїй голові «клацнула заслінка» — я фактично не виходила з кімнати, написала понад 60 (!) наукових нарисів і упорядкувала видання творів Марка Черемшини. У такий спосіб я ховалася від негативних новин і паніки перед новітньою реалією, про яку навіть лікарям достеменно нічого невідомо.
Так, я заховалася в свою мушлю від токсичних розмов, токсичних людей, днями мовчала, писала, а потім вдарилася в автентичну кулінарію. В якийсь момент, зосереджено працюючи над котримсь із проєктів, я зрозуміла: не відчуваю особливої потреби виступати десь не по роботі. Художня література викристалізувалася в мене в щось дуже приватне, тому я публікую поезії, але практично не обговорюю їх і тим більше не потребую проговорювання вголос перед знайомими чи не дуже людьми. Якщо читати вірші — то дуже своїм. Принаймні, зараз так.
Мрію я багато і з задоволенням. І всі мої мрії здійснилися (так, звучить трохи самовпевнено). Я мріяла жити в «татовому місті» років так із трьох, так я називала Чернівці. І оселилася там відразу після навчання, досить незле побудувала карʼєру. Захистила дисертацію, написала кілька книг, опанувала верхову їзду, часто мандрую і насолоджуюся природою. Найбільша моя мрія завжди — це море. Скільки б не їздила — хочеться знову. Але це такі особисті мрії, які не будуть цікаві комусь, хто не знає мене особисто.
Скажу трохи патетичну, але чесну річ: мрію, щоби моя Україна була успішною. Бо що більше про неї дізнаюся — то більше її люблю і більше мені за неї страшно. Мабуть, по-справжньому я замислилася про це аж зараз.
Я не замислювалася над тим, що особливого потрібно зробити для того, щоб зацікавити людей своєю творчістю. Як пропагувати інших письменників — знаю, практикую. Завжди запрошую у Снятинський літературно-меморіальний музей Марка Черемшини, де готова повести коридорами натхнення чоловіка з душею жайвора. А щодо власної творчості — я не популяризую себе, я швидше показую себе, і то — частково. Через поезії, новели, велику прозу чи світлини. І я не стараюся догодити.
Зустрічаю багато співзвучних моєму світові людей, у різних куточках країни і за кордоном. Але не можу сказати, що я — популярна письменниця. Зізнатися, поки що мені це не потрібно — відомість розмиває межі приватності й комфорту, я люблю публічність в міру.
Мої читачі часто кажуть, що їм подобається світло і чистота образів, а ще присмак містики. Про прозу часто кажуть: «Це про мене написано, впізнав себе». Напевне, із моїх художніх текстів доволі легко зчитати мій погляд на світ, бо всі твори я публікую свіжими — дата публікації є датою написання. Не виношую, не вимучую. Хоч чула дві крайності — що добрий твір десяток разів переписують і що якісну прозу можна написати після 50. Думаю собі, що мистецтво слова — це енергія, вища матерія, у таких речах паспорта не питають. Є питання літературної майстерності, а є питання стереотипів, коли люди свій шлях у літературу вважають єдино правильним.
Мої три досягнення? Гармонія зі світом, шість книг, вчений ступінь.
Сучасних авторів читаю. Багатьох. Усіх навіть і не перерахую. Люблю творчість таких письменників, як Віра Китайгородська, Марія Матіос, Василь Герасимʼюк, Дорж Бату, Юлія Бережко-Камінська, Василь Шкурган, Сергій Осока, Юр Іздрик (частково), Ольґа Токарчук, Богдан Томенчук, Ольга Деркачова, Слава Курилов («Сам в океані»), Віталій Білозір. Це суто художня література, яку нещодавно читала. А взагалі частіше читаю наукову та науково-популярну. Розмова про це буде доречною в ракурсі тематичного принципу.
Фотомодельною справою вже не займаюся, хоча знимкуватися дуже люблю. З 2012 року і десь до 2018 була прекрасна мистецька синергія з фотохудожником Русланом Трачем. Його світлини лягли в основу багатьох поезій, а також вони є ілюстраціями книги поезій, якою я особливо пишаюся, — «Рибниця». Руслан також робив обкладинку. Рік, а то й більше, я не втілювала образи його зйомок (десь через брак часу, десь через невідповідність планів). То був дуже гарний досвід, і якщо він повернеться — значить, так правильно.
У житті не раз бувало так, що порушувала свої ж принципи і правила. Кілька разів порушила піст. Не тому, що забула, а тому, що були якісь гульки і не втрималася перед спокусою весело провести час. Потім завжди жалкувала. Кілька разів (особливо в особистих питаннях) я не послухалася інтуїції, хоч пообіцяла собі робити це. Також даремно. Постійно порушую правила пунктуальності (борюся з цим) й іноді не маю терпіння дослухати співрозмовника (з цим ще активніше борюся).
Що ніколи не порушую? Не пробачаю людей. Точніше, образу саму не ношу в собі, але й людину відкидаю на дистанцію — як правило різко — і без пояснень. Чому так? Бо не люблю двох речей: токсичних людей і зʼясовування стосунків. Тому довго мовчу, спостерігаю — права я чи ні, і коли чітко бачу, що так — «до побачення». Такі мої висновки можуть бути без жодної сварки. У такий спосіб я захищаю себе і свою душу. І чесно, без лукавства, бажаю добра тим, від кого відмежувалася.
Колись мені снився цікавий сон — що я на сцені зіграла долю однієї зі своїх героїнь. Прокинулася — записала. Вийшла канва повісті «Близниця».
Мій світ — це моє натхнення. Мандри, голос і душа краєвидів, музика, розмова відповідна. Тоді як спалах такий десь у мозку і кажу собі «пиши». І пишу!
Спілкувалася Анна Павлущенко, спеціально для «Кабінету молодого автора НСПУ»
Керівник проєкту: Юлія Бережко-Камінська
