Юлія Баір. Фокус (на) любові

0
704

Володимир Сердюк. Мистецтво вмирання: роман – К.: Санченко: Електрокнига, 2019 – 424 с.

Справжній у власній несиметричності. Часом брутальний, як саме життя. Несподівано тонкий і делікатний у влучному знаходженні словесного формулювання емоцій. Той, що шокує своїми позачасовою актуальністю й об’єктивною всечасовістю. Хаотичний у впізнаваності й невпізнаваності героїв у їхніх непорівнюваних втіленнях, їхній людяності, їхній ницій людськості, їхній високій тваринності. Копачі могил, повії, бомжі, вояки, злочинці, метелики – їх багато, їхній начебто безладний рух сторінками роману неочікувано для читача, але продумано автором веде всіх у єдиному напрямку. Саме в таке химерне мереживо сплелися в моїй уяві 89 історій «Мистецтва вмирання».

Насправді роман Володимира Сердюка не про смерть. Він і не про життя як самоцінність. Від початку й до самісінького кінця –  це калейдоскопічна історія з безлічі дрібніших, кожна окрема з яких, часом поєднуваних між собою на позір не більше, ніж вода та олія, як і велике полотнище, в яке складаються всі ці нерівні різнобарвні детальки – про любов. Довго й ретельно складаєш пазл і вже цілісний малюнок підсумовує: власне тоді можна вважати, що жив, якщо опановував Любов. Проте звання митця по цей бік межі навряд чи хтось присудить.

Цей твір з експериментальною і тим особливо захопливою формою не схожий ні на що інше в сучасній українській літературі. Він особливий стилем, розгортанням через сюжетні блукання, втіленням власної ідеї через форму, інтригуючий реалістичністю, що не має жодної чіткої межі з містикою, а ще – часом, схожим на м’якуш стиглого плоду, що піддатливо пропускає у власне тіло й крізь себе героїв роману, а з ними й читача. Сам час можна вважати окремим героєм твору, нехай другорядним, але саме тим, хто власними проникливістю й винахідливістю веде багатоликого героя там, де йому потрібен невловимий і незворушний компаньйон, якого зайве опоетизовувати.

«Ніколи він не був героїчним. Час – це лише час. І має він лише одну жахливо-захопливу прикмету: часу ніколи не вистачає». Не вистачає часто навіть на те, щоб його відчути.

З чого не було би зіткане наше життя, наповнене воно втіхами й радощами, а чи страхами й випробуваннями, вигадати чи уявити які не дозволила би й найдивакуватіша фантазія, життя завжди веде до смерті. Від найпершого подиху кожен наступний наближає кожне живе створіння до фіналу.

«Смерть ходить поруч. Чи це ми ходимо поряд зі смертю? Усе настільки переплетено, що смерть, напевно, не поруч, вона всередині нас і зовні. Вона живе в нас, а ми живемо в ній. Смерті просто немає, як немає і життя. Є один безперервний потік існування. Смерть одного – це існування іншого. Не можна померти, не побувавши серед живих, як не можна жити, не побувавши серед мертвих. Взагалі, нічого не можна оцінювати, не спробувавши».

Дорога до вмирання може пролягати через найтемніші нетрі й найбезглуздіші ситуації, а ще може обірватися будь-якої найнесподіванішої миті. Або викрутитися огидним зигзагом у незрозумілому напрямку просто від розтулених передпоцілункових уст давно жаданої й омріяної жінки. Єдиний спосіб помирати гідно у світі зненацьких кривд – це викручувати зміюку власного шляху в усіх піддатливих місцях. І хай не щоразу виходить граційно й зграбно, а якщо щиро – майже щоразу грубо, невміло, незугарно. Важливо не це. Важливо, що завжди – в напрямку кохання. Саме кохання, нелогічне, непояснюване й нездатне до кристалізації у загальну формулу, робить вмирання мистецтвом.

«Стан закоханості для жінки і є нормальним станом існування. Вимагати від неї пояснень чи закликати до відповідальності за те, що розлюбила Цього і полюбила Того – те ж саме, що вимагати пояснень у Життя, чому воно вселилося у мокре кошеня чи залишило могутнього дуба. Люди чомусь прагнуть, щоб усе було пояснено логічно, але логічно можна пояснити лише не кохаючи, вийшовши з цього чудового стану, відсторонившись і, отже, багато що втративши».

Бажання певності руйнує магію. Намагання розгадати, вивчити, запрограмувати послідовність рухів «фокусу» кохання не приводить ні до чого, окрім утрат і розчарування. Хочемо ми того чи ні, з мапи дотиковості до інших людей цього світу потрохи зникають фізичні точки, себто люди, яких можна було знайти й доторкнутися. Смерть знецінюється, але сам факт життя від того більшої цінності не набуває. Що справді вміщує весь життєвий сік – це те, чим наповнене тривання. Ось що лишається на мапі – пам’ять про дотики, вона зберігається, навіть коли втрачається можливість торкання.

«І тут світло згасло. Інша, могутніша сила вдарила у спинки крісел, перервавши падіння і підкинувши нас догори. Ми знали напрямок польоту. Треба чимдужче зчепити руки. Головне – більше ніколи не губити одне одного».

Якщо вам здається, що йдеться про заяложене й збаналізоване поняття двох половинок – тут про інше. Не половинність любові, а взаємоналежність двох, яка з усіх боків межує зі страхом, залежністю, хворобою, підпорядкованістю, тривогою, втомою, але не перетинається із жодною і понад те – єдина веде до звільнення від них усіх. Знаходження в цій взаємоналежності причину любити себе є надійним способом звільнення від токсичного сусідства.

«…стан душі, що скинула пелену і що відчула обмеженість навіть найбезмежнішого простору і велику безодню між будь-якими двома атомами речовин, холод цієї прірви та абсолютно інше життя того, іншого атома, хоча говорять – він такий самий. Але ні, він зовсім інший. Чужий і байдужий до сусіда».

Ви ж розумієте про рівні сусідства, які має на увазі автор? Опис міжсусідської безодні дуже влучний своєю відстороненістю. Роман в особливий спосіб підіймає й проникає в шари сприйняття, яких мовби й не торкається безпосередньо.

Володимир Сердюк, автор роману «Мистецтво вмирання»

Так само з диференціацією понять замість їхньої підміни. Смерть – це факт припинення фізичного існування, тоді як вмирання – процес, що починається з першого удару серця. Смерть може впасти в ціні, як у нинішні пандемічні часи, коли люди звикають до несподіваного фізичного зникнення інших, життя – воно ж вмирання – залишається безцінним, тобто без можливості оцінювання поза площиною змістів. Володимир Сердюк заклав чимало сенсів у поняття вмирання, вдумливий читач роману зуміє знайти цілковито свої, єдиною залишиться Любов, скільки втілень і форм вона не набувала б. 

«Не сперечайтеся, ніхто вас не примушує вірити, ніби світ не такий. Люди лише, захлинаючись від захвату, діляться СВОЇМИ враженнями від цієї короткої подорожі під умовною назвою «життя». Хто подорожує стежкою бидла, хто імперськими шляхами, хто не виходить із власного двору, «мандруючи» лише до сусідського паркану… І в кожного – своє натхнення, яке намагатиметься втулити вам. Не сперечайтеся. Просто думайте».

Залишити взаємний слід у штуці власного життя – непроста справа. Тому «Мистецтво вмирання» залишиться романом, який перечитуватиму знову на своєму шляху осягання й опановування Любові. Аби пригадувати. Не сперечатися, впізнаючи й усвідомлюючи своє. Не боятися думати. Не боятися любити. Не боятися жити своє вмирання.

Джерело: zbruc.eu.

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я